У наших батьків було двоє дітей.
У мене є моя рідна молодша сестричка Світлана, 6 років різниці між нами.
У нас з Світланою різні татусі.
Зі своїм першим чоловіком моя мама розлучилася ще дуже давно, казала, що він був недоброю людиною.
А батька моєї сестри Світлани вона щиро кохала, але у нього на той час була своя сім’я.
Це зараз, коли минуло багато років відтоді і я вже доросла людина, то розумію добре, що можливо, тому і ставлення до нас з Світланою у мами було весь час різне.
Виходить, я, як Попелюшка завжди була, а сестра моя, як принцеса з якоїсь казки для мами.
А ще у нас була рідна бабуся, яка жила окремо – в шикарній великій двокімнатній квартирі з високими стелями.
Ще за радянських часів наші бабуся з дідусем були дуже серйозними і шанованими людьми, вони весь час працювали на хорошій роботі і там і отримали вони цю квартиру, причому в центрі нашого обласного міста, там дуже хороший район.
Навіть на той час, це була дуже велика рідкість, щоб так комусь пощастило, як їм.
Ще на початку 90-х років я вийшла заміж, і з своїм чоловіком поїхала далеко від нашого дому.
Світлана мені тоді дуже позаздрила – треба ж: за такого хорошого чоловіка дуже вдало вийшла я заміж, що він забрав мене з дому і повіз далеко жити до себе в гарні умови.
Правда там у мого чоловіка була однокімнатна квартира, заздрити, особливо, немає чому і це зрозуміло.
Але все ж своє власне житло тепер було у мене, де лише я була господинею і я була щаслива від того.
Тільки облаштувалися ми на новому місці, почали жити, я влаштувалася на роботу, пішла працювати, як приходить повідомлення, що бабусі моєї не стало.
А потім ще й я дізналася, що весь свій спадок вона залишила нашій мамі, своїй єдиній доньці.
Після такої недоброї звістки я відразу взяла відпустку на цілий тиждень, і поїхала додому.
Допомогла влаштувати прощання з бабусею.
Стали сімейні справи розбирати, про все говорити, та мама мені і каже:
– Ось ти, дитино, щаслива зараз, живеш добре у шлюбі, доля тебе чекає гарна: чоловік у тебе красень, квартира своя є, а сестра твоя рідна Світлана тільки починати своє життя, нехай бабусина квартира їй залишиться, я на неї перепишу, не ображайся на мене, доню моя! Ти ще колись мене зрозумієш, коли в тебе будуть і свої власні діти.
Мама у мене не питала дозволу, а просто поставила перед фактом, що вона планує зробити тільки так, адже з сестрою все давно вже вирішила.
Як так можна вчинити, адже діти мають бути однакові?
Мама обіцяла потім мені свою власну квартиру переписати, де вона живе зараз.
Але це ж земля і небо!
У нас околиця міста якась, а там центр, дуже багатий район.
Тим більше мама молода ще була, що мені її відходу чекати не один десяток років?
Та й не хочу я, щоб так було.
Забігаючи зараз трішки вперед, хочу розповісти, що потім мама вийшла заміж за молодого чоловіка, згодом її не стало, а вся її квартира дісталася цьому чоловікові, мені і сестрі – нічого абсолютно від маминого житла не залишилося, на жаль.
І нічого не довести нікому, все по закону. як то кажуть.
Час був такий, хоча і зараз не легше.
Але тоді мені було прикро за бабусину квартиру.
Хіба мало чого в житті може бути – я можу розлучитися, залишуся з дитиною на руках, куди я піду, якщо у мене свого власного даху над головою немає?
Їдучи, я намагалася достукатися до совісті своєї сестри, все їй пояснювала, сказала, що це не по-людськи якось зовсім.
Але Світлана була якоюсь зовсім холодною до мене, тільки посміхалася і говорила, що не всім так щастить – вийти заміж за чоловіка зі своєю власною квартирою.
Мені треба було їхати, до речі, по приїзду додому я дізналася, що перебуваю на другому місяці.
Мені непросто далися ці 9 місяців, мені зовсім нелегко було, і я намагалася не думати про погане.
За цей час сестра стала повноправною спадкоємицею бабусиної квартири, так як і обіцяла наша мама і ділитися зі мною не збиралася, сказала, що у мене вже є свій дах над головою, а в неї нічого немає.
Мати писала мені листи, ніби нічого не сталося, а я їй не відповідала жодного разу.
Вона дзвонила по міжміському телефону, адже тоді мобільних телефонів ще не було, відповідав мій чоловік, я не хотіла розмовляти з нею зовсім.
Тільки сказала їй один раз коротке:
«Вітаю!»
Це було, коли вона вийшла заміж, більше мені нічого не хотілося їй сказати.
В самому кінці 90-х мами не стало.
Якщо чесно, я нічого не відчувала – ні гіркоти, ні радості, чомусь в мені була просто якась порожнеча і байдужість до цього.
Я навіть на прощання з нею, як годиться доньці, не поїхала, по-перше – повинна була ось-ось народити другу дитину, а по-друге, не хотіла навіть бачити свою рідну сестру Світлану.
Мама з сестрою просто самі відмежувалися від мене вже давно, якби мама мене любила, вона б ніколи не вчинила так з бабусиною квартирою.
За весь цей час ми з нею жодного разу не спілкувалися, а про маму мені повідомила сусідка.
Ми з сусідкою ще потім кілька років спілкувалися, вона розповідала, що сестра моя так і живе в тій квартирі, заміж не вийшла.
Але Світлана народила дитину, хоча чоловік той має свою сім’ю.
Потім з сусідкою тією ми перестали бачитися та спілкуватися, на зміну прийшов інтернет, а там вже все друзі і знайомі як на долоні видно.
Сестра моя Світлана інколи додавалася до мене у друзі на багатьох сторінках соціальних мереж, але я не прийняла її пропозиції, мені немає про що з нею спілкуватися.
Зате від знайомих дізналася, що для чогось вона продала ту бабусину квартиру, з’їхала в однокімнатну простіше і у віддалений район, мабуть з грошима важко стало їй зараз.
Заміж так ніхто Світлану й не покликав, дочку ростить сама, хоч досі зустрічається з кимось, мабуть сподівається на диво, що хтось з нею одружиться ще.
А мені здається – це бумеранг їй за жадібність і заздрість на рахунок мого чоловіка і нашої невеличкої квартири, яку вона мені багато років чомусь не могла пробачити і заздрила на ту квартиру, хоча немає тут на що.
Не знаю чому, але час не змінив нічого, я й досі іноді бачу її посмішку в той день, таку недобру і нещиру, коли вона дізналася що стане єдиною спадкоємицею такої дорогої нерухомості, а я – ні.
Начебто душа іноді і підказує, що треба вже відпустити цю ситуацію і пробачити сестру, адже видно, що вона хоче помиритися зі мною, але розум вимагає:
«Ні, не потрібна тобі така рідна сестра, навіть якщо 25 років минуло!»
Я думаю просто доля сама відплатила Світлані.
Чи варто мені миритися зі своєю сестрою в цій ситуації?
Фото ілюстративне.
