Неаполь прокидається галасливо. Тут не буває тиші — лише гуркіт моторолерів, вигуки вуличних торговців і запах міцної кави, що просочується крізь жалюзі. Марія звикла до цього ритму за вісімнадцять років. Вона знала, що о сьомій ранку синьйора Адріана захоче свій круасан, а о пів на восьму треба буде допомогти їй вдягнути ортопедичні панчохи.

Того ранку Марія якраз натиснула кнопку кавомашини. Тонка цівка еспресо наповнювала чашку, а аромат жасмину з тераси змішувався з гірким духом зерен. Телефон на столі завібрував.

— Мамо… — почула вона голос молодшої доньки, Інни. Голос був якимось дивним, наче загорнутим у вату. — Мамо, тата більше немає. Раптово. Серце.

Марія не впустила чашку. Вона просто сіла. Прямо там, на холодну італійську плитку, якою так пишалася синьйора Адріана. Світ не завалився з гуркотом, він просто знебарвився.

— Як — немає? — її голос звучав так, ніби вона питала про ціну на ринку. — Ми ж тільки вчора говорили по відеозв’язку… Він показував, як черешня зацвіла під вікном. Казав, що бджоли гудуть так, наче цілий оркестр…

— Мамо, приїжджай. Будь ласка, приїжджай швидше.

Марія поклала телефон на підлогу. Вісімнадцять років. Двісті шістнадцять місяців. Тисячі тижнів, виміряних не обіймами, а банківськими переказами. Вона подивилася на свої руки — доглянуті, як для жінки її віку, але порожні. У цих руках було багато італійських євро, але не було тепла чоловічої долоні.

Марії було сорок, коли вона вперше спакувала стару валізу. Тоді, на початку двохтисячних, здавалося, що село вимирає. Роботи не було, зарплати Петра ледь вистачало на хліб і світло. А доньки росли. Марті було шістнадцять, Інні — чотирнадцять. Попереду — випускні, вступ, весілля.

— Петре, я поїду, — сказала вона одного вечора, коли вони сиділи на старій веранді. — Сусідка Ганна каже, що в Італії можна за два роки на квартиру заробити.

Петро тоді довго крутив у руках свою засмальцьовану кепку — він якраз повернувся з тракторної бригади. Його очі, завжди трохи сумні, дивилися на неї з німим благанням.

— Маріє, не треба. Навіщо нам ті квартири? Хата є, город є. Якось переб’ємося. Руки в мене на місці, ще десь підроблю. Головне ж — разом.

— «Разом» у злиднях? — вигукнула вона, і в її голосі бриніла образа на все життя. — Подивись на сусідів! Степан з Італії прислав гроші, вони вже другий поверх вигнали. А ми? Будемо до старості вікна плівкою на зиму забивати? Я хочу, щоб у доньок був старт. Щоб вони не знали, як це — доношувати чужі куртки. Я хочу Будинок, Петре. Справжній. Як у людей.

Вона пам’ятає той ранок на автовокзалі. Запах солярки, червоні очі Петра і плач дівчаток. Вона пообіцяла: «На два роки. Тільки на два роки».

Два роки перетворилися на п’ять. Потім на десять. Потім на вісімнадцять. Спочатку вона була «баданте» у паралізованого старого в маленькому містечку під Римом. Вона вчила мову по етикетках на миючих засобах і плакала щоночі, розглядаючи фотографії доньок. Але потім прийшли перші великі гроші.

Коли вона вислала першу тисячу євро, Петро подзвонив у захваті: — Марійко, це ж цілий статок! Що з ними робити? — Відкладай, Петре. Будемо будувати.

І вони будували. Кожен її приїзд раз на два роки був схожий на інспекцію. Вона ходила по ділянці, яку вони викупили поруч зі старою хатою, і тицяла пальцем: — Тут буде вітальня на сорок квадратів. Тут — панорамні вікна. Тут — італійські меблі.

Петро слухав, кивав, але в його очах Марія більше не бачила того вогника. Він став мовчазним. Поки вона в Італії доглядала чужих старих, він тут, в Україні, став виконробом її мрії. Він знаходив майстрів, сварився з постачальниками цегли, розвантажував машини з піском.

— Марійко, вертайся вже, — просив він у Skype. — Марта вже університет закінчила. Ми квартиру їй купили, ремонт зробили. Вже й Інні купили. Досить. Хата вже під дахом, вікна стоять. Чого тобі ще треба?

— Ще терасу треба, Петре. І паркан. Хочу кований, дорогий, щоб усі бачили, що ми не дарма життя поклали. Ще трохи, Петруню. Останній ривок.

Найдивніше було те, що Петро відмовлявся переїжджати в новий будинок, навіть коли там вже закінчили внутрішні роботи. — От приїдеш назовсім — тоді й зайдемо разом, — казав він.

Він продовжував жити у старій батьківській хатині. За ці роки він сам, своїми руками, довів її до ладу. — Дивись, Марійко, — показував він їй по відеозв’язку. — Я воду в хату провів, тепер і ванна є, і бойлер. Сам плитку поклав — простенька, наша, львівська, але чистенько. І сосни підросли, пам’ятаєш, ми садили перед твоїм від’їздом? Вже вищі за дах.

Марія лише відмахувалася: — Ой, Петре, що ти з тією старою мазанкою возишся? Там же стіни криві. От у новому будинку — там іспанська плитка, там підігрів підлоги…

Вона купувала в Неаполі дорогі гардини, кришталеві люстри, замовляла кухню з масиву дуба. Вона вимірювала свою любов до сім’ї якістю будівельних матеріалів. Якщо кран — то найдорожчий. Якщо двері — то броньовані.

Вона не помітила, як доньки стали дорослими жінками. Вона бачила їх на весіллях — пишних, дорогих весіллях, які вона оплатила. Вона бачила онуків через екран смартфона. Вона була для них доброю феєю з Італії, яка присилає пакунки з солодощами та брендовим одягом, але яка не знає, які вони на дотик.

Дорога з Неаполя до Львова триває майже тридцять годин. Весь цей час Марія дивилася у вікно автобуса. Повз пролітали автобани, заправки, гори. Вона згадувала їхню останню розмову.

Це було позавчора. Петро був у доброму гуморі. — Марійко, черешня зацвіла так рясно — біла-біла, наче в снігу стоїть. Я лавку під нею поставив. Приїдеш — будемо каву пити на сонці. Ти ж там звикла до тієї кави… Вертайся, Маріє. Я вже так втомився тебе чекати. Стіни холодні без тебе.

— Скоро, Петре. От дороблю останній контракт, отримаю розрахункові — і все. Заживемо як королі.

«Заживемо як королі», — ці слова тепер пекли її, наче розпечене залізо.

Коли автобус в’їхав у її село, Марія не впізнала багатьох будинків. За ці вісімнадцять років тут виросли цілі вулиці таких же «італійських» палаців. Великі, горді, з високими парканами. Але в половині з них не світилися вікна — господарі все ще були «там», на заробітках, доробляючи чергову терасу чи купуючи чергову квартиру дітям.

Біля старої хати було багато людей. Односельці, родичі, доньки з сім’ями. Всі дивилися на Марію з жалем, але в їхніх поглядах було ще щось… якась дивна відчуженість. Вона була тут чужою. Жінка в дорогому італійському пальті, з вишуканою сумкою — вона виглядала як іноземна туристка на власному подвір’ї.

Вона підійшла до труни. Петро лежав спокійний, наче просто приліг відпочити після важкого дня. Вона взяла його за руку. Це була рука не «короля», про якого вона мріяла. Це була рука роботящої людини — з мозолями, зі слідами від мазуту, які вже не відмивалися, з короткими нігтями.

Ці руки будували її палац. Ці руки садили сосни. Ці руки щотижня писали їй короткі повідомлення: «У нас все добре. Чекаємо на тебе».

— Пробач мені, Петрусю, — прошепотіла вона, і її голос зірвався на крик. — Я будувала стіни, а треба було берегти тепло! Я купувала меблі, а треба було купувати час із тобою! Навіщо мені цей будинок тепер? Навіщо мені ті метри, якщо в них немає твого дихання?

Доньки підійшли до неї, обійняли. Але Марія відчула, що між ними теж стоять стіни. Стіни з тисяч кілометрів і вісімнадцяти років відсутності. Марта й Інна виросли без неї. Вони навчилися жити, вирішувати проблеми, радіти й сумувати без її участі. Вона була для них «спонсором», «золотою рибкою», але не мамою, до якої приходять поплакати в плече.

Після похорону, коли люди розійшлися, Марія взяла ключі від Нового Будинку. Вона вперше за всі роки відімкнула масивні броньовані двері не як гостя, а як господарка.

Всередині пахло пусткою і дорогим лаком. Світло від кришталевої люстри розлетілося тисячами іскор по іспанській плитці. Тут було ідеально. Жодної пилинки, жодної зайвої речі. Італійська кухня сяяла фасадами. Шкіряний диван у вітальні чекав на своїх господарів.

Марія сіла на цей диван. Він був холодним. Вона пройшла в спальню, де стояло величезне ліжко з балдахіном — її мрія про «королівське життя». Вона лягла на нього, не знімаючи пальта.

Тут не пахло Петром. Тут не пахло життям. Це був пам’ятник. Пам’ятник її гордині, її амбіціям і її великій помилці. Вона зрозуміла, чому Петро не хотів сюди переходити. Для нього цей будинок був кліткою, яка забрала у нього дружину. Він любив ту стару, маленьку хату, де вони були щасливі бідними. Де вони сміялися, забиваючи вікна плівкою. Де вони були молодими й справжніми.

Вона згадала, як синьйора Адріана в Неаполі часто казала: «Маріє, ти надто багато працюєш. Гроші — це просто папір, вони не зігріють тебе вночі». Тоді Марія лише посміхалася: «Ви багата, синьйоро, вам легко казати. А мені треба підняти дітей».

Тепер вона сиділа в будинку вартістю в сотні тисяч євро, і їй було так холодно, як ніколи в житті.

Наступного дня Марія пішла в стару хату. Вона запалила газ, поставила чайник — той самий, старий, зі свистком. Вона сіла на лавку під черешнею, яку поставив Петро. Пелюстки цвіту падали їй на волосся, наче сніг.

Вона дивилася на свій величний палац через паркан. Звідси він здавався чужим, холодним і недоречним серед сільських садів.

— Знаєш, Мамо, — підійшла до неї Інна. — Тато кожного вечора виходив сюди. Він дивився на той новий будинок і казав: «Ось приїде наша мама, і ми нарешті заживемо». Він жив майбутнім, якого не стало. А ми жили минулим, якого вже не повернути.

Марія взяла доньку за руку. Рука Інни була теплою. — Я не поїду назад, доню. Більше ніколи. — Тепер вже пізно, мамо, — тихо відповіла Інна. — Ми з Мартою вже звикли бути без тебе. У нас свої сім’ї, свої турботи. Ти живи… у своєму будинку. Ти ж так про нього мріяла.

Ці слова були болючішими за звістку про смерть чоловіка. Вона побудувала квартири донькам, але зруйнувала їхнє почуття потреби в матері.

Зараз Марії 58. Вона живе в Будинку Мрії. Вона щодня протирає пил з італійських меблів і миє іспанську плитку. У неї є солідний рахунок у банку і золото в скриньці. Але вечорами вона йде в стару хату, сідає під черешнею і розмовляє з Петром.

Вона розповідає йому, що гроші не пахнуть щастям. Що дорогий паркан не захищає від самотності. Що час — це єдина валюта, яку неможливо заробити в Італії й неможливо повернути назад.

Вона бачить, як інші жінки з її села пакують валізи, як молоді дівчата прощаються з чоловіками на автовокзалі. Їй хочеться підбігти до них, вхопити за руки й закричати: «Зупиніться! Не будуйте стін! Будуйте спогади! Бережіть одне одного зараз, а не в далекому «колись»!»

Але вона мовчить. Бо знає: кожен має пройти свій шлях до свого власного холодного палацу, щоб зрозуміти — справжній дім там, де тебе чекають не з грошима, а просто так. Бо зацвіла черешня.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.