Коли Анна сказала матері, що збирається їхати в Італію на заробітки, літня жінка неабияк розхвилювалася, бо вважала себе винною.
– Не треба, дитино, через нас все кидати і у світи їхати, у тебе свої діти є, ти про них маєш думати, – вмовляла вона доньку.
Анна і сама це розуміла, але ситуація була занадто критичною, і мама, і тато хворіли та потребували дороговартісного лікування, тому жінка і прийняла це рішення, бо іншого виходу допомогти рідним людям вона просто не бачила.
Анна приїхала в Італію двадцять років тому. Пам’ятає, як з маленькою валізкою у руках сіла в невеликий бус, який їхав в Рим.
– Ти впевнена, що тобі це потрібно? – запитувала її мати, розтираючи сльози.
– Так, мамо, я зроблю все, щоб допомогти вам, – відповідала Анна, намагаючись приховати тривогу.
У Римі її зустріла знайома. «Тут легко знайти роботу», – запевняла вона. Але насправді Анну чекали важкі часи.
Перші роки були найскладнішими. Анна працювала в італійських сім’ях, прибираючи, готуючи, доглядаючи за дітьми. Зарплата була близько 800 євро, і заради грошей вона трималася, адже тепер у неї з’явилася можливість лікувати батьків.
– Чому ти сюди приїхала? – якось запитала її така ж заробітчанка.
– Мої батьки старіють, їм лікування потрібне, а я маю їх забезпечити, – зітхнула Анна. Ночами вона плакала не раз на чужині, але зароблені євро надавали їй сил рухатися далі.
Коли Анна повернулася додому на кілька тижнів у відпустку, її діти, вже підлітки, не могли зрозуміти, чому вона так рідко приїжджає.
– Мамо, чому ти знову їдеш? – запитав син Андрій.
– Я працюю, щоб ви мали все найкраще, – відповідала вона, відчуваючи, як в її голосі з’являється розпач.
– Але ми тебе не бачимо! Ти нам не потрібна, – з образою сказала донька Тетяна.
Ці слова вразили Анну. Вона зрозуміла, що, хоча вона і заробляє гроші, та відстань дуже віддалила її від дітей. Та заробітчанка сподівалася, що вони колись її зрозуміють. Тому знову повернулася на роботу.
В один рік не стало і мами, і батька Анни. Діти сподівалися, що вона, нарешті, повернеться додому. Та заробітки затягують, затягнули вони і Анну. Вона вже не уявляла, де вдома вона зможе заробити такі великі гроші, тому і далі залишалася в Італії.
Одного разу, після чергової сварки з дітьми, Анна отримала повідомлення. Це був її син Андрій.
– Мамо, ми не можемо більше терпіти. Ти жодного разу не запитала, як ми живемо. Що нам з твоїх грошей, якщо ми з Тетяною виросли без мами.
Ці слова стали для Анни неабияким потрясінням. Вона подумала, що жертвує всім заради них, а насправді втратила з ними зв’язок повністю.
– Я намагалася… – почала вона, але Андрій вже відключився.
Весь вечір вона не могла заснути, думала про своє життя.
Через кілька місяців Анна вирішила повернутися додому. З великими надіями вона приїхала, але на неї чекав холодний прийом.
– Чого ти сюди приїхала? – запитала Тетяна. – Ти не потрібна нам.
– Я хотіла бути з вами, – заплакала Анна.
– Ти краще б там залишилася, – з образою сказала Андрій.
Ці слова були для неї справжнім потрясінням. Вона розуміла, що зруйнувала те, що намагалася побудувати. Вся її праця і жертви не принесли очікуваного результату.
Анна залишилася в рідному селі, але її життя не стало легшим. Діти віддалилися, і вона зрозуміла, що тепер їй потрібно боротися з самотністю. Вона почала працювати на місцевому фермерському господарстві, але заробіток був маленьким.
– Мамо, – сказала одного дня Тетяна, – ми можемо зустрічатися, але не чекай, що все буде як раніше.
– Я знаю, – зітхнула Анна. – Я просто хочу, щоб ви були щасливі.
Але навіть ці розмови не могли загладити її болю. Вона стала самотньою, зламаною жінкою, яка втратила зв’язок з найріднішими людьми.
Після кількох місяців самотності Анна вирішила, що не може продовжувати жити у минулому. Вона почала відвідувати місцевий клуб для жінок, де знайомилася з іншими, хто також переживав важкі часи.
– Я просто хочу почати все спочатку, – зізналася вона новим друзям.
– Це можливо, – сказала одна з жінок. – Важливо не здаватися.
Ці слова стали для Анна новим поштовхом. Вона почала більше часу проводити з людьми, які її підтримували, і поступово стала відновлювати своє життя.
З часом Анна знову налагодила стосунки з дітьми. Вони стали частіше спілкуватися, і хоча між ними ще було багато невирішених питань, вона відчувала, що вони рухаються в правильному напрямку.
– Мамо, – сказав Андрій одного разу, – я тебе більше не звинувачую. Я розумію, що ти старалася заради нас.
– Дякую, сину, – відповіла Анна з усмішкою.
Хоча її мрії про багатство не здійснилися, Анна нарешті зрозуміла, що справжнє багатство – це любов і підтримка родини, а не матеріальні речі.
Вона знову почала жити, радіючи кожному дню, і хоча життя ніколи не буде простим, тепер у неї були люди, з якими вона могла ділитися цим життям. Головне, що діти її пробачили і зрозуміли.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
