– Я зараз поки навіть і придумати не можу, як мені у батьків гарно ключ забрати від моєї квартири, щоб вони не образилися, – говорить Анна. – Без суперечки, напевно, не вийде ніяк нам з цим розібратися, це, виявляється, дуже непросто. Але і так жити неможливо вже. Вони зовсім не відчувають кордонів – що мама, що тато мій. Поводяться так, як ніби мені п’ятнадцять років і я ще зовсім мала дитина. Усюди намагаються заглянути, контролюють, в усе наше життя втручаються.
Анні зараз 37 років, вона розлучена, виховує двох дочок-школярок, і зараз у неї в житті все добре: маленька, але тим не менше окрема і своя, квартира, робота, цілком уже самостійні доньки, на яких вже давно можна покластися, вони і допомагають своїй мамі з радістю. Хоча, звичайно, в перший час після розлучення з двома погодками довелося їй зовсім непросто.
І справилася з усім цим Анна, напевно, тільки завдяки своїм батькам: і з житлом допомогли, і в дитячий садочок дітей влаштували, і забирали, і на лікарняних сиділи, а з двома маленькими дітьми вдома місяці сиділа, коли вони занедужають бувало – такого працівника ніхто б тримати не став. А потім почалася школа, перший клас, коли в дев’ять дітей відведеш, а в одинадцять треба вже забирати. І знову мама з татом прийшли на допомогу – водили, забирали, вчили уроки.
Тому з самого першого дня у мами Анни є дублікат ключів від квартири своєї дочки.
І в цій квартирі батьки відчувають себе абсолютно як у себе вдома. Приходять в будь-який час, відкривають двері, підкладають продукти в холодильник, перевіряють каструлі, можуть що-небудь приготувати – внучки млинчиків захотіли, наприклад. З одного боку, начебто допомагають. А з іншого боку, Анні хотілося б якогось поваги, чи що, до її особистого простору: мама запросто відкриває шафи, перекладає на власний розсуд речі, розгортає пакети, читає папірці:
– А що такого? Це що, секрет? У тебе на комоді лежало, я взяла і подивилася.
Анна як п’ятикласниця хвилюється, що батьки надумають кудись полізти і знайдуть ретельно заховані її особисті речі, які зовсім не призначені для чужих очей. Що буде – уявити важко.
Батьки не люблять, коли Анна говорить щось про чоловіків, вони не хочуть, щоб вона пов’язувала з кимось свою долю, мовляв, з них і так досить, ледь впоралися з її проблемами, більше їм нічого не потрібно.
Раніше Анна постійно, слухаючи подібні міркування, злегка морщилась, але не сперечалася – марна справа сперечатися з батьками. Так, мама, добре, мама, звичайно, мама, ти права. А останнім часом з’явився у неї хороший знайомий. Чоловік розлучений, самостійний, цікавий. Про щось серйозне поки говорити рано. Проте саме в зв’язку з його появою Анна вперше замислилася – треба якось виходити з-під контролю батьків. Це недобре, в стільки років сидіти вдома і слухатися батьків.
Допомогли у важкий момент – спасибі їм і низький уклін, без них би тяжко довелося.
Але тепер сама Анна прекрасно справляється і сама, допомога вже не потрібна, і, більш того, стає тягарем. Це не допомога, а контроль.
Ось елементарне запитання – спочатку хоча б як ключ від своєї квартири забрати у батьків?
Попросити не приходити в гості в відсутність доньки, не відкривати двері своїм ключем?
Для Анни це дійсно проблема, як забрати ключ від дому у своїх батьків.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – proza.
