За 15 років в Італії мені довелося багато чого пережити, зараз мені 65 років, а коли приїхала сюди, було 50.
Я залишилася з двома малими дітьми на руках, тому що у мого чоловіка з’явилася інша жінка.
Він просто пішов з сім’ї, йому було байдуже, як я одна ставитиму дітей на ноги.
Відразу після нашого розлучення він поїхав з нашого містечка і за весь час він навіть жодного разу не прислав ні аліментів, ні подарунків дітям.
Але, не зважаючи ні на що, я справилася – виростила синів, дала їм освіту. Хоча один Господь знає, як мені інколи було непросто.
Ті роки були настільки важкими, що навіть згадувати їх не хочеться.
Час минув, діти виросли, і мені нарешті стало трохи легше.
Коли я одружила молодшого сина, то вирішила їм все залишити і поїхати на заробітки, щоб трохи і собі, і їм допомогти.
В Італії до того працювала моя родичка, то ж вона відразу знайшла мені роботу на фісі, за що я їй дуже вдячна.
Я стала працювати в однієї літньої італійки, зараз її вже немає, але я її надовго запам’ятаю.
Звали її Марія, їй було 90 років, але виглядала вона значно молодшою.
Синьйора була хорошою людиною, вона любила слухати мої розповіді, і завжди давала якісь поради.
Коли я їй розповіла, як мене кинув чоловік і мені довелося двох дітей тягнути на собі, вона була дуже здивована. Адже у них в Італії жінка в цьому плані дуже захищена, чоловік сто разів подумає перше, ніж розлучитися.
Тут чоловіки бояться навіть заговорити про розлучення, тому що в такому випадку тут закон повністю на стороні жінки.
Не зрозумілим для Марії було і наше надмірне клопотання про дорослих дітей.
Я у неї не перша заробітчанка з України, і вона бачила, що всі наші жінки відправляють дорослим дітям і посилки, і гроші.
Я з нею тут погоджуюся, українські жінки до кінця життя вважають своїм святим обов’язком допомагати дітям, тягнуть, поки можуть, як не грошима допомагають, то продуктами з села, але від свого святого обов’язку «віддати все найкраще дітям» не відмовляються ні при яких обставинах.
А в Італії все зовсім не так. У них виросла дитина – і давай, йди на свої хліби.
Там навпаки – обов’язок дітей допомагати своїм батькам. Так, частіше вони з батьками не живуть, але і самотніми їх не залишають – шукають доглядальниць, таких заробітчанок, як я.
Я розповіла італійці свою історію, а вона лише хитала головою і казала, що я роблю все неправильно. Але тоді я ще не розуміла, що вона хоче мені цим сказати.
Коли я їхала в Італію, у мене була конкретна мета – заробити гроші, щоб купити дітям житло.
Планувала старшому синові купити квартиру, а молодшого лишити в селі біля себе, але для цього потрібно було відбудувати наш будинок.
За професією я бухгалтер, то ж без проблем порахувала, скільки мені треба бути на заробітках, щоб реалізувати свій план. І вирішила, що поки не досягну мети, додому не поїду.
В кінці кожного місяця зарплату мені видавав син Марії, а я ділила її на дві частини і відправляла синам. Так роблять більшість наших жінок-заробітчанок.
Собі інколи залишала якихось 50 євро на дрібні витрати, і то потім себе за це картала. Я ж приїхала дітям допомагати, а не розважатися.
Марія мене постійно повчала, що я вже з чоловіком помилку зробила – відпустила його і все тягла на собі, то просила, щоб я хоч з дітьми не робила помилки. Вона була переконана, що діти дорослі і самі мають собі давати раду, а мені треба для себе нарешті почати жити.
Коли Марії не стало, я щиро сумувала за нею, за ці роки вона стала мені рідною, чимось нагадувала мені маму.
Мені довелося шукати іншу роботу, за цей час я працювала ще в трьох італійських родинах. У кожної були свої звичаї, але наших звичаїв ніхто з них зрозуміти не міг.
Коли наші жінки показували італійцям, які величезні будинки вони зводять в Україні на гроші, зароблені у них, ті лише розводили руками, мовляв, навіщо такі палаци.
«Для дітей, щоб хоч вони жили краще, ніж ми», – пояснювали наші дівчата, але нашим італійським синьйорам це було не зрозуміти.
Особисто я цим не переймалася – розуміють вони мене чи не розуміють. Я приїхала сюди заробляти на житло, і вперто йшла до своєї мети.
Додому я приїжджала рідко, всього кілька разів, влітку, на тиждень-два і назад. Сини гроші по вітру не пускали, вкладали в справу.
Старший син купив, як і планувалося, квартиру, а молодший – так розбудував нашу хату, що коли я приїхала, то не впізнала.
Але в ті короткі приїзди я не встигла розгледіти, що я своїм дітям не потрібна.
В своєму домі я була чужою, а невістка поводила себе так, ніби вона тут господиня.
У старшого сина вдома мене теж приймали без особливої радості, невістка на свята накрила стіл, запросила сватів, коло своєї мами бігала, як коло писаного яйця, а до мене за столом мало що і говорила.
Коли я поверталася в Італію, мене навіть ніхто не проводжав, я тихенько зібрала свої речі і поїхала. Таке враження, що саме цього вони і чекали.
Тоді я і згадала слова Марії і тільки тепер до мене почало доходити, про що вона мене попереджала. Мені про себе пора думати!
Відтоді я гроші перестала дітям висилати. Сини це відразу зауважили, стали частіше мені дзвонити, питати, як у мене справи.
Я їм кажу, що все добре, от тільки гроші я тепер собі відкладаю.
А нещодавно я випадково зустріла сина Марії. Він був дуже радий мене бачити, сказав, що став вдівцем і вже три роки живе сам.
У нас зав’язалося спілкування, коли у мене вихідні, ми завжди ходимо кудись разом.
Зараз він запропонував мені, щоб я переїжджала до нього.
Я ще думаю, не знаю, чи варто погоджуватися. Одне я розумію добре – своїм дітям вдома я не дуже потрібна.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
