“Коханий, не можу дочекатися зустрічі з тобою! Ти мені снишся щоночі, твої ясні та щасливі очі”, – Віра читала «есемески» в Петровому телефоні і здавалося, що голову від думок засмутить. – Тако, тату, слухайте нас уважно. Були ви від нас далеко, на заробітках, зустріли там молоду жінку. Але маму обpaжати несмійте! Внуків ви не побачите ніколи, ми їм скажемо, що дідуся не стало. Або думайте, тату! – зaявили діти. Петро стояв перед Вірою на колінах. Просив, вимолював пробачення
– Кoхaний, не можу дочекатися зустрічі з тобою! Ти мені снишся щоночі, твої ясні та щасливі очі, твої теплі руки. Скучаю, сонечко! За матеріалами Наш ДЕНЬ
– Без твоїх щирих та таких теплих очей я, наче небо без ясного сонця…
Віра читала «есемески» в Петровому телефоні і кpoв так стyкала їй у скроні, немов хвилі до морського берега під час шторму. Здавалося, що голову від думок зараз розірве на дрібні шматки. А середина, навпаки, ставала порожньою, мов безодня там поселилась. Жінці ніяк не хотілося вірити тому, що бачили її очі…
Віра з Петром були односельчанами. Вчилися разом у школі. Петро був старшим та п’ять років, тому майже не спілкувалися. І сусідами вони не були. Шляхи їхні не перетиналися. Аж коли юнак відслужив в армії і прийшов до сільського клубу на танці, то помітив карооку красуню. Він її не відпускав увесь вечір, а коли провів додому. Усю ніч вона не спала, щоки палахкотіли, сеpце калатало, як дзвін. Дівчина безтямно закохалася у вродливого голубоокого юнака. Всі подруги їй заздрили, бо став Петро приїжджати до неї новеньким мотоциклом. Отак вкраде її від сільської роботи, повезе кудись в поля чи над річку аж до забуття. Вірині батьки газдами були, Петрові теж не відставали. Ото на осінь і посватався він до дівчини. «Багач до багача тулиться», – говорили люди, наче не помічаючи їхнього чистого і ніжного кохання.
Весілля відгуляли на славу – велике та пишне. Триста п’ятдесят гостей було, тиждень гуділи. І стали жити молодята в Петрових батьків у селі та будуватися в місті. Недовго була в невістках Віра, бо грошей вистачало, то й хата виросла, мов на дріжджах. Навесні перебралися в новобудову. Дві дівчинки народилося, мов дві зіроньки ясні, люблені родиною. Жили Петро з Вірою душа в душу, дітей виховували, батьків шанували, до церкви ходили. І було життя їхнє щасливим, бо любов долала всі негаразди. Та жаль тільки, що швидко минули літа молоді і час стабільності та достатку пройшов. Петрова організація розпалася і він залишився без роботи. Віриної вчительської зарплати на життя не вистачало. Став Петро до Польщі на заробітки їздити. Заробляв гарно, бо ж мав золоті руки і світлу голову. Життя налагоджувалося. Старшу дочку заміж видали, купили машину, другий поверх будинку облаштували, гучно відсвяткували Петрове п’ятдесятиріччя. Віра була хорошою господинею, славною, як казали в їхньому селі. Хоч жили у місті, вона і хліб пекла, і господарку тримала, і город – ніякої праці не цуралася. Не раз просив Петро:
– Не треба нам того, вгомонися, відпочинь, я ж заробляю. А Віра йому своє:
– У мене має бути.
На все у жінки був час, лише не на себе. Вона повністю віддавалась роботі, забувши про свою зовнішність.
– Ми вже старі, Петре, – любила говорити. – Нехай діти моди тримаються, а нам працювати треба.
Розповніла Віра, постаріла, сивина вкрила її колись пишне каштанове волосся. Фарбуватися жінка не хотіла, не мала часу. А тут, наче грім серед ясного неба – у Петра коханка з’явилася. Три дні і три ночі Віра проплакала. Все своє життя прокрутила в голові.
– Розлучуся, – думала. – Сама віку доживатиму.
Петрові нічого не сказала, стала документи шукати. Аж тут Оля, донечка, нагодилася. Вона побачила зміни у маминій поведінці. Віра розплакалася і все розповіла дочці. А та не гаялася, старшу, Наталю, викликала.
– Ви, мамо, головне до голови нічого не беріть, бо ще захворієте, не дай Боже, – заспокоювали діти. Тільки но жінка пішла на роботу, вони викликали Петра на відверту розмову.
– Тако, тату, слухайте нас уважно і думайте добре. Ми все знаємо і все розуміємо, не маленькі. Були ви від нас далеко, на заробітках, зустріли там молоду жінку. Підлізла вона до вас, підлестилася, закрутила вам голову. Ви не встояли, бо ви є чоловік, а хлопи всі такі. Сталося те, що сталося, минулого не виправиш. Маму ви зрадили, у вас любов. То тепер збирайте чемодани і завтра щоб вашого духу тут не було. Нас ви теж зрадили і ми від вас відмовляємося. Внуків ви не побачите ніколи. Або… думайте, тату!
…Петро стояв перед Вірою на колінах. Просив, вимолював пробачення. У вазі, на столі, пахкотіли червоні троянди. Вони все бачили, чули і знали що буде, але мовчали, мов зачаровані…
Раїса ОБШАРСЬКА.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
