Найважче — це коли ти раптом розумієш, що людина, за яку ти була готова піти у вогонь і воду, сама цей вогонь і розпалила за твоєю спиною, поки ти спокійно спала в сусідній кімнаті. Знаєте, це відчуття, коли земля не просто йде з-під ніг, а розверзається, і ти летиш у прірву, хапаючись руками за повітря, а вгорі стоїть той, кому ти вірила найбільше, і просто спостерігає.

Двадцять років шлюбу — це ж не просто цифра в паспорті. Це тисячі спільних сніданків, це плани на старість, це кожна тріщинка на стелі, яку ви разом замазували. Ми з Андрієм одружилися зовсім молодими, мені щойно виповнилося двадцять. Тоді здавалося, що весь світ лежить біля наших ніг, хоча насправді в кишенях вітер гуляв. Разом вигризали кожну копійку, піднімалися з нуля, пережили такі злидні, що зараз і згадувати ніяково. Пам’ятаю, як ділили одну пачку мівіни на двох у холодній орендованій кімнатці. Але були щасливі, бо ж «разом».

У мене був спадок від бабусі — старенький будинок на околиці міста. Тоді я, наївна і закохана по самі вуха, погодилася оформити його на Андрія. Він так переконливо казав: — Оксанко, ну яка різниця? Ми ж одна сім’я. Мені простіше буде з паперами бігати, з усіма тими дозволами на будівництво. Ти ж у лікарні на змінах пропадаєш, коли тобі тими інстанціями ходити?

Я й підписала. Думала: «Дійсно, яка різниця? Ми ж на все життя». Я виросла в тих стінах, там кожна мостина пам’ятала моє дитинство. Там народився наш Денис. Я вкладала в цей дім душу, а моя мама, яка вже п’ятнадцять років важко працювала в Італії, присилала гроші. Вона відмовляла собі в усьому, мила підлоги в чужих будинках, щоб ми зробили ремонт, щоб у нас було «не гірше, ніж у людей». Ми перекрили дах, поставили великі вікна, зробили простору вітальню. Будинок став нашою фортецею.

А два роки тому фортеця згоріла. Навіть не від вогню, а від звичайної есмески, яка прийшла йому ввечері, коли він був у душі. Телефон просто підсвітився на столі: «Котику, ми чекаємо тебе на вечерю. Малий уже скучив за татком».

Я пам’ятаю, як у вухах почало шуміти. Який котик? Який малий? Коли він вийшов, витираючи голову рушником, я просто мовчки простягнула йому телефон. Він навіть не здригнувся. Лише зітхнув важко, наче це я була в чомусь винна. — Ну от і добре, що дізналася. Втомився я на два фронти жити.

Три роки. Він три роки жив на дві сім’ї. У тому ж місті. За моєю спиною. Знаєте, що було найболючішим? Навіть не сама зрада. А те, як він методично і підло почав налаштовувати проти мене нашого дорослого сина. Щойно я подала на поділ майна, почалося справжнє пекло. Андрій зробив усе, щоб Денис бачив у мені ворога, жадібну жінку, яка «хоче зруйнувати батьківський дім».

— Мамо, ну навіщо тобі це? — кричав Денис, збираючи речі. — Батько стільки працював на цю хату! Ти хочеш нас на вулицю вигнати? Ти просто хочеш йому помститися, а про мене ти подумала?

Я намагалася пояснити, що це і мій дім, і мамині гроші, і моя бабуся… Але він не чув. Андрій переконав його, що я — зла мачуха з казки. Суд я виграла, відвоювала половину свого ж будинку, але ціною вирваного серця. Син поїхав у Київ, кинувши на прощання: «Не дзвони мені».

Коли мама запропонувала приїхати до неї в Рим, я не йшла — я втікала. Просто вхопила валізу, кинула в неї перші ліпші речі й поїхала, бо вдома дихати не було чим. Кожна чашка, кожна фіранка нагадували про те, як мене випатрали. Я за освітою медсестра, тому роботу знайшла швидко. Тепер я доглядаю за дідусем-італійцем, сіньйором Джузеппе. Йому дев’яносто. Робота фізично важка, але вона мене і врятувала. Коли в тебе на руках старенька людина, якій треба вчасно дати ліки, поміняти білизну, погодувати з ложечки, у тебе просто немає часу жаліти себе. Ти приходиш у свою комірчину ввечері й просто падаєш у сон без сновидінь.

Минуло два роки. Зараз Різдво, і я повернулася додому. Треба було вирішити справи з будинком — я вирішила продати свою частку, бо жити там не зможу ніколи.

Вечір у батьківській хаті, де зараз зібралися родичі. Стіл накритий, пахне кутею та грибною юшкою. Моя двоюрідна сестра Світлана нахиляється до мене і пошепки каже: — Оксанко, ти тільки не сердься, але бачила я твого Андрія днями. У центрі, з тією своєю… ну, ти зрозуміла. Виглядає, чесно тобі скажу, щасливим. Сміються, пакунки з подарунками тягнуть. Святкують вони.

Я мовчки киваю. Усередині щось коле, але я тримаю обличчя. За столом усі прийшли парами. Мої брати з дружинами, тітки з чоловіками. Вони співчутливо заглядають мені в очі, підкладають кращі шматочки на тарілку. — Ти молодець, Оксанко, — каже тітка Марія. — Вистояла. Глянь, як розцвіла в тій Італії. Одягнена красиво, зачіска… Ти ще молода, все в тебе буде добре, зустрінеш ще свою долю.

А мені хочеться кричати на весь дім: «Яку долю? Мені сорок років, а я почуваюся старою руїною!». Я почуваюся абсолютно порожньою, наче з мене викачали весь колір. Денис у Києві. На Різдво прислав лише коротку есмеску: «Зі святом. У мене все ок». І все. Ми майже не спілкуємося так, як раніше. Ніяких довгих розмов вечорами, ніяких жартів. Він будує своє життя, і в цьому житті для мене залишилося дуже мало місця.

Виявилося, що я двадцять років жила з абсолютно чужою людиною. Чоловіком, який міг так легко викреслити мене з життя і так майстерно отруїти мої стосунки з сином. Я поміняла все: країну, мову, роботу, але спокою не знайшла. Чому мене не відпускає? Я заробила непогані гроші, я виглядаю краще, ніж колись у тих розтягнутих халатах, але всередині — величезна чорна діра.

— Оксано, ти чого замовкла? — штовхає мене ліктем Світлана. — Пий наливку, домашня! — Дякую, Світлано. Просто задумалася.

Я дивлюся на вітальню, яку ми так дбайливо облаштовували. Колись ми тут мріяли збирати онуків. Тепер тут сидять люди, які мене жаліють. А я не хочу жалю. Я хочу повернути ту дівчинку, яка в двадцять років вірила, що кохання — це назавжди. Але тієї дівчинки більше немає. Її вбили в тому самому суді, де ділили цеглу і дошки.

Кінець січня. На вулиці сіро і мокро, типова зима, що переходить у болото. Я стою на автовокзалі. Біля ніг велика валіза, у руках — квиток на автобус «Київ — Рим». Прямий рейс. Дві доби в дорозі.

Вітер пробирає до кісток. Навколо метушаться люди: хтось когось проводжає, хтось плаче, хтось сміється. — Жіночко, посуньтеся, ви на проході стоїте! — грубо кидає мені водій вантажівки, що тягне якісь коробки.

Я відходжу вбік. У горлі стоїть клубок. Я знову їду. Знову втікаю? Можливо. Під’їжджає величезний білий автобус. На лобовому склі табличка з італійським прапором. Люди починають штовхатися біля багажного відділення. — Квитки готуємо! Паспорти у розгорнутому вигляді! — кричить водій у шкірянці.

Я подаю свої документи. Він байдуже кидає погляд на мою візу, на прізвище. — П’ятнадцяте місце, біля вікна. Сумку в багаж.

Я сідаю в крісло. Воно пахне дешевим освіжувачем повітря і старою оббивкою. Поруч мощується жінка мого віку, теж, мабуть, на заробітки. Вона одразу починає хреститися і шепотіти молитву. Автобус важко здригається і повільно виїжджає з перону. Я дивлюся у вікно на знайомі вулиці, які повільно пропливають повз. Ось магазин, де ми купували Денисові перший велосипед. Ось аптека, куди я бігала вночі, коли в Андрія була висока температура. Все це тепер — декорації до чужого фільму.

Чому я не залишилася? Могла б купити невелику квартиру, влаштуватися в приватну клініку… Але я не можу. Тут кожен кущ кричить мені про те, як мене зрадили. В Італії я — просто Оксана, добра медсестра. Там я не «колишня дружина зрадника» і не «мати, яка судиться з батьком». Там я ніхто, і це дає мені змогу дихати.

Автобус виїжджає на трасу. Попереду кордон, черги, перевірки. Потім Польща, Австрія, і нарешті — сонячна Італія, де зараз цвітуть лимони, а мій сіньйор Джузеппе чекає на мене, бо «тільки Оксана вміє правильно варити його каву».

Я дістаю телефон. Хотіла написати синові, що я вже в дорозі. Набрала: «Денисе, я виїхала. Буду через два дні». Подивилася на ці літери, почекала хвилину… і видалила. Яка різниця? Йому зараз не до моїх переїздів. Він у Києві, у нього робота, друзі, дівчина. Я для нього — далекий і трохи неприємний спогад про сімейну катастрофу.

Я заплющую очі й намагаюся заснути під монотонне гудіння мотора. У голові спливають картинки з того життя, якого більше немає. Ми з Андрієм, молоді, заходимо в бабусин дім. Він тримає мене за руку, і я відчуваю таку впевненість, таку силу… Як я могла бути такою сліпою? Як можна було не відчути, що людина поруч із тобою — зовсім інша?

Повернуся до роботи. До свого дев’яносторічного дідуся, який став мені ближчим за рідного сина за ці два роки. Буду заробляти, буду купувати собі гарні речі, буду ходити вузькими вуличками Рима і вдавати, що в мене все добре. Але всередині я завжди буду носити цю чорну діру. Вона — як стара травма, що не заживає.

Автобус набирає швидкість, везучи мене в інше життя. Це зовсім не те життя, яке я малювала собі в двадцять років, заходячи в бабусин дім за руку з чоловіком, якому вірила більше, ніж собі. Але це — моє життя. Тепер воно складається з годин за кермом автобуса, запаху ліків у кімнаті Джузеппе і рідкісних повідомлень від сина.

Можливо, колись я зможу пробачити. Не його — Андрія прощати нема за що, він свій вибір зробив. А себе. За те, що була наївною. За те, що віддала все, не залишивши собі нічого на чорний день.

За вікном темніє. Дім залишається позаду, закрита завісою дощу і снігу. Я поправляю плед і намагаюся не плакати. Я — Оксана. Мені сорок два. Я медсестра. Я вижила. І я їду далі. Навіть якщо цей шлях веде в нікуди, я буду йти. Бо зупинитися — означає визнати поразку. А я ще хочу повоювати за свою власну весну, навіть якщо вона настане в чужій країні.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.