Коли я виходила заміж, мій чоловік працював в одному з столичних банків. Сама я народилася і виросла в столиці. Що таке жити в селі я навіть не уявляла, допоки три роки назад моєму чоловікові не запропонували очолити філію банку в якомусь далекому районі. Умови озвучили дуже вигідні і цікаві: практично на всьому готовому, службова квартира, автомобіль, солідна грошова компенсація. Проте я сумнівалася, адже ніколи ніде не жила, крім столиці, і погано уявляла життя в глибинці.
Але чоловік дуже загорівся цією пропозицією, адже це був його шанс піднятися по кар’єрних сходах. Він і вмовив мене – давай, мовляв, спробуємо. – Це ж не назавжди, – запевняв він. – Контракт на три роки, поживемо і повернемося, нічого не втрачаємо. Якщо вже зовсім не піде – повернемося раніше. Зате, якщо все нормально буде, грошей заробимо, тут стільки не вийде отримати. Та й для мене це безцінний досвід.
Я погодилася лише заради чоловіка. Зібравшись, ми вирушили на нове місце. Все і справді було так, як описував чоловік. Ми поселилися в невеличкому селищі. Нам дали простору квартиру з домробітницею, автомобіль з водієм. Витрачати гроші там було особливо нікуди, тому за три роки ми накопичили солідну суму.
Проте, я кожного дня дивилася на календар і рахувала дні до нашого повернення в столицю. Мені так і не вдалося звикнути до життя в цій глушині. Багато що викликало в мене несприйняття. Плітки, підвищена увага до чужинців, уклад, при якому всі жінки з ранку вбираються в найкращий одяг і йдуть на ринок, відсутність магазинів, асортименту товарів і дозвілля, за яким треба їхати кожен раз в обласний центр – з усім цим я так і не змирилася.
А найбільше, що мене турбувало, це – нудьга. Чоловік практично зранку до ночі пропадав на роботі – відкривав нові філіали в різних районах області, йому було ніколи скучати. А я з дитиною постійно була вдома. Я щиро намагалася знайти собі заняття, але не досягла успіху. Йти працювати? – роботи дуже мало, і за кожне робоче місце борються люди, яким реально шматок хліба потрібен, щоб дітей нагодувати. Конкурувати з ними знічев’я мені не дозволила совість. Нормальний інтернет в містечку з’явився тільки, напевно, в останній рік, журнали майже не завозять, нових книг, які всі читають у великому світі, теж днем з вогнем не знайдеш. Подругами особливо обзавестися не вийшло.
Щодня я мріяла і чекала можливості повернутися. Я була впевнена, в столиці, я б швидко знайшла роботу і знайшла себе. Мене вже нудило від цієї глухомані. Але чим більше я розчаровувалася і страждала, тим більше мій чоловік закохувався в цей край. Я його розумію, у нього з роботою тут все чудово, його готові залишити тут хоч на все життя. Тут він майже олігарх, його знають і поважають люди. Тут у нього знайомі, друзі, які кличуть у гості нарозхват, найкраща в містечку квартира.
Чоловік часто натякав, що йому тут дуже подобається чисте повітря, не те, що в місті. Загалом, чоловік тягнув час, а потім видав мені нарешті, що повертатися в столицю він не хоче.
– Зрозумій, справжнє життя – воно тут, – переконував мене чоловік. І люди, і природа, і можливості для нас. Всі розумні люди з міста зараз їдуть в села. Та й дитину виховувати тут буде легше – без різних спокус і Макдональдсів. Зараз нехай вчиться в місцевій школі, а далі, з нашими грошима, питання з вищою освітою для нього проблемою не буде.
Я відчуваю, що це якийсь глухий кут для мене. Кидати чоловіка, їхати з дитиною в столицю одній, влаштовуватися на роботу без особливих перспектив, і налагоджувати життя матері-одиначки. В той же час я розумію, що мій олігарх тут, напевно, один не залишиться. Чи залишатися поруч з коханим чоловіком, не позбавляти дитину батька, і сидіти в ненависному для мене селищі далі без роботи і перспектив?
Я просто не можу вже сидіти в цій глушині! Це не моє! Сам темп життя, нудьга жахлива, дивний менталітет місцевих … Ні, я не хочу нічого сказати, люди тут хороші, але я до такого не звикла! Я хочу додому! Що мені робити? Якби ж то знати, як буде правильно.
Фото ілюстративне – newsyou.info.
