fbpx
Життєві історії
Кілька років тому продала хату в селі і переїхала до дочки. Поки мала гроші, все було добре, а коли вони закінчилися, дочка та зять перетворили її життя на пекло. Рік вона терпіла, та коли зять почав сваритися щодня, вирішила повернутися в рідне село. «Знайду десь куток та якось доживу серед односельців», — сказала наостанок

Кілька років тому продала хату в селі і переїхала до дочки. Поки мала гроші, все було добре, а коли вони закінчилися, дочка та зять перетворили її життя на пекло. Рік вона терпіла, та коли зять почав сваритися щодня, вирішила повернутися в рідне село. «Знайду десь куток та якось доживу серед односельців», — сказала наостанок. Не завжди найрідніші люди допоможуть у важку хвилину, тому варто понад усе цінувати тих людей, які горнуться до нас з усією душею.

Потяг прибув до міста рано-вранці. Зітхнувши з полегшенням, Явдоха попростувала до виходу. Ох і втомилася. Нічого, зараз зустріне дочка, обійме, підбадьорить… За матеріалами

Однак на вокзалі Салтаниху (так через прізвище Салтан називали Явдоху односельці) ніхто не чекав. Скільки не телефонувала доньці, чула: абонент поза зоною. Простоявши на пероні понад годину, пошкандибала на автобусну зупинку. Добрі люди підказали, що звідти їде автобус до селища, де живе дочка. Добравшись до лави, Явдоха сіла і перевела дух.

Автобус довелося чекати довгенько. Поруч сиділа жінка приблизно її віку. Час від часу краєм хустини вона витирала сльози. Явдоха мала непростий характер, але до чужої біди завжди була чутлива. Хоч сама кілька хвилин тому майже плакала від розпачу, спитала у жіночки, чим їй допомогти. Розговорилися. Випадкова знайома розповіла, що кілька років тому продала хату в селі і переїхала до дочки. Поки мала гроші, все було добре, а коли вони закінчилися, дочка та зять перетворили її життя на пекло. Рік вона терпіла, та коли зять почав її ображати, вирішила повернутися в рідне село. «Знайду десь куток та якось доживу серед односельців», — сказала наостанок.

Читайте також: Я приїхала до доньки у місто. Три доби поїздом їхала, втомилася. Зять зустрів якийсь сердитий, всю дорогу мовчав. Я роздала всім подарунки, зятю віддала пенсію. – Завтра ми всі поїдемо рано, ти спи скільки хочеш! – повідомила донька Василина. – Взагалі, відчувай себе як вдома. Відкривай холодильник, діставай все, що знайдеш. Там суп наварено на кілька днів, котлети, бери, обідай. 10 днів я просиділа сама в квартирі. А потім почала збирати торби додому

Он як буває… Задумалась Явдоха. У тридцять п’ять залишилася вона вдовою з трьома дітьми. Важко, дуже важко довелося працювати, аби виростити-вигодувати їх, хату, що почали з Петром зводити, добудувати. Та вийшло так, що залишилася в ній сама. Старша дочка Софія після технікуму поїхала працювати у Кривий Ріг, вийшла там заміж і залишилась. Син Андрій, відслуживши на західному кордоні, повернувся додому із нареченою. Як годиться, попросив у матері благословення. Ох, як не хотіла Явдоха, щоб син одружувався на чужій. І умовляла його, і сварила. Все ж довелося благословити… Але незлюбила Явдоха Катерину, чіплялася до невістки, сварилася з будь-якого приводу. У цьому її підтримувала молодша дочка Наталка, дарма що була школяркою. Закінчилося тим, що молоде подружжя поїхало жити у Катеринине село. Андрій іноді телефонував, але Явдоха спілкуватися не хотіла. Не могла пробачити «втечу»! Проміняти матір, батьківський дім на кого? Мабуть, так пекло їй, бо був син як дві краплі води схожий на батька. І серце мав таке ж добре, як і Петро…

Найменша Наталя, сяк-так закінчивши школу, далі вчитися не схотіла. Поїхала до старшої та теж осіла на Дніпропетровщині. Спливав час, і Явдосі все важче було поратися по господарству. Старша дочка кликала до себе лише зимувати, а молодша радила все продати та переїхати до неї назовсім. Якісь гроші, повчала Наталя, Соні можна вділити, а невдячний Андрій обійдеться. Думала-гадала Явдоха і вирішила зробити так, як молодша дочка казала. От тільки щодо Андрія вона сумнівалася…

Покупці знайшлися швидко. Голова сільради, Явдошин похресник Юрко, радив гроші (а їх виручила чимало, бо хата добротна, господарство велике) у банк покласти. «Євдокіє Пилипівно, — казав, — із такою купою гривень їхати небезпечно. Взагалі дивуюся, що Наталя за вами не приїхала. А відділень на Дніпропетровщині багато, за потреби одразу знімете готівку». Таки переконав, ще й у райцентр відвіз, до банку з нею сходив. Золота дитина. А як вони з Андрієм дружили! Якби ж не та Катерина!

Тепер у Явдохи замість купюр на дні сумки лежить загорнута у вишиту маками серветку пластикова картка. А у «кравчучці» — сімейний фотоальбом, в якому по-хитрому записано код до неї. Неспокійно Явдосі, бо звикла до «живих» грошей. Утім, має рацію Юрко: заберуть готівку, і хоч вовком вий…

Аж надвечір добралася Салтаниха до Наталки. І дочка, і зять були добре напідпитку. В один голос почали запевняти, що чекали її завтрашнім поїздом. А телефон відключений, бо вранці на базарі… його у Наталки із сумки витягли. Та через три дні Явдоха почула, як онука хвалилася подрузі: «Як баба приїхала, мама таку круту «трубку» собі купила. Шкода, старий телефон у кіоск здала, а він теж був класний. Не схотіла мені віддати, наказала про нього і не згадувати».

«А що ж буде далі?» — подумала ображена Явдоха. Вона все частіше згадувала жінку на автобусній зупинці. Вирішила поки що не віддавати дочці банківську картку. А десь через два тижні, коли Наталя вкотре спитала про гроші, «зізналася», що дорогою їх загубила. Мовляв, вибач, доню, боялася розповісти. Наталка зчинила такий лемент, що й не переказати. «Кипіло» тижнів зо два, а тоді дочка сказала: «Йди, куди хочеш, за що я маю тебе годувати?»

Поїхала Салтаниха у Кривий Ріг до Софії. Зачувши про загублені гроші, та й собі крик здійняла: «Я тобі казала не продавати хату! Послухала Наталку — живи у неї!». Сказала Явдоха, що лише переночує, а на ранок поїде до Андрія. Тут дочка давай матері допікати: «Ти забула, як сварилася з невісткою? Та вона тебе на поріг не пустить!»

З важким серцем їхала до сина Явдоха. Застала вдома лише Катерину із меншим сином. Андрій був на роботі, старший онук Петро — у школі. Салтанисі навіть здалося, що невістка їй зраділа: обняла, поцілувала, провела у світлицю, сама пішла борщ розігрівати, котлети смажити… Явдоха прийшла до неї на крихітну кухню, сіла на табуретку та неквапом розповіла про свої поневіряння. «Дозволиш, Катю, пожити у вас? — вона втупила погляд у підлогу. — Немає куди подітися. Завтра напишу листа Павлині Гусинській, сусідці. Вона попитає, може, хтось пустить до себе. На куток із ліжком та на хліб пенсії вистачить. На ліки мені не треба — чим швидше до Петра піду, тим краще буде…»

«Мамо, не треба нікому писати, — Катерина сіла перед Явдохою навпочіпки, взяла за руки. — Житимете у нас. Тіснувато, але ми хату будуємо. Завтра разом підемо, побачите… Все на краще. Ви глядітимете Павлика, а я піду працювати. Коли будуєшся, кожній копійці радий. Та ви ж самі знаєте: таку гарну хату звели…».

Явдоха підняла очі й зустрілася поглядом із невісткою. «Які у неї гарні очі. Наче в небо дивишся. Не помічала…» — подумала Салтаниха, і непрохана сльоза покотилася та сховалася у зморшці. А пізно ввечері прийшов з роботи Андрій. Явдоха хвилювалася: як зустріне син, що скаже? Нічого не сказав. Міцно пригорнув, сховав обличчя в її волоссі, і стояли вони так довго-довго…

Минув рік. Тепло, затишно Явдосі у сина з невісткою, і їм із нею добре. На Пасху вирішили й новосілля влаштувати. Не все ще доробили, але вселяться, недоробки «мулятимуть», то хутчіше з ними впораються. Та й під осінь лелеку із «гостинцем» чекають, не до новосілля буде.

Як провели гостей, Салтаниха покликала Андрія та Катю до своєї кімнати. «Хочу, діти, і я вам подарунок на новосілля зробити, — Явдоха витягла з кишені кофти складену вишиту маками серветку. — Це від нас із батьком…»

Син узяв серветку, розгорнув. Під ноги йому впала пластикова картка…

Сорока на хвості швидко Софії та Наталці новину про материн подарунок принесла. Не минуло й тижня, як заявилися з вимогою віддати їм частину грошей. Та недарма односельці, бувало, казали на Явдоху «грізна Салтаниха». Сказала дочкам, як відрізала: «Кожен із вас отримав те, що заслужив». Того ж дня поїхали вони додому…

Людвига ЛЯХОВЕНКО,

смт Понінка

Полонського району

Хмельницької області.

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Related Post