У моєї свекрухи квартира велика, три кімнати, розташована дуже вдало. Після весілля ми з чоловіком почали жити разом з нею. Ми вже 9 років у шлюбі, живемо, начебто, непогано, але у мами є одна недобра звичка – вона ніколи не скаже, що саме їй не подобається.
За цей час ми не раз думали над тим, щоб відокремитися, відокремиться, а потім вирішили: ну візьмемо іпотеку і половину життя платитимемо. А потім двійнята народилися, мій затяжний декрет до їхнього 5-ти річчя, і все було і допомога мами чоловіка з дітьми, і повне безгрошів’я. З іпотекою ми б не впоралися.
Зараз діти підросли, чоловік пропонує продати квартиру і, купивши його мамі однокімнатну квартиру, все ж таки подумати про окреме житло.
Розмови ці почалися недарма. Лариса Прокопівна почала хворіти, лікарі кажуть що це від невдоволення життям. А я і не відразу здогадалася, що деякі наші звички дуже їй не подобаються.
Але ж вона нічого не каже, ну зрозуміло, що у кожного свої звички, я жайворонок, свекруха сова, а вранці діти скачуть по хаті. Вона не фанат чистоти та готування, а я перфекціоністка в цьому відношенні. Але мовчить.
А продавати квартиру мами чоловіка і ніяково навіть: наживали її не молоді, навіть не Лариса Прокопівна, вона в цій квартирі виросла, на подвір’ї її приятельки з дитинства.
Але Лариса Прокопівна все сприймає зовні спокійно. Лише один раз не витримала і заплакала. Кілька років тому наш шлюб почав давати тріщину, якось перестали спілкуватися з чоловіком. Я тоді серйозно думала, що доведеться розходитися і їхати додому. І дітей тоді б забрала. Свекруха вранці прийшла до кімнати і розплакалася.
– Я вам заважаю, – говорила Лариса Прокопівна, – давайте терміново відокремлюватися, тоді ви з Олегом не розійдетесь.
Довго я їй доводила, що справа не в ній. Але вона так близько все взяла собі до серця, що потрапила в стаціонар. Лікар нам тоді сказав, що нашій мамі треба навчитися не тримати все в собі.
Але це сказати легко, а зробити? Ми з чоловіком порадилися і відправила Ларису Прокопівну на місяць до своєї мами в село. Мама моя теж не любить виказувати свої емоції. Потім переконали свекруху знайти собі хобі.
Вона сказала, що завжди мріяла навчитися фотографувати, тому ми купили їй гарний фотоапарат. Тепер годинами бродить Лариса Прокопівна скверами та парками, споглядає, насолоджується тишею. Іноді одна, іноді у компанії онука.
І саме маленький онук став у сім’ї посередником між нами, тепер він іноді озвучує невисловлені претензії мами чоловіка. Ні, бабуся не каже нічого йому, він сам відчуває.
Наприклад, якось сказав, що бабусі не сподобалося, що ми покликали до себе гостей у суботу. Або Лариса Прокопівна незадоволена тим, що у передпокої переставили меблі.
Довелося все переставляти на місце і пояснювати, що виявляється нам здалося, що так незручно. Ну що за людина, чому прямо не можна сказати?
Але ми твердо вирішили, що переїжджати не будемо, бабусю саму не залишимо. Їй зараз, як ніколи, потрібна наша любов і наша підтримка.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
