Після того, як я вийшла на пенсію, я вирішила круто змінити своє життя. Мене ніхто не розуміє і не підтримує, але я вважаю, що все роблю правильно.
Народилася я і виросла в селі, там зустріла свого чоловіка, вийшла заміж. Зрозуміла майже відразу, що помилилася у виборі своєї половинки, тому все своє сімейне життя я мріяла про розлучення, але нікому про це не говорила. І тільки тепер, коли я вийшла на пенсію, я нарешті наважилася подати на розлучення.
Соромно зізнатися, але я прожила більшу частину життя в шлюбі з людиною, яка мене абсолютно не цінувала ніколи. Перші 10 років шлюбу ми прожили в селі, де всі залежать від думки інших, що скажуть люди – було для нас дуже важливим. Розлучень в селі практично немає. Треба терпіти, бо де знайдеш кращого чоловіка.
Так ми і жили. Спочатку я вважала, що у всьому винна свекруха. Думала, це з її подачі мені не можна з дому і кроку ступити, дітей я неправильно виховую, і господиня я ніяка.
З тих пір я і почала мріяти про розлучення, але як же, «люди не зрозуміють». Потім мені від моєї тітки, в якої не було дітей, дісталася квартира в місті. Ми переїхали і особисто мені стало трохи легше. А от чоловік все ніяк не міг перелаштуватися і знайти гідну роботу.
Головною годувальницею в сім’ї стала я, бо я одна працювала. Чоловік же перебував у постійному пошуку, але тотальний контроль і закиди з його сторони не припинилися. Але я продовжувала терпіти, адже у дітей почався перехідний вік, не хотілося їх засмучувати нашим розлученням.
Пізніше діти виросли і створили свої сім’ї. Але знову мені було якось незручно подавати на розлучення, стільки років разом. Та він сам напросився на те, щоб я прийняла рішення не на його користь.
Кілька місяців тому я вийшла на пенсію і почула від чоловіка питання: де я тепер планую працювати, адже нам потрібно за щось жити. Сам же він давно без роботи сидить.
Ось тут моє терпіння і луснуло, я подумала: невже, проживши стільки років, я хочу провести залишок життя з цією людиною, адже за весь час навіть згадати хорошого і нічого.
В той же день я сказала чоловікові, що не хочу більше з ним жити, я сама зібрала його речі, і відправила його до матері в село. Квартира моя, тому я маю право нею розпоряджатися як мені заманеться.
Я сподівалася, що наші дорослі діти з розумінням поставляться до цього, але вони не зрозуміли мого вчинку – діти влаштували мені справжній бойкот, вимагають, щоб я пробачила їх батька і прийняла його назад. Вони мене засуджують, кажуть, що їм соромно за мене перед сватами.
Я намагалася сказати їм, що ми чужі один одному люди і нам немає сенсу зберігати те, чого давно вже немає. Але вони ніби не слухають мене або не хочуть чути. Невже це чоловік напоумив наших дітей?
Він теж ніяк заспокоїтись не може, телефонує щодня, просить прийняти його назад, мовляв 35 років прожили разом, не час зараз такі концерти показувати, як я показую.
Ніхто мене не розуміє, вони так всі на мене на сіли – і чоловік, і діти, і свекруха, що я вже навіть не знаю, що робити.
Але я відчуваю, що не хочу більше з ним жити. Але як це їм всім пояснити і не прогнутися черговий раз під обставини…
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.