З Миколою нас доля звела, коли нам обом було по 40 років. Я тоді овдовіла, ходила часто на мoгилку чоловіка, там і Миколу зустріла, який теж втратив дружину.
Діти у нас були вже дорослі – у мене 20-річна донька, а в нього 19-річний син. Якось так вийшло, що втрата коханих людей нас дуже зблизила і ми почали підтримувати один одного. А через рік вирішили зійтися і жити разом. Щоправда, ми не могли дійти до спільного рішення – у кого нам жити, тому ще думали.
І в цей час я мала необережність похвалитися про це своїй подрузі, навіть познайомила їх якось принагідно з Миколою. Марина дуже пораділа за мене, казала, що я молодець і маю право на щастя. Та чомусь після цього мої стосунки з Миколою сильно зіпсувалися. Він поступово став віддалятися від мене. Я не розуміла, в чому справа, питала, що сталося, але він мовчав.
Згодом мені Марина повідомила, що розлучається з своїм чоловіком. Я була дуже здивована, адже всі навколо вважали їх зразковою сім’єю. Що там між ними трапилося, подруга пояснювати не стала, а я і не допитувалася, то по-різному буває.
На якийсь час Микола пропав з мого життя, я собі місця не знаходила, питала себе, що я зробила не так. І тут через кілька місяців наші спільні знайомі мені оголошують новину – Микола одружився з Мариною.
Чи варто казати, як мені було важко це пережити. Щоб якось забутися, я поїхала на заробітки в Італію. Гроші присилала своїй доньці, вона заміж вийшла, разом з зятем господарювали. За 20 років, що мене не було вдома, діти вибудували величезний будинок за містом. За мої гроші, звичайно, але робили все вони самі.
Кілька місяців тому я приїхала додому і вирішила, що повертатися на роботу більше не хочу. Жити я маю де, якусь суму про всяк випадок я собі теж відклала, то ж тепер можна трохи і для себе пожити. Ми вирішили всі разом переїхати в наш новий будинок.
А потім в моєму житті знову з’явився Микола. З Мариною у них щось не зовсім склалося, він живе один. Каже, що мене не забув, постійно згадував, і дуже шкодує, що тоді все так вийшло.
Микола знову наполягає на тому, що нам треба бути разом. Я не знаю, що відповісти, адже попри все, я його теж не змогла забути. Та моя донька навіть чути нічого про це не хоче. Каже, що проти того, щоб Микола жив з нами на всьому готовому.
А я теж не хочу йти до нього в невелику двокімнатну квартиру, маючи власний будинок. Слухаю дочку – вона права, слухаю Миколу – і він має рацію, бо на старість двом легше, як одному. Зовсім розгубилася, не знаю, яке рішення в моїй ситуації буде правильним, щоб ні дочка, ні люди мене не судили.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
