Грудень у Києві видався сирим та непевним, як і настрій у квартирі на Позняках. У кімнаті панувала та важка тиша, яка зазвичай передує або великому скандалу, або остаточному розриву. Костянтин стояв біля вікна, спостерігаючи за вогнями автівок, що повзли проспектом Бажана.
— Ти коли його бачила востаннє, Оленко? — він нарешті повернувся до дружини. Голос його був не злим, а швидше втомленим. — Вісім років тому? Ще до нашого знайомства?
У його погляді прозирала така гірка жалість, що Олені захотілося закритися руками. Так дивляться на дитину, яка вщент розбила дорогу вазу, але ще не усвідомила масштабу біди. Але перед ним сиділа не дитина, а тридцятирічна жінка, успішна перекладачка, яка зараз виглядала розгубленою дівчинкою з розмазаною тушшю.
Її накрило те, що психологи називають «незакритим гештальтом». Старе юнацьке кохання, наче фантомний біль, раптом стало реальнішим за теплий дім, спільні подорожі у Карпати і надійні плечі чоловіка.
— Не хочу тобі брехати, Костю, — Олена схлипнула, ховаючи обличчя в долонях. — Це неправильно… Я знаю. Але я відчуваю, що задихаюся тут. Ти ж знав про нього… я завжди казала.
— Знав, — тихо підтвердив він. — Пам’ятаю. Що ж, їдь. Спробуй.
Олена підняла на нього очі, повні недовірливого захвату. — Ти… ти справді мене відпускаєш?
— Більш ніж серйозно. Якщо цей привид минулого тобі дорожчий за наше теперішнє, що я можу вдіяти? Навіщо мені дружина, яка серцем живе в іншому місті, в чужому домі? Скільки тобі треба часу, щоб нарешті зробити вибір? Тижня вистачить?
Олена лише кивнула. Тремтячими пальцями вона відразу набрала повідомлення Денису: «Виїжджаю сьогодні ввечері. Чекаєш?»
У потязі «Київ — Львів» було тепло. Олена дивилася у вікно, де миготіли засніжені лісосмуги, і згадувала той роман, який колись здався їй головним сенсом життя.
Все почалося на зупинці біля університету. Денис стояв у легкому пальті, з підручником з медицини в руках, і виглядав так, ніби зійшов з обкладинки журналу про інтелектуалів. Олена тоді буквально втратила дар мови. Вона, студентка інязу, яка завжди знала відповідь на будь-яке запитання, просто стояла і дивилася, як він сідає в маршрутку.
Цілий тиждень вона марила ним. А потім знову зустріла — на тій самій зупинці. Цього разу вирішила не втрачати шанс. Зайшла за ним у салон, сіла поруч і «випадково» впустила сумочку йому під ноги. Коли Денис вийшов на своїй зупинці, він уже знав про Олену майже все. А головне — він бачив, що ця дівчина закохана в нього по вуха.
Вони стали парою, про яку казали: «Дивись, як у кіно». Студентка-лінгвістка і майбутній лікар. Вечори в Маріїнському парку, кава з паперових стаканчиків на Подолі, обіцянки бути разом назавжди. Все закінчилося, коли Олені запропонували піврічне стажування в Берліні.
Денис тоді вибухнув. Він не хотів відпускати її. Казав, що відстань убиває все. — Тобто ти мене любиш, тільки поки я поруч? — ображалася вона. — Вже за тиждень знайдеш іншу? — Не знаю, — сухо відповідав він. — Але думаю, місяця мені вистачить, щоб звикнути до самотності. Якщо кар’єра для тебе дорожча за нас — їдь. Ти вільна.
Вона поїхала, так і не з’ясувавши стосунків. Чекала від нього листів, дзвінків, кроків до примирення — доказів кохання, як у книжках Ремарка. Але Денис просто зник.
Коли вона повернулася, його в Києві вже не було. Переїхав до Львова, обірвав усі зв’язки. Знайомі казали, що він знайшов собі дівчину, яка зовні була копією Олени, і поїхав з нею будувати нове життя.
Костянтина вона зустріла пізніше, на роботі. Це була дзеркальна історія: він закохався в неї з першого погляду і не відступав. Олена чесно розповіла йому про своє розбите серце. Зізналася, що Денис їй сниться, що вона постійно порівнює всіх чоловіків із ним.
Костя не злякався. Він просто оточив її турботою, якої вона ніколи не мала. Коли він освідчився, Олена сказала: — Костю, мені з тобою дуже добре. Ти — мій спокій. Але якщо Денис колись знайдеться… я не знаю, що зі мною буде. — Я приймаю цей виклик, — посміхнувся тоді він.
П’ять років вони прожили у мирі. Костя був тією самою «кам’яною стіною», за якою можна було сховатися від будь-яких життєвих бур. Аж поки Денис не написав їй у соцмережах. Одне коротке повідомлення: «Привіт, Оленко. Досі бачу твої очі у натовпі. Може, вип’ємо кави у Львові?»
І почалося безумство. Листування до ночі, приховані дзвінки, сльози у ванній. Вона знову відчула себе тією двадцятирічною студенткою. Костя бачив усе. Його серце краялося, але він розумів: якщо він її зараз насильно втримає, вона буде ненавидіти його до кінця життя.
На вокзалі у Львові Денис запізнився на годину. Олена стояла на пероні, замерзла й розчарована, але коли побачила його з величезним оберемком білих троянд, образа миттєво зникла.
Перші два дні були схожі на сон. Денис водив її затишними кнайпами, показував площу Ринок, багато говорив про те, як йому не вистачало її інтелекту та витонченості. Олена почувалася героїнею роману.
Але казка почала тріщати по швах на третій день. Денису треба було вийти на зміну в лікарню. Олена залишилася в його квартирі — доволі просторій, але дивно не затишній. Поки його не було, вона мимоволі помічала деталі: дорога жіноча косметика у ванній, яку хтось поспіхом заховав у дальні кут, забута дитяча іграшка під диваном.
Денис прийшов додому пізно — злий, втомлений і роздратований. — Чому вечері немає? — спитав він прямо з порога. — Ти не казав… я думала, ми підемо десь поїсти, — розгублено відповіла Олена. — Я працював десять годин! Мені потрібна нормальна їжа вдома, а не черговий ресторан. Ти ж наче жити сюди приїхала, а не на екскурсію. Замов щось по телефону, — він кинув ключі на стіл і пішов у душ, навіть не поцілувавши її.
Наступного ранку «метелики в животі» Марії почали помирати один за одним. Випадкова зустріч біля під’їзду з балакучою сусідкою пані Стефою розставила всі крапки над «і».
— Ой, ви нова дівчина нашого пана доктора? — примружилася старенька. — Гарна, нічого не скажеш. — Я просто стара знайома, приїхала в гості, — зніяковіла Олена. — Та воно й видно. У нашого Дениса «старих знайомих» — повна телефонна книга. Вже двічі був одружений, від кожного шлюбу по дитині, а він усе ніяк не вгомониться. Все шукає якусь «ідеальну», а як знайде — за тиждень починає вимагати, щоб вона була і кухаркою, і прибиральницею, і мовчала в ганчірочку.
Олена повернулася в квартиру і подивилася на себе в дзеркало. Де був той романтичний юнак з зупинки? Перед нею був чоловік, який просто шукав зручну жінку, щоб заповнити порожнечу в житті, прикриваючи це красивими словами про кохання.
Вона раптом згадала Костянтина. Як він приносив їй чай у ліжко, коли вона хворіла. Як він знав, що вона любить саме зелений чай з жасмином, а не з бергамотом. Як він жодного разу за п’ять років не підвищив на неї голос.
Олена поїхала ввечері того ж дня, не дочекавшись Дениса з роботи. Вона просто залишила ключ у поштовій скриньці й написала коротке: «Дякую за каву. Гештальт закрито».
У Києві на вокзалі її ніхто не зустрічав — вона не попередила про приїзд. Олена взяла таксі. Дорогою вона думала про те, чи впустить її Костя назад.
Коли вона відчинила двері квартири ключем, у носа вдарив знайомий запах — запечена дорадо з лимоном і свіжий грецький салат. Її улюблена вечеря. Костя сидів на кухні й читав книгу. Він підвів очі, і в них не було зловтіхи. Тільки тиха радість.
— Ти розібралася в собі? — запитав він, відкладаючи книгу.
Олена кинулася до нього, розплакавшись прямо в плече, яке пахло домом і надійністю. — Костю, пробач мені… Якою ж я була дурною. Я вісім років жила в ілюзії, яку сама ж і вигадала. Я не бачила справжнього тебе за цим примарним образом.
Костя обійняв її, гладячи по волоссю. — Не кажи дурниць. Людям властиво ідеалізувати те, чого вони не отримали. Це просто шлях, який нам треба було пройти.
— Але я витратила стільки твоїх нервів… — Головне, що тепер ти тут. Знаєш, ми стільки років разом, але мені здається, що тільки зараз ми можемо познайомитися по-справжньому. Без тіні того хлопця між нами.
…З того вечора минуло десять років. У них народилися донька і син. У їхньому домі багато сміху, книг і завжди пахне жасминовим чаєм. Олена більше ніколи не дивилася старі фотографії у соцмережах. Вона зрозуміла найголовніше: справжнє кохання — це не спалах на зупинці, а щоденне рішення бути поруч, навіть коли сонце заходить за хмари. А привиди минулого мають залишатися там, де їм і місце — у вагонах потягів, що йдуть у зворотний бік.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
