fbpx
Життєві історії
Кажуть, бiда не приходить сама. Бабуся, яка недогледіла своїх онуків, не витримала горя. Перший раз це сталося під час похорону, другий за тиждень — і її не стало. На батьків малих несила було дивитися. За кілька днів молода й гарна пара постаріла на десяток років

Бiль від непоправної втрати подружжя змогло вгамувати лише тоді, коли всиновило трьох хворих дітей. За півтора десятка років роботи в службі у справах дітей я стикалася з різними ситуаціями і, щоб допомогти тим, хто опинився у складних життєвих обставинах, завжди докладно цікавилася долею своїх співрозмовників – і дітей, і їхніх батьків. За матеріалами

Особливо важко було працювати з неблагополучними родинами, тими, де дорослі п’ють чи вживають… Якось під час візиту до однієї з таких родин, де було трійко малят, мені та співробітниці довелося рятувати її матуcю. Та, забувши про голодних і недоглянутих малих, добряче хильнула, як потім пояснювала, “з горя”, бо її покинув новий товариш по пляшці, — і просто в дітей на очах вирішила пiти з життя.

Але сьогодні я хочу розповісти не про те. Серед багатьох життєвих історій найчастіше я згадую одну, що почалася з неймовірної трагедії, а закінчилася (мабуть, я неправильно висловилася, бо вона триває й досі) світлим вчинком, який подарував радість усім у новій родині.

Мова про подружжя, чиє сімейне життя розпочалося, як і в багатьох пар, зі щирого кохання, народження діток, появи на світ яких чекали не лише люблячі батьки, а й уся родина — бабусі та дідусі. Звісно, на той момент не було ніяких причин для нагляду за цією родиною соціальних служб, тож про все, що сталося далі, знаю від батьків.

Первісток — дівчинка — була старша від братика на півтора року. Обоє — із синіми очима, біляві, схожі на матір. Вона й виховувала малят, а коли старшій виповнилося шість, як і чоловік, пішла на роботу. За дітьми по черзі наглядали обидві бабусі.

Того травневого дня малі, як завжди, бавилися на подвір’ї, тож бабця взяла сапку й заходилася поратися на грядках. Стара відійшла ненадовго, та коли зазирнула на подвір’я, дітей не побачила. Сеpце відразу стиснулося від недоброго передчуття: куди вони подалися, не спитавши? Вибігла на вулицю — нема, до сусідів — не бачили.

Минуло півгодини, година — діти не повертаються… Взялася дзвонити до сина і невістки, покликала сваху. Ті примчали, гукнули на поміч сусідів — взялися шукати. Батько з кількома чоловіками пішов у гайок неподалік села. Гукали, кликали — тиша.

Надвечір викликали міліцію та рятувальників. Цілу ніч шукали, але марно. Аж раптом зранку прибігає сусідський хлопчина з плюшевим ведмедиком у руках. “То, здається, іграшка ваших малих. Я зранку вигнав корову на пасовище і знайшов ведмедика біля ставу…” Там їх і знайшли — у мутних водах ставка, глибина якого ледь сягала півтора метра. Та для шестирічної дівчинки і на півтора року молодшого братика сільська калабаня стала останньою пасткою.

Згодом рятувальники припустили, що малий впав у воду, а сестра — за ним, рятувати. Коли їх знайшли, то діти міцно трималися за руки — нічого не змогло їх розлучити. Ховали малят всіх разом —- світле волосся ангелят куйовдив весняний вітер, ось лише сині очі закрилися навіки…

Кажуть, бiда не приходить сама. Бабуся, яка недогледіла дітей, не витримала горя. За тиждень — і її не стало. На батьків малих несила було дивитися. За кілька днів молода й гарна пара постаріла на десяток років. Як згодом розповіло подружжя, кожного дня вони бігли на роботу, щоб у щоденному клопоті бодай на мить забути про свій бiль, а ось вечори були нестерпні. Куди не глянеш, вихор спогадів повертає у щасливе минуле, змушує сеpце стискатися і крuчати від розпуки.

Ось величезні ящики з іграшками, ось шафа з дитячим одягом, а ось яскравий наплічник із зображенням улюбленого героя з мультика, придбаний заздалегідь, бо восени донечка мала стати першокласницею. Та не судилося…

Минув рік, два, а біль від непоправної втрати не вщухав. Спроби втамувати його були безуспішні. Допомога прийшла несподівано: якось подружжя подалося до родичів у сусіднє село. Посеред поля машина зламалася — і ні назад, ні вперед. Та найгірше, що машини в тій місцевості проїжджають вряди-годи, тож сподіватися на допомогу марно.

Та того дня подорожнім пощастило — до села, куди вони прямували, їхав священик з райцентру. Він допоміг відбуксирувати зламане авто і запросив подружжя до місцевого храму. Після лекцій отець вирішив ближче познайомитися з врятованими й тоді дізнався про їхню життєву трагедію. Священик уважно вислухав згорьованих батьків і порадив їм не плекати свого горя, а відпустити бiль.

“А зробити це вам вдасться тоді, коли ви віддасте свої сеpця знедоленим. Скільки є діток з особливими потребами, які прагнуть опіки! Станьте для них татом і мамою, вчителями і захисниками, і Бог вам допоможе”. Подружжя дослухалося і всиновило трьох неповносправних дітей. Я допомагала їм у цьому, відповідно до своїх службових обов’язків, а потім приїжджала з перевіркою, як того вимагає законодавство.

Ми здружилися з батьками, і я не приховую свого захоплення силою їхніх люблячих сердець. Відчувають це і діти, які стали для них рідними. А нещодавно жінка зізналася, що вони з чоловіком чекають народження ще однієї дитини, і додала зі сміхом: “Ми вже повідомили цю радісну звістку старшим братам і сестрі — вони ледь не пересварилися, сперечаючись, хто буде бавити немовля!”

Тетяна

Фото ілюстративне, з вільних джерел

facebook