– Каву ще маєш, мамо? Оля каже, що у нас уже вся італійська кава закінчилася. То я заїду до тебе після роботи, приготуй заодно щось смачненьке, – каже в поспіху мені по телефону син.
Навіть не дочекався моєї відповіді, і слухавку поставив. Отак просто поставив мене перед фактом – по каву він приїде. А він що думає, що кава у мене в тумбочці росте?
Я додому приїхала ще три місяці тому, і привезла з собою усякої всячини, в тому числі і каву. Але все має здатність закінчуватися.
Та я впевнена, що справа не в каві. Юрко по гроші хоче приїхати.
Після роботи син приїхав, як і обіцяв. Я його борщем смачним нагодувала. І каву дала, але попередила, що це остання пачка, все, запаси мої закінчилися.
– Мамо, дай ще 50 євро. Дуже треба, – каже син.
Я дивлюся на нього, і кажу: “Не дам. Вибач, все, лавочка закривається. Годину тому твоя сестра телефонувала, з таким же проханням, так я їй сказала те саме, що й тобі – більше ніяких грошей я вам давати не збираюся”.
– А для кого ти їх там у шухляді тримаєш? Ми ж твої діти. Зрештою, а хто нам з сестрою допоможе, як не ти? – обурюється син.
– До батька свого ідіть, нехай він вам допомагає, – кажу.
Відколи я вдома, діти внадилися до мене по гроші ходити як по свячену воду.
З заробітків я повернулася всього три місяці тому. Була я в Італії 20 років. Заробітчанкою я стала випадково, ніколи не думала, що так круто зміниться моє життя.
Ми з чоловіком прожили майже 20 років, 2-х дітей виростили, а він відсвяткував з нами своє 40-річчя і до іншої пішов. І не просто пішов. А відсудив у нас з дітьми частину будинку, тому наш дім довелося продавати.
Діти тоді тата підтримали, мені порадили змиритися, мовляв, він теж має право на щастя. А те, що він їх без даху над головою залишив – це їх не турбувало, знали, що мама якось вигребе.
Я купила невеличку квартиру, дітей, які на той час вже були студентами, я залишила, а сама швиденько в Італію поїхала, бо розуміла, що дітей треба на ноги ставити.
Перше, що я зробила – це купила по квартирі і сину, і доньці, так що це лише завдяки моїм старанням вони живуть окремо. Обоє уже одружені, дітей мають.
Про себе я також не забула – збудувала собі невеликий будиночок за містом, бо мені у власному домі значно комфортніше, ніж у квартирі.
Мені лише 61 рік, але з заробітками я вирішила зав’язувати, бо щось останнім часом здоров’я вже не те. А мені одній скільки треба?
Дітей, я вважаю, я забезпечила. Собі будинок придбала, і грошей з собою привезла трохи, щоб мати на старість. Город з весни буду обробляти, господарку невелику заведу, тому сподіваюся, що все має бути добре.
От тільки моїх дітей такий сценарій не задовільняє. Вони не можуть звикнути до того, що італійський банкомат закрився, звикли вони вже за стільки років до дармових євриків.
Я ж як тільки приїхала, дала і доньці, і сину аж по тисячі євро, і сподівалася, що цього їм більше, ніж вистачить.
Та мої діти не вміють копійку берегти, вони звикли розкидатися грошима, от та тисяча у них і сплила з блискавичною швидкістю. Але вони цим не особливо переймалися, бо приходили до мене і просили знову – то 100 євро, то 200, то 50.
Я спочатку давала, але як зрозуміла, що гроші з купки зникають, а запаси їхні нема звідки поповнювати, і скоро я сама не буду мати нічого, вирішила я лавочку прикрити. Чим, виявляється, дітей образила. Їм не подобається, що гроші у мене є, а їм я не хочу нічого давати.
Тепер я в очах дітей жадібною стала. Цікавий факт: перестала я їм гроші давати – вони перестали до мене ходити.
Мені прикро, бо діти все життя вважають, що я одна їм щось винна, до тата, який у них будинок забрав, претензій вони не мають, спілкуються з ним досі. Тато у них хороший, а я жадібна, погана мама.
Просто не розумію, що я зробила не так? Гроші на дрібниці легко витратити, а я їх ой як важко заробляла. В мене ще залишилося кілька тисяч, але я не впевнена, що їх треба отак витягати по 50 євро на дрібниці. Нехай лежать, ще пригодяться. Хіба не так?
От тільки чому цього не хочуть зрозуміти мої діти? Чому вони мене так не цінують, як свого батька, який не тільки їм нічого не дав, а ще й забрав те, що у них було.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
