— Катю, поясни мені, що це за гора сумок старих? Мішки якісь горою.
Голос Івана був позбавлений емоцій, але в ньому відчувалася та небезпечна напруга, від якої Катерина, що саме поралася біля плити, мимоволі здригнулася.
Вона повільно обернулася. Чоловік завмер у передпокої.
Зазвичай він одразу проходив до кухні, обіймав її та вдихав запах домашньої вечері, проте зараз він стояв нерухомо, втупившись у скляні двері лоджії.
— Іванку, ти вже повернувся? А я якраз голубці дотушковую.
— Я запитав, що це таке, — промовив він знову. Спокій у його голосі був крижаним, і від цього Каті стало по-справжньому незатишно.
Вона нервово витерла долоні об кухонний рушник і зробила крок назустріч.
— А, ти про балкон? Ну мама заїжджала. Привезла трохи консервації з села. Свіженьке все, домашнє.
— Трохи консервації? — Іван повільно вимовив кожне слово, наче куштував їх на смак. Він підійшов до дверей лоджії та різко відчинив їх. — Дуже багато консервації, Катю. Я б сказав — гори консервації.
Катерина пішла слідом.
Лоджія, яку Іван протягом останніх пів року власноруч перетворював на свій кабінет-оазу, змінилася до невпізнання.
Його ергономічне крісло було безцеремонно відсунуте в найтемніший кут.
На його місці височіли піраміди з трилітрових банок.
Квашені огірки, помідори у власному соку, кабачкова ікра, лечо — скляні боки блищали у променях призахідного київського сонця.
Його робочий ноутбук був накритий старенькою ситцевою хусткою і прилаштований зверху на стосі коробок з-під взуття. Повітря було важким від запаху кропу та оцту.
— Катерино, — Іван повернувся до неї. У його очах змішалися розгубленість та обурення. — Де мій робочий стіл? Де мій комп’ютер? Де моє місце для відпочинку? Чому мій особистий простір перетворився на склад сільпо?
— Іване, не починай, — Катя відвела очі. — Мама заїхала вдень, поки ми були в офісі. Залишила продукти. Вона ж хотіла як краще! У неї в квартирі місця немає, а в селі в погребі все попріє.
— Стій, — він підняв руку. — Вона зайшла, коли нас не було? Тобто вона просто скористалася своїм ключем і влаштувала тут перестановку на власний розсуд?
— Ну так. Ти ж знаєш, у мами є запасний комплект. На всяк випадок.
— На всяк випадок — це якщо в нас трубу прорве чи пожежа почнеться! А не для того, щоб перетворювати мій кабінет на овочесховище!
— Це і моя квартира також! — ображено вигукнула Катя, відчуваючи, як до горла підступає клубок.
— Твоя? — Іван гірко всміхнувся. — Катю, ми домовлялися. Вітальня, спальня, кухня — це наш спільний побут. Але цей балкон був моєю територією. Місцем, де я можу зосередитися чи просто побути в тиші після дванадцяти годин роботи. А тепер що? Я маю писати код під наглядом маринованих патисонів?
— Навіщо ти так зневажливо про мамині старання? — Катя ледь не плакала. — Вона все літо біля тієї плити стояла, для нас старалася.
— Для нас? Катю, ми не з’їмо стільки за десять років! І чому мене просто поставили перед фактом? Чому вона не могла хоча б зателефонувати й запитати, чи не заважатиме це нам?
— Вона дзвонила, але в мене була нарада. Ну, вона й вирішила зробити сюрприз.
— Сюрприз вдався, — похмуро констатував Іван. — Приголомшливий ефект. Слухай, я сьогодні не вечерятиму. Апетит зник. Завтра зранку телефонуй Галині Петрівні й кажи, щоб вона забрала свій провіант. Куди завгодно. До себе, у гараж, роздала знайомим — мені байдуже.
— Іване! Як я це скажу? Вона ж образиться на все життя!
— Катю, мені все одно, — відрізав він. — Або завтра цих банок тут не буде, або вони полетять прямісінько в смітник. Зрозуміла?
Він розвернувся і пішов до спальні, зачинивши за собою двері так, що забряжчало скло.
Катя залишилася стояти посеред заставленого балкона, вдихаючи запах розсолу й відчуваючи, як усередині все стискається від смутку.
Ну чому він такий непоступливий? Мама ж просто хотіла допомогти.
Ранок почався в гнітючій тиші.
Іван мовчки випив свою каву й пішов на роботу, навіть не глянувши в бік дружини. Катя довго вагалася, перш ніж набрати номер матері.
— Мамусю, привіт.
— Катруню, доню! Ну що там, як Іван? Оцінив мої закрутки? Я ж там ще вареннячко з вишень поклала, найсмачніше!
— Мамо, оцінив. — Катя судомно шукала слова. — Тільки, знаєш, тут така ситуація. Він просить їх забрати.
На тому кінці запала довга, важка пауза.
— Як це забрати? — голос Галини Петрівни став крижаним.
— Ну, йому на балконі працювати треба, а там тепер не розвернутися. Він просить, щоб ти звільнила місце.
— Звільнила? — у голосі тещі почулися істеричні нотки. — Катю, ти себе чуєш? Я все літо на грядках спину гнула! Я в тій спеці біля каструль мало не зомліла! Я тягнула ці банки на собі, щоб ви, міські білоручки, мали що взимку їсти! А твій Іван, цей пан, просить їх забрати? Та я стара, хвора людина! Куди я їх потягну на своїй горбині?
— Мам, ну він дуже злиться.
— Ах, він злиться! — в’їдливо розсміялася Галина Петрівна. — А я, значить, маю ковтати образи? Ні, доню. Передай своєму чоловікові, що дароване назад не забирають. Це мій внесок у вашу родину. Хай скаже «дякую», що в нього така теща турботлива!
Вона кинула слухавку.
Катя безпорадно дивилася на екран телефону.
Ситуація зайшла в глухий кут. Іван буде в люті, а мама тепер вважатиме себе найнещаснішою жінкою у світі.
Ввечері Іван повернувся ще похмурішим.
Його погляд одразу зупинився на лоджії — піраміди банок нікуди не зникли.
— Ну що? — запитав він коротко.
— Я розмовляла з мамою, — ледь чутно промовила Катя. — Вона не може їх забрати. Каже, що це подарунок і вона дуже старалася.
Іван повільно зняв піджак.
Потім повернувся до дружини.
— Ясно. Тобто ти просто здалася. Навіть не спробувала захистити наш уклад.
— Іване, що я мала зробити? Накричати на неї?
— Саме так! — вигукнув він. — Ти мала твердо сказати: «Мамо, це наш дім, і ми встановлюємо тут правила. Якщо тобі немає де зберігати свої закрутки — це твоє питання, а не наше». Ти могла так сказати? Хоч один раз у житті?
Катя мовчала, опустивши голову.
— Не могла, — констатував він. — Бо ти досі залишаєшся її маленькою слухняною дівчинкою, а не дорослою людиною. Тобі простіше посваритися зі мною, ніж один раз виставити межі власній матері.
— Це несправедливо!
— Це правда, Катю. Банки — це лише симптом. Проблема в тому, що в нашому домі є третій зайвий, у якого є ключі й право вирішувати за нас.
Наступні кілька днів минули як у тумані.
Іван працював за обіднім столом, демонстративно ігноруючи балкон.
Катя почувалася винною, але знайти сили на нову розмову з мамою не могла.
У суботу, коли вони обоє були вдома, пролунав дзвінок у двері.
Катя з надією побігла відчиняти, сподіваючись, що це кур’єр або друзі.
На порозі стояла вся її родина: Галина Петрівна, батько Петро Іванович та молодша сестра Світлана.
— Сюрприз! — проголосила теща, ввалюючись у квартиру з величезними сумками. — Ми тут повз проїжджали, вирішили зайти на чай.
Іван, що вийшов у коридор, зміряв їх важким поглядом.
— Повз проїжджали? З одного кінця міста в інший, через усі затори? Цікавий маршрут.
— Іване, не бурчи, — по-господарськи мовила Галина Петрівна. — Ось, пиріжків напекла, ще теплі.
Вона без запрошення пройшла на кухню і почала викладати на стіл вміст сумок.
Петро Іванович скромно тупцював біля порога, а Світлана, дев’ятнадцятирічна студентка, не привітавшись, плюхнулася на диван у вітальні й одразу занурилася в телефон.
— А чого це ви такі наче в воду опущені? — не вгамовувалася теща, розливаючи заварку по чашках. — Погризлися, чи що?
— Все нормально, мамо, — швидко заговорила Катя, кидаючи благальні погляди на чоловіка.
— Та бачу я, що не нормально! — Галина Петрівна всілася за стіл. — Іване, ну що ти такий надутий? Невже тобі шкода шматочка балкона для мами? Ти ж чоловік, маєш бути великодушним.
— Галино Петрівно, я вже пояснював Каті: мій балкон — це мій кабінет, — холодно відповів Іван. — Якби ви спитали заздалегідь, я б сказав, що місця для складу в нас немає. Але ви вирішили зайти нишком.
— Ой, погляньте на нього! «Спитали б заздалегідь»! — сплеснула руками теща. — А те, що квартира Катрусина, від покійної бабусі дісталася, ти не забув? Це і її балкон також. І мій, виходить, по праву!
— Мамо, припини! — вигукнула Катя.
— А чого мені мовчати? Я правду кажу! Живеш тут на всьому готовому, а ще й характер показуєш!
— Галино Петрівно, нагадаю вам, що капітальний ремонт у цій квартирі робив я, за власний кошт, — голос Івана став металевим. — І меблі купував я. І рахунки за все плачу я. Тож я тут не гість.
— Ой, великі гроші він вклав! — пирхнула теща. — Ти краще скажи, коли ви Світланці на новий ноутбук грошей дасте?
Іван остовпів.
— Що, перепрошую?
— Світлані техніка нова потрібна для навчання, — як про щось очевидне заявила Галина Петрівна. — Старий зовсім не тягне. Ми з батьком зараз не стягнемо, а ви ж родина, старші. Маєте допомогти.
— Ми нічого не маємо, — твердо відповів Іван. — Ми відкладаємо гроші на власну відпустку.
— На відпустку? — теща аж поперхнулася пиріжком. — Ви по морях їздити будете, а рідна сестра без освіти залишиться? Що ж це за люди такі! Катю, скажи йому!
Катя сиділа бліда, переводячи погляд з матері на чоловіка.
— Мамо, ми справді зараз не можемо.
— А куди це ви зібралися? — втрутився Петро Іванович. — Знову в в Одесу? Гроші на вітер. Краще б нам на дачі допомогли паркан поставити.
— Петре Івановичу, ми самі вирішимо, як витрачати свої кошти, — відчеканив Іван. Він підвівся з-за столу. — А тепер я прошу вас піти. У нас були свої плани на ці вихідні, і вони не передбачали фінансових звітів перед родичами.
— Ти нас виставляєш?! — верескнула Галина Петрівна. — Та не вихована людина! Катю, і ти це терпітимеш?
— Іване, будь ласка, — прошепотіла Катя, але було пізно.
— Так, я прошу вас залишити нашу оселю, — спокійно повторив він. — Бо ви порушуєте всі можливі межі. Забирайте свої пиріжки й ідіть.
Теща почервоніла від гніву, батько зіщулився, а Світлана нарешті відірвалася від телефону, дивлячись на Івана з відвертою ненавистю.
— Ну, Катько, спасибі тобі за зятя! — кинула на ходу Галина Петрівна. — Ходімо, Вітю, Свєто. Не будемо заважати «панам» жити.
Вони пішли, з гуркотом зачинивши за собою двері.
Катя розридалася.
— Навіщо ти так? Навіщо ти їх вигнав?
— Бо це був єдиний спосіб зупинити це все, Катю! Хіба ти не бачиш? Вони нас не поважають. Вони приходять без попередження, лізуть у наш гаманець, вчать нас жити! А ти все це ковтаєш. Чому ти мене не підтримала?
— Вони моя сім’я.
— А я хто? Тимчасовий квартирант? Доки ти ставитимеш їхні забаганки вище за наш спокій, у нас не буде майбутнього.
Він відпустив її й пішов у кімнату.
В квартирі оселилася важка, густа тиша, яку розбивали лише тихі схлипи Катерини.
Минув тиждень. Тиждень крижаної мовчанки між чоловіком та дружиною.
Каті ніхто не дзвонив — мама демонстративно «тримала облогу».
Іван приходив додому пізно, вони майже не перетиналися.
Балкон так і стояв, заставлений банками, як німе нагадування про конфлікт.
У четвер ввечері Івану зателефонували з невідомого номера.
— Іване Сергійовичу? — пролунав суворий голос. — Це служба безпеки банку. Ми зафіксували спробу несанкціонованого доступу до вашого ощадного рахунку. Людина, представившись вашим довіреним лицем, намагалася дізнатися баланс.
У Івана все похололо всередині.
— Хто це був? Коли?
— П’ятнадцять хвилин тому. Чоловік, надав ваші паспортні дані, але не зміг назвати кодове слово. Ми заблокували доступ. Скажіть, ви передавали комусь інформацію про договір?
— Ні, нікому, — Іван намагався зорієнтуватися. Паспортні дані. Договір лежав у теці в комоді. У спальні.
— За описом це був знайомий чоловік.
Петро Іванович. Тесть. Але звідки в нього номер договору? Іван зберігав папери в закритому ящику.
— Дякую, що повідомили, — видавив він.
Він поклав слухавку й кілька хвилин сидів нерухомо.
Потім, не знімаючи верхнього одягу, пройшов до спальні. Катя сиділа на ліжку з книжкою, яку явно не читала.
— Катю, — сказав він тихо.
Вона підвела очі.
— Твій батько щойно намагався зламати мій банківський рахунок. Хотів дізнатися, скільки в мене грошей.
Катя зблідла так, що стала схожа на крейду.
— Що? Ні. Він би не зміг.
— Вже зробив. Мені щойно дзвонили з банку.
— Але, звідки він міг дізнатися дані?
— А це я хочу запитати в тебе, Катю, — Іван підійшов до комода й відчинив ящик. — Твоя мама не лише банки на балкон ставить, вона ще й у моїх документах риється, поки нас немає?
Він витягнув папку.
На одному з листів виднівся масний відбиток пальця — Галина Петрівна мала звичку густо змащувати руки кремом.
Катя дивилася на цей слід, і її обличчя спотворилося від сорому.
— Я не знала, клянуся.
Він кинув папку назад.
— Я вірю, що ти не знала. Але це край. Остання межа.
Він сів навпроти неї.
У його погляді не було люті. Тільки нескінченна втома.
— Я так більше не можу. Це не родина, це якийсь прохідний двір. Я не хочу жити під постійним наглядом. Я не хочу, щоб хтось потайки вивчав мої статки й перевіряв мої речі. Я хочу повертатися в дім, де мені добре. Розумієш?
— Розумію, — прошепотіла вона.
— Тоді слухай. Або я, або вони. Обирай.
Катя ахнула.
— Іване, як ти можеш ставити таке питання?
— Можу. Бо мене дістало бути на другому місці. Я даю тобі тиждень. За цей час — жодного дзвінка від них, жодного візиту. І найголовніше: ти маєш зателефонувати матері й чітко пояснити їй: ключі вона повертає. Ми — окрема родина. Вхід у нашу квартиру — лише за запрошенням. Жодного втручання в наші гроші, справи чи побут.
Він дістав з кишені зв’язку ключів, відчепив один і поклав на тумбочку.
— Це її комплект. Забери його.
Катя дивилася на шматок металу, і сльози градом покотилися по щоках.
— А якщо я не зможу бути такою жорсткою?
Іван подивився їй у вічі.
— Якщо за тиждень ти цього не зробиш або якщо вони знову з’являться тут без дозволу, значить, твій вибір зроблено на їхню користь. І тоді я зберу речі й піду.
— Куди?
— Це неважливо. Я не житиму там, де мене не поважають. Тиждень, Катю. Подумай дуже добре.
Він взяв куртку й вийшов з квартири, залишивши її в порожнечі, де чути було лише її власні ридання.
Рівно через сім днів Іван повернувся пізно.
Він навмисно затримувався в офісі, боячись того, що побачить вдома.
Відчинивши двері, він занурився в тишу напівтемної квартири.
Він пройшов до вітальні. Катя сиділа на дивані, загорнувшись у ковдру.
Вона виглядала тінню самої себе — змарніла, з темними колами під очима.
Іван зупинився на порозі.
— Ну що? Ти зробила те, про що ми домовлялися?
Катя здригнулася й повільно повернулася до нього.
— Іване, я говорила з мамою.
— І?
— Я попросила її бути трохи делікатнішою. Сказала, щоб вона попереджала про візити. І щоб не чіпала документи.
Іван важко видихнув.
— «Делікатнішою»? Катю, це був не той договір. Ти мала забрати ключ і сказати тверде «ні». Поставити крапку.
— Я не можу так різко! — її голос затремтів. — Це моя рідна мама! Вона образиться назавжди! Я не можу просто викинути її зі свого життя!
— Я не просив її викидати! — Іван підвищив голос. — Я просив встановити кордони! Щоб вона зрозуміла — у тебе тепер є власна сім’я!
— Я намагатимуся, чесно! Просто дай мені ще трохи часу, будь ласка!
І в цей момент у тиші пролунала мелодія виклику.
Катя здригнулася й глянула на телефон, що лежав на столі.
На екрані світилося великими літерами: «МАМА».
Вона подивилася на Івана. Він дивився на неї з таким виразом обличчя, який був страшнішим за будь-який крик.
У цьому погляді було остаточне, безповоротне розуміння.
Катя вагалася лише секунду.
Потім її рука потягнулася до телефону.
— Мамусю, привіт, — прошепотіла вона в трубку.
Іван нічого не сказав. Він просто розвернувся і пішов до спальні.
Катя, щось белькочучи матері, спершу не зорієнтувалася, а потім кинула телефон і побігла за ним.
— Іване, ти куди? Що ти робиш?
Він мовчки відчинив шафу й дістав велику дорожню сумку. Почав швидко кидати туди свої речі: светри, джинси, ноутбук.
— Іване, благаю, не треба! — Катя вчепилася в його руку. — Це ж можна вирішити! Ми ще поговоримо, ми знайдемо компроміс!
Він зупинився. Він просто подивився на дружину — спокійно, майже зі співчуттям, як дивляться на людину, яка невиліковно хвора.
— Можна, Катю. Ти маєш рацію. Можна вирішити все.
Він на мить замовк, а потім закінчив фразу:
— Але вирішувати це ти будеш уже без мене.
Він застебнув сумку, перекинув її через плече і вийшов, не озираючись.
Двері зачинилися тихо, але цей звук для Каті був гучнішим за грім.
Вона залишилася одна.
В квартирі, заставленій банками з консервацією, які тепер здавалися їй маленькими скляними примарами для її щастя.
Вона плакала і не знала, що робити.
Чи вірно вчинила донька, коли поставила маму на перше місце? Хіба вона не мала підтримати свого чоловіка, хоча вони в квартирі тещі живуть?
Чи мама лише краще завжди хотіла, стільки праці своєї і консервації дітям дала?
Фото ілюстративне.
