Ранок видався хвилюючим і водночас радісним. Оксана з самого ранку чепурилася біля дзеркала. Сьогодні її найкраща подруга доньку заміж видає. Вони з Софією ще самі, хоч зараз під вінець, а тут уже діти які дорослі. Точніше, діти у Софії, бо Оксана сім’єю так досі і не обзавелася, а їй от влітку сорок три виповниться. І красива, і розумна, а особистого щастя чомусь так і не знайшла.
«Коли ж ці двадцять років пролетіли?» – питала себе Оксана, пильно вдивляючись у своє обличчя. Їй на вигляд ніхто і тридцяти п’яти не дає, вона ще і досі сама мріє про щастя, а тут іде на весілля до похресниці. Серце жінки оповили подвійні почуття. З однієї сторони вона тішиться за Катрусю, свою найстаршу похресницю, а з іншої сторони розуміла, що йти на весілля одній дуже сумно.
В кутку у вазі стояв букет троянд. Оксана добре знала смаки своєї хрещениці, тому вибирала її улюблені, червоні. Щороку саме такі вона носила своїй Катрусі на день народження. Мимоволі згадала, як ще студентами щаслива Софія, яка нещодавно вийшла заміж, запропонувала Оксані стати хрещеною матір’ю її первістка. Так дівчата з подруг стали кумами. Оксана ще тоді запитала: «А чому саме я?». На що отримала відповідь: «Бо я дуже хочу, щоб моя донечка була схожою на тебе».
Пролетіло двадцять років. Катерина і справді вдалася в свою хресну, така ж цілеспрямована і впевнена у собі, навіть схожа у смаках – вони обоє любили червоні троянди. Три роки тому Катя поїхала вчитися закордон, там познайомилася з чудовим хлопцем, таким же цілеспрямованим, як і вона. А щоб легше їм жилося на чужині, вирішили побратися. Весілля мало бути за всіма найкращими українськими традиціями – з вінчанням і церкві, короваєм і благословенням батьків – і рідних, і хресних.
«Як же я буду благословляти свою Катрусю на щасливе подружнє життя, якщо сама не знаю, що воно таке» – не на жарт хвилювалася Оксана.
– Хресна, ти ж прийдеш до мене? – телефонувала Катя. – Я дуже хочу, щоб в мій найщасливіший день ти була поруч.
Оксана і думки не припускала, що може не піти на весілля. Катрусю вона любила, як рідну доньку, хоча завжди спілкувалася з нею, як з подругою. Якось Катерина запитала: – Оксано, а чому ти досі не заміжня? Я не розумію, куди дивляться чоловіки. Але я знаю, ти ще будеш щасливою, бо ти, як ніхто, заслуговуєш на щастя.
Не знала Оксана, що на це відповісти своїй похресниці. Вона вже майже змирилася з тим, що їй просто не пощастило в житті. В усіх подруг уже дорослі діти, а вона – досі одна. Від цього на душі у жінки дуже сумно, а в очах поселилася якась невловима печаль.
– Знаєш, хресна, а я вірю, що ти таки дочекаєшся свою половинку, бо щастя приходить до тих, хто вміє чекати.
Оксана лише схвально кивала головою, але в душі вона вже втратила надію на те, що колись ще стане щасливою.
В своїй червоній сукні, яка була в тон червоним трояндам, Оксана виглядала неперевершено. Хвилювалася так, наче й справді рідну доньку заміж видає. Приїхала завчасно, щоб все встигнути. Біля наречених стояв молодий, симпатичний незнайомий чоловік. Катерина підморгнула хресній:
– Оксано, знайомтесь. Це Девід, дядько мого нареченого. Він приїхав до нас на весілля з Англії.
Чоловік мило посміхнувся і щось невловимо тепле відчула Оксана в його погляді. Весь вечір вони провели разом. Девід розповів, що вже багато років живе в Англії, але за роботою, не помітив, як втратив щось головне – можливість стати щасливим.
– Хресна, а я говорила тобі, що таки таки будеш щасливою, – Катя підійшла до Оксани і міцно обійняла її. Через три місяці Оксана теж одягла весільну сукню. Щастя прийшло тоді, коли вона вже перестала його чекати…
Фото ілюстративне – wedding-ukraine.
