Холодний березневий дощ, перемішаний із мокрим снігом, нещадно бив у шибки невеликої квартири на київській Оболоні.
Усередині панувала та специфічна, густа тиша, яка зазвичай передує великим життєвим негараздам.
Катерина стояла біля кухонного вікна, безцільно спостерігаючи за тим, як поодинокі перехожі ховаються під парасолями, коли двері з гуркотом відчинилися.
Андрій зайшов різко, навіть не скинувши мокрого пальта, і з розгону кинув ключі на стіл.
— Катерино! Я все вирішив. Ти маєш написати заяву про звільнення і повністю присвятити себе догляду за мамою! — голос чоловіка був не терпким проханням, а сухим наказом, що не передбачав жодних заперечень.
Катя заніміла, стискаючи в пальцях чашку з уже холодним чаєм.
Вона лише місяць тому отримала довгоочікуване підвищення в управлінні великого банку, до якого йшла довгих сім років, працюючи по десять годин на добу і вивчаючи міжнародні фінансові стандарти ночами.
— Що ти кажеш, Андрію? — вона повільно обернулася до нього. — «Маєш»? Я працюю в цій установі майже третину свого життя. Ми лише почали дихати вільніше, виплачувати кредити. Моя кар’єра зараз на піку.
— А моя мати що — менш важлива за твої графіки та звіти? — Андрій розвернувся до неї, і Катря вперше побачила в його очах щось абсолютно чуже. Це не була турбота про хвору рідну людину, це була холодна вимога господаря до своєї власності. — У неї зовсім здоров’я вже немає, їй потрібен постійний нагляд, домашня їжа, людина, яка буде поруч цілодобово!
— Для таких випадків існують професійні доглядальниці, Андрію. Ми можемо знайти кваліфіковану жінку з медичною освітою, яка знатиме, як правильно робити різні вправи і наглядати за недужою людиною.
— На що ми її наймемо, розумнице? — голос чоловіка злетів до крику, ставши тонким і неприємним. — Ти хоч уявляєш нинішні розцінки? Хороша доглядальниця в Києві бере не менше п’ятнадцяти-дванадцяти тисяч за місяць, якщо з проживанням. А твоя зарплата — смішні тридцять тисяч. Де логіка? Ти будеш віддавати більшу половину своїх грошей чужій жінці за те, що могла б робити сама безкоштовно!
Катря поставила чашку на дерев’яну поверхню столу.
Фарфор ледь чутно цокнув — цей звук здався їй символом того, як кришиться її власна стабільність.
— Почекай. Тобто ти хочеш сказати, що якщо я піду з роботи, ми втратимо мій дохід, мій стаж, мої перспективи, але «заощадимо» на доглядальниці? Андрію, ти хоч раз пробував прорахувати це на папері? Моя зарплата покриває половину нашої іпотеки та всі комунальні послуги. Хто платитиме за це, якщо я осяду вдома?
— Не смій мені дорікати грошима! — він раптово вдарив кулаком по столу, від чого сільничка підстрибнула і перекинулася, розсипавши білі кристали по скатертині. — Тут не про математику йдеться! Йдеться про родинний обов’язок! Про те, що жінка має бути берегинею, особливо коли в домі біда!
Катря повільно піднялася з табурета.
У горлі застряг гіркий клубок — той самий, що з’являвся щоразу, коли свекруха, Тамара Петрівна, починала вичитувати її за «недостатню хазяйновитість».
— Обов’язок? — Катря відчула, як її спокій починає переростати в холодну лють. — Андрію, твоя мати ніколи не вважала мене частиною своєї сім’ї. Ти забув, що вона влаштувала на нашому весіллі? Як вона запевняла всіх гостей, що «її Андрійко зробив помилку, обравши офісну мишу замість господині»?
— Вона була в смутку, не починай знову ці старі образи.
— Вона була в смутку вісім років поспіль? — Катря відчула, як всередині щось остаточно обривається. — Вона навіть не намагається називати мене нормально, називає мене «цією твоєю Катериною» з такою інтонацією, ніби я — випадковий перехожий, який затримався у вашій квартирі!
Андрій відвернувся до вікна, запхнувши руки в кишені домашніх штанів.
Його постать випромінювала впертість — позу, яку він завжди приймав перед тим, як нанести найболючіший емоційний удар.
— Знаєш що, люба? У нормальних людей не буває поділу на «твоїх» чи «моїх» батьків. Є просто Батьки. І якщо в тебе замість серця — калькулятор.
— То що тоді? — слова виривалися з неї, мов колючі крижинки. — Розкажеш усім сусідам, яка я невдячна невістка? Або знайдеш собі якусь «домашню» дівчинку, яка буде заглядати тобі в очі і мовчки мити підлогу?
Чоловік різко розвернувся. На його обличчі застигла така непохитна впевненість у власному праві розпоряджатися її життям, що Катрі на мить перехопило подих.
— Ти ж і сама розумієш, що ця твоя біганина в банку — лише дитячі забавки. Граєшся в «бізнес-леді», носиш костюми, а справжні жіночі справи залишаються без нагляду. Мама завжди казала: кар’єристка — це діагноз.
— Мої забавки? — голос Катрі став напрочуд тихим, майже шепотом. — Андрію, я заробляю нарівні з тобою. Я оплачую більшу частину нашого спільного життя, я купую техніку в цей дім, я дбаю про те, щоб холодильник був повним.
— І що з того? Чоловік має бути стратегом, а жінка — тилом. Ти що, начиталася тих дивних постів у мережі? — Він вимовив це слово з такою відразою, ніби йшлося про щось брудне й непристойне.
Катря прихилилася до кухонного модуля, відчуваючи, як слабнуть ноги.
Вона згадувала їхнє життя ще пів року тому. Вони були звичайною парою: Андрій працював виконробом на будівництві, вона — в банку, вони мріяли про подорож до Греції, збирали на нову машину. Усе розсипалося в одну мить, коли серед ночі пролунав дзвінок із реанімації.
— А чому саме я маю кинути все? — запитала вона, дивлячись йому прямо в очі. — Чому не ти? Чому ти не візьмеш відпустку за власний кошт, не посидиш із мамою, не навчишся готувати дієтичні супи?
Андрій подивився на неї з таким щирим подивом, ніби вона запропонувала йому полетіти на Марс.
— Бо я — чоловік. Я забезпечую нас. А ти, — він зневажливо махнув рукою, — ти просто дружина. Твій перший і останній пріоритет — це дім.
Катря сіла на край стільця. Світ навколо неї хитався.
Місяць тому вони ще обговорювали майбутню дитину. Тепер вона бачила перед собою не кохану людину, а маніпулятора, який хоче зачинити її в чотирьох стінах.
— Ти знаєш, як усе це почалося насправді? — тихим, надтріснутим голосом почала вона. — Твоя мати впала в порожній квартирі, і її побачили зовсім не скоро. Пройшло багато годин, Андрію! Де ти був цей час? Чому не дзвонив їй, не заїхав перевірити?
— Я був на об’єкті за містом, у командировці, ти сама знаєш, який там зв’язок.
— У командировці чи у тієї Мар’яни з відділу кадрів? — слова зірвалися у неї раніше, ніж вона встигла їх обдумати.
Обличчя Андрія вмить змінилося. Праведна лють зникла, поступившись місцем чомусь слизькому й настороженому.
— Що ти за дурницю верзеш?
— Андрію, я не сліпа. Я бачу нові сорочки, які я не вибирала. Я бачу, як ти ховаєш телефон, коли приходять повідомлення після десятої вечора. Я бачу твої «затримки на об’єктах», після яких від тебе пахне жіночими парфумами.
Він відвернувся до вікна, але Катря бачила його профіль у відображенні скла.
Такий самий вираз обличчя був у нього кілька років тому, коли вона вперше впіймала його на дрібній брехні щодо премії.
— Ти просто вигадуєш казки, щоб виправдати свою байдужість до моєї матері. У мене важкий проект, дедлайни горять.
— Проекти? — Катря підвелася, підійшла до своєї сумки і дістала звідти невеликий папірець. — Поясни мені тоді, що це?
Андрій глянув на чек і помітно зблід. Це був рахунок із ресторану «Вишневий сад» — пафосного закладу в центрі, де вони святкували свою п’яту річницю.
Дата — минула середа, той самий вечір, коли він нібито «ночував у вагончику на будівництві через термінову заливку бетону».
Вечеря на двох, дороге ігристе, вишукані страви.
— Катю, це було ділове спілкування з постачальником.
— Не треба. Тільки не зараз. — Її голос став до холодним і спокійним. — Знаєш, що в цьому найогидніше? Ти вимагаєш від мене стати безкоштовною нянькою для твоєї мами, яка мене зневажає. Ти хочеш, щоб я знищила свою кар’єру, стала фінансово залежною від тебе, поки ти водиш розлучницю по закладах.
— Це не те, що ти собі накрутила!
— А що це? — вона зробила крок вперед. — Спроба відкупитися від власного почуття провини за рахунок мого життя?
Андрій стиснув руки, на його обличчі з’явилася маска загнаного звіра, який готується до стрибка.
— Ну добре! Так, ми бачимося! Але це тому, що вдома стало неможливо перебувати! Ти вічно в своїх цифрах, вічно втомлена, говориш тільки про банківські відсотки! А Мар’яна, вона вміє слухати чоловіка! Вона розуміє мою втому!
— Розуміє? — Катерина видала короткий, болючий смішок. — Вона розуміє, що ти — одружений чоловік, який готовий оплачувати її забаганки за рахунок сімейного бюджету?
— Не смій її судити!
— А кого мені судити? — Катерина відчула, як всередині закипає пекучий гнів. — Андрію, ти хочеш зробити з мене рабиню. Хочеш, щоб я сиділа вдома з Тамарою Петрівною, вислуховувала її образи, поки ти будуватимеш нове кохання з «розуміючою» Мар’яною!
— Це зовсім різні речі!
— Справді? А що буде через рік, коли твоя мати, дай Боже, одужає? Я залишуся безробітною домогосподаркою, без грошей, без кваліфікації, повністю у твоїй владі?
Чоловік промовчав, але по його переможному погляду Катря зрозуміла — саме такий сценарій він і спланував.
У цей момент її смартфон на стільниці ожив. Телефонував її керівник, Віктор Степанович.
— Катерино Олександрівно, вибачте, що турбую у вихідний, — голос був схвильованим. — У нас критична ситуація з великим інвестором. Вони вимагають термінового перегляду умов кредитування в понеділок о восьмій ранку. Ви єдина, хто знає всі нюанси цього кейсу.
— Так, звісно, Вікторе Степановичу, я підготую всі матеріали.
Андрій різко взяв телефон з її рук і натиснув кнопку відбою.
— Ти що твориш?! — Катря спробувала забрати апарат, але він тримав його високо, користуючись своєю перевагою в зрості.
— Усе! Досить! У понеділок ти нікуди не йдеш. Ідеш до свого Віктора і пишеш заяву «за власним бажанням»!
— Андрію, віддай телефон! Це контракт на мільйони, від цього залежить річний бонус всього відділу!
— Мені байдуже до ваших бонусів! — він швиденько кинув телефон на диван у кутку. — Моя мама — це реальна проблема, а не твої цифри в комп’ютері!
Телефон знову задзвонив. Цього разу на екрані висвітилося: «Лікарня №17».
— Алло? — Катерина підняла слухавку.
— Доброго дня, це чергова медсестра Оксана. Ваша свекруха влаштувала скандал у палаті. Вимагає, щоб син негайно приїхав. Каже, що їй зле, хоче поговорити з дитиною.
— Ми вже виїжджаємо, — сухо кинула Катерина і скинула виклик.
— Бачиш? — Андрій звинувачувально вказав на неї пальцем. — Матері погано! А ти тут про своїх замовників розпинаєшся!
Дорогою до лікарні вони не промовили жодного слова.
Катя дивилася на сірі вулиці Києва, на старі каштани, що стояли голими під дощем, і думала про те, як непомітно її мрії про щасливе майбутнє перетворилися на в’язку трясовину.
Вона згадала, як вони з Андрієм колись гуляли цими ж вулицями, їли морозиво і планували старість разом.
А тепер він вимагав від неї жертвоприношення на вівтар жінки, яка все життя намагалася їх розлучити.
Біля палати їх зустріла молода медсестра з червоними від утоми очима.
— Ваша родичка сьогодні веде себе вкрай емоційно, — тихо сказала вона Андрію. — Відмовляється приймати ліки, поки ви не прийдете. І вона досить голосно розповідає всьому відділенню про свою невістку.
— І що ж вона розповідає? — холодно запитала Катря.
— Що ви її покинули напризволяще, що робота для вас дорожча за людське життя. Що ви — бездушна машина, а не жінка.
Андрій почервонів, але нічого не сказав. Вони зайшли всередину палати.
— Андрійку! — Тамара Петрівна простягнула до сина тремтячі руки. — Нарешті! Я вже думала, що ця твоя жінка тебе взагалі до матері не пустить!
— Мамо, заспокойся, ми тут, — Андрій сів на край ліжка.
— Як тут заспокоїтися? — Свекруха сіла в ліжку, і Катя помітила, що та виглядає значно краще, ніж на початку тижня. Очі горіли не хворобою, а звичною енергією маніпуляції. — Подивися на свою Катерину! В неї навіть очі не почервоніли від сліз! Хіба так поводяться люблячі діти?
— Тамаро Петрівно, я працюю по дванадцять годин, щоб оплачувати ваш окремий бокс і дорогі препарати, — спокійним тоном зауважила Катя.
— Працюєш! — Тамара Петрівна пирхнула. — А хто тебе просив? Мій Андрій і сам би впорався! Ти просто ховаєшся за своєю роботою, щоб не мити мені ноги і не прибирати в хаті!
— Мам, не треба зараз, — почав Андрій, але матір було не зупинити.
— Треба! Треба нарешті відкрити тобі очі! — вона повернулася до Катрі. — Знаєш, що мені Валя з п’ятого поверху розповіла? Що твій чоловік зовсім змарнів! Що ти вдома навіть картоплі не підсмажиш, тільки про свої акції та облігації балакаєш!
— Яка ще Валя? — здивувалася Катря.
— Сусідка моя! Вона бачила Андрійка в супермаркеті з такою милою дівчиною. Вони разом вибирали продукти, сміялися, як нормальні люди. Одразу видно — справжня родина, а не це непорозуміння в піджаку!
Катря відчула, як світ навколо неї починає розсипатися на дрібні друзки.
Значить, Андрій вже навіть не ховався.
Він грав у «щасливе життя» з Мар’яною прямо під носом у сусідів своєї матері.
— Андрію? — вона глянула на чоловіка. — Це правда?
— Катрусю, ну ти ж розумієш, мені була потрібна підтримка.
— Підтримка?! — Свекруха аж засяяла. — Мій син знайшов нарешті жінку, яка знає своє місце! Слава Богу! Бо я вже думала, він так і пропаде поруч із тобою, Катерино!
— Мамо, замовкни! — вигукнув Андрій, але було пізно.
— Не замовкну! Ця твоя Мар’янка хоча б готувати вміє! І головне — вона розуміє, що чоловік — це голова, а не просто гаманець на ніжках!
Катря повільно піднялася зі стільця. У голові пульсувало, а на душі ставало все холодніше.
— Тепер усе стало на свої місця, — сказала вона. — План був чудовий. Я звільняюся, стаю фінансово нульовою, сиджу вдома з твоєю мамою, поки вона розповідає мені про мої гріхи, а ти в цей час будуєш нове життя з Мар’яною.
— Катю, не роби з цього трагедії.
— Трагедії? — Катря засміялася, і цей сміх відлунив від білих стін палати. — Андрію, ти просто геній! Отримати безкоштовну доглядальницю, зберігши при цьому статус одруженого чоловіка для фасаду!
— Вона права, — раптом сказав Андрій, і в його голосі з’явилися металеві нотки, яких Катя ніколи раніше не помічала. — Я справді знайшов людину, з якою мені легко.
Тамара Петрівна почала аплодувати своїми сухими долонями, ніби в театрі.
— Нарешті! Синку, ти зробив правильний вибір! Нарешті ми позбудемося цієї змії підколодної!
Катря стояла посеред стерильної палати і відчувала, як руйнується останній місток до її минулого життя.
Пахло старими меблями і зрадою. За вікном усе так само йшов березневий дощ.
— Отже, я маю позбутися всього заради твого комфорту? — запитала вона, дивлячись на Андрія.
— Катю, будь дорослою людиною, — він сів поруч із матір’ю, ніби вони вже були єдиним фронтом. — Ми могли б домовитися по-хорошому.
— По-хорошому? — Катря відчула, як її гнів перетворюється на дію. — Ти пів року обманював мене, купував продукти іншій за спільні гроші, поки я вибивала собі підвищення, щоб ми могли жити краще. І ти називаєш це «по-хорошому»?
— Не кричи на мого Андрійка! — втрутилася свекруха. — Він — Чоловік, він має право на свої потреби! А ти що? Тільки гроші в голові! Вісім років шлюбу — і жодної дитини! Хто в цьому винен? Звісно, твоя кар’єра!
— Мамо, не треба про це, — спробував зупинити її Андрій, але Тамару Петрівну вже несло потоком жовчі.
— Треба! Хай знає! Мар’янка молода, вона хоче сім’ю, хоче дітей! А ця, — вона зневажливо кивнула на Катю, — тільки про бонуси думає!
Катря підійшла до вікна. Київ під дощем здавався розмитим і нереальним.
Вона бачила своє відображення — втомлене обличчя, темні тіні під очима.
Коли вона востаннє по-справжньому відпочивала? Коли відчувала, що її люблять просто так?
— Знаєш, Андрію, — промовила вона, не повертаючись до них, — пам’ятаєш наш перший рік після весілля? Ти казав, що пишаєшся мною. Що я — найрозумніша жінка, яку ти зустрічав.
— Це було давно, обставини змінилися.
— Обставини? — Катря різко розвернулася. — Все змінилося в ту мить, коли моя зарплата стала більшою за твою. Ось тоді я з «гордості сім’ї» перетворилася на «черству кар’єристку». Твоє его просто не витримало цього.
— Ти перебільшуєш свій внесок.
— Справді? — Катя дістала з сумки планшет, відкрила банківський додаток і показала йому екран. — Дивись. Це виписка за останні два роки. Скільки разів ти просив у мене «позичити до зарплати»? Скільки твоїх боргів по кредиткам я закрила?
Андрій почервонів і відвернув погляд. Тамара Петрівна почала щось обурено шепотіти про невдячність.
— Бачите, Тамаро Петрівно? — Катя підійшла впритул до ліжка. — Це ваші ліки. Ось цей флакон коштує три тисячі гривень. Хто його купив учора? Ваш син, який витратив гроші на ресторан? Ні, це зробила «кар’єристка».
— Мій син теж заробляє.
— Ваш син останні пів року витрачає сімейні гроші на якусь незрозумілу пані! — Катря вже не стримувала голосу. — А я, «бездушна машина», оплачую ваш комфорт і терплю ваші докори!
— Катю, заспокойся, у тебе істерика, — кинув Андрій.
Це слово — «істерика» — стало останньою краплею.
Так чоловіки зазвичай називають жіночий біль, коли їм нема чого відповісти по суті.
— Істерика? — Катря заговорила дуже тихо. — Андрію, а ти знаєш, що твоя «розуміюча» Мар’яна розповідає про тебе своїм подругам у фітнес-клубі?
Андрій напружився.
— Звідки ти.
— Світ дуже малий. Наша HR-директорка ходить у той самий зал. — Катя знову сіла на стільчик, поклавши руки на коліна. — Твоя Мар’яна каже, що ти — типовий «маминий синок», який не може прийняти самостійного рішення. Що ти обіцяєш їй розлучитися вже сто років, але боїшся залишитися без моєї фінансової підтримки.
— Це брехня!
— А ще вона каже, що ти дуже нудний. Але тут я з нею погоджуюся, це я зрозуміла ще п’ять років тому.
Тамара Петрівна охнула і демонстративно схопилася за серце.
Андрій стиснув руки, на його обличчі з’явився вираз, який Катря бачила лише раз — коли він збив випадкову собаку на дорозі й навіть не зупинився, щоб подивитися, чи вона жива.
— Замовчи, — процідив він. — Просто зникни звідси.
— Зникнути? — Катря встала. — Обов’язково. Але спочатку закінчимо розрахунки.
— Які ще розрахунки?
— Андрію, ти хотів, щоб я звільнилася. Ти хотів, щоб я стала залежною від твого доходу. А знаєш, що я зробила вчора? — вона посміхнулася. — Я перевела всі наші спільні заощадження на свій особистий рахунок. Оскільки іпотека оформлена на мене, а ти там навіть не прописаний, квартира залишається мені.
— Ти не маєш права! Це спільне майно!
— Спільне? В суді ми подивимося на твої «вклади». А поки що — ключі від моєї квартири на стіл.
Андрій розгубився. Такий поворот подій не входив у його плани «традиційної сім’ї».
— Але де ми будемо жити? Мамі потрібен спокій!
— Живіть у Мар’яни. Вона ж така «розуміюча». Або в квартирі Тамари Петрівни, яку ви нібито «здаєте», хоча насправді вона порожня вже три місяці.
— Катерино, ти не можеш так вчинити з недужою жінкою! — закричала свекруха.
— Ви не хвора, Тамаро Петрівно. Ви — маніпулятор з добрим здоров’ям. Лікар сказав мені вранці, що ви готові до виписки ще три дні тому, але просто хочете, щоб навколо вас бігали.
Катя дістала з сумки ключі від машини.
— Андрію, забирай свою «берегиню» і йди будувати щастя. А я пішла працювати. У мене завтра зустріч із інвесторами, контракт на мільйони і життя, яке більше не належить тобі.
Вона попрямувала до виходу. Андрій кинувся за нею в коридор.
— Почекай! Ми ж можемо все обговорити! Я покину Мар’яну!
— Вже пізно, Андрію. — Катя натиснула кнопку ліфта. — Справа не в Мар’яні. Справа в тому, що ти ніколи не бачив у мені людину. Тільки функцію. Тільки джерело ресурсів та зручності.
— Я хотів, щоб ти була нормальною дружиною!
— А я хочу бути вільною жінкою. — Ліфт відчинився.
Катря зайшла всередину. Перед тим як двері зачинилися, вона востаннє поглянула на чоловіка, з яким прожила вісім років.
Він здавався маленьким, розгубленим і абсолютно нецікавим.
— Катю! — крикнув він у щілину дверей. — А як же наші вісім років? Це ж ціле життя!
— Це був дорогий, але дуже повчальний курс самопізнання, Андрію. Вважай, що я його успішно закінчила.
Двері зачинилися. Катря спустилася на перший поверх, вийшла на вулицю і підставила обличчя під дощ.
Він більше не здавався їй холодним. Він змивав із неї все те сміття, яке вона накопичувала роками, намагаючись відповідати чужим ідеалам.
Вона сіла в машину, завела мотор і відчула, як уперше за довгий час у неї в середині з’явилося місце для дихання.
Попереду був Київ, робота, складні переговори і — найголовніше — вона сама.
Ця історія — про вибір, який рано чи пізно постає перед кожним.
Чи варто жертвувати собою заради тих, хто не цінує вашої душі?
Чи є «сімейний обов’язок» доглядати матір чоловіка виправданням того, що недужих батьків не залишають на одинці?
Чи мала Катерина дбати про свекруху, якщо та її ніколи не поважала, лише докоряла постійно?
Фото ілюстративне.
