Катерина, яку друзі завжди називали просто Катею, зайшла після роботи до місцевого супермаркету. До Нового Року залишалося лише чотири дні, а в неї ще навіть холодильник був напівпорожній. Вона нічого не встигала. І ялинку, що вже припадала пилом у кутку, ще не прикрасила.

Надворі дув крижаний вітер, що пробирав до кісток. Після короткої відлиги мокрий сніг на тротуарах застиг і перетворився на слизькі, небезпечні ковзанки. А вона, як на зло, одягла улюблені чоботи на підборах. І тепер шкутильгала дрібними кроками, намагаючись не впасти і не зламати собі ногу, що було б найкращим новорічним подарунком. Вуличні ліхтарі, як завжди, горіли не всі, і в ранніх зимових сутінках дорогу було погано видно. Важкі пакети відтягували руки й врізалися в долоні. М’язи ніг нили від напруги. «І навіщо так багато набрала? Встигла б і завтра половину купити, — лаяла вона себе, відчуваючи повну відсутність логіки у своїх діях. — Але ж треба, щоб усе було ідеально».

Катерина дійшла до зупинки громадського транспорту і з полегшенням поставила на вузьку лаву важкі пакети. Розтерла змерзлі та затеклі пальці. Вона присіла поряд із покупками, даючи відпочити ногам, що втомилися, засунула руки в кишені пальта. Вітер діставав її і тут, продуваючи наскрізь.

Вона дивилася на автомобілі, що проїжджали повз. Уявляла, як добре сидіти за такої погоди в теплому, затишному салоні, слухаючи радіо. Давно мріяла про свою машину, але не поспішала зв’язуватись із кредитом. А зараз гірко шкодувала про це.

До зупинки підійшов тролейбус. З шипінням відчинилися двері, вийшли люди і пішли, поспішаючи по домівках. Ніхто навіть не глянув у бік Катерини.

Вона хотіла вже встати, щоб зайти в тролейбус, як раптом почула тихий, ледь чутний стогін. Озирнулася на всі боки, але крім неї на зупинці нікого не було. Через короткий проміжок часу стогін повторився — цього разу зовсім поряд. Катерина схопилася з лави. Автомобілі, що проїжджали повз, фарами висвітлили щось темне, велике, у кутку, за рекламним щитом, що стояв за лавкою.

У перший момент Катя хотіла якнайшвидше бігти звідси. Уява малювала неприємні картини. Але вона подумала: «Якщо це людина, до ранку її можуть не знайти, а в такий холод вона просто замерзне, тим більше, якщо їй справді погано».

Вона дістала із сумочки телефон і посвітила ліхтариком углиб зупинки. В очі одразу кинулося добротне, чорне вовняне пальто та блискучі, модні шкіряні черевики. Бомжі так не одягаються.

Катерина посвітила в обличчя. Вії чоловіка здригнулися, але очей він не розплющив. По всьому видно було, що він молодий, доглянутий, пристойно одягнений. Катерина нахилилася до нього, але, на свій подив, не відчула запаху перегару.

— Гей, вам погано? Вставайте, змерзнете, — вона обережно штовхнула його в плече.

Чоловік не відреагував.

Недовго думаючи, Катерина набрала номер швидкої допомоги та пояснила ситуацію, намагаючись говорити чітко, попри тремтіння.

— Чекайте, — відповів втомлений, але професійний жіночий голос диспетчера.

Катерина прибрала телефон, сунула руки в кишені пальта і насупилася, як маленький, змерзлий горобець. Вона замерзла до кісток. А що казати про чоловіка, який лежав на землі, вбираючи в себе весь крижаний холод? Вона знову завагалася: може, піти? Але невідомо, коли приїде швидка, а добре одягненого чоловіка могли й пограбувати.

Вона вже стукотіла зубами, коли до зупинки, нарешті, під’їхала машина швидкої допомоги. З неї вийшли чоловік та жінка у формених синіх куртках.

— Он там, у кутку, — показала Катерина, видихаючи білу пару.

Медики нахилилися над чоловіком. До зупинки знову підійшов черговий тролейбус. З нього вийшли двоє і зупинилися, з цікавістю розпитуючи Катерину про те, що сталося.

— Відійдіть, не заважайте, — прикрикнув на цікавих лікар. Він пішов до машини і повернувся з водієм та ношами.

— Допоможіть покласти чоловіка на ноші, — сказав лікар, звертаючись до глядачів.

Тих одразу вітром здуло.

— Що з ним? — неспокійно запитала Катерина.

— Схоже, серцевий напад, або сильний стрес. Вчасно ви його знайшли, бо міг би замерзнути. Ось напишіть ваш номер телефону. Про всяк випадок, — лікар дістав із кишені об’ємної куртки маленький блокнот, олівець і простягнув Катерині.

— Я більше не потрібна? А то замерзла, доки чекала на вас, — вона віддала блокнот із записаним номером назад.

Катерина проводила поглядом швидку допомогу, підхопила свої пакети та пішла додому. Але ноги замерзли так, що не гнулися, вона ледь відчувала під собою дорогу.

Вдома вона довго відігрівала замерзлі руки під гарячою водою, поки вони не почали боляче колоти. Тільки потім розібрала пакети з продуктами. Цілий вечір вона згадувала чоловіка на зупинці. Думала, що могло з ним статися, як він там опинився? Пошкодувала, що не спитала, до якої лікарні його забрали. Зателефонувала б завтра дізнатися, як він.

А за два дні, 30 грудня, їй зателефонували з незнайомого номера. За вікнами валив сніг, ховаючи під собою лід на дорогах і роблячи світ світлішим і ошатнішим. Вона роздумувала кілька секунд і все ж таки відповіла.

— Катерино? — запитав приємний чоловічий голос, оксамитовий, з ледь відчутними басами.

— Так. Хто це?

— Ви врятували мене, викликали швидку, коли я лежав на зупинці…

— Ви живі? — зраділа Катерина. — Як ви почуваєтеся?

— Добре. Вже майже. Я подзвонив, щоб подякувати вам. Ви залишили свій номер.

— А що сталося з вами? — поцікавилася Катерина, відчуваючи, як у неї на щоках виступає рум’янець.

Їй стало ніяково, що сама не зателефонувала до лікарні й не поцікавилася його самопочуттям.

— Та одразу й не розкажеш по телефону. Це довга історія. Я міг би заїхати до вас, коли випишуть. Скажіть адресу.

— Ой, що ви, не треба, — почала відмовлятися Катерина. Вона не звикла до такої рішучості.

Чоловік мовчав. Катерина зам’ялася також. Вона нічого про нього не знала… Чоловік попрощався і вимкнувся. Тільки тут Катерина згадала, що не здогадалася спитати його ім’я.

Вона зустрічалася з хлопцем чотири роки, два з них вони жили разом. Але він не зробив їй пропозиції. Вони розлучилися. Знадобився цілий рік, щоб заспокоїтись. Катерина боялася нових стосунків, боялася втрат та розчарувань.

Подруги в неї були такі самі. Оленка — розлучена, а хлопець Зоряни кинув її заради іншої. Вони збиралися, випивали, базікали, дивилися новорічні концерти, плакалися одна одній у жилетку, мріяли… Утрьох веселіше.

Тридцять першого Катерина довго ніжилась у ліжку, насолоджуючись вихідним. Коли вона різала овочі для салатів, у двері зателефонували. Хто б це міг бути? Дівчатам рано.

Катерина відчинила двері. На порозі стояв гарний молодий чоловік із букетом яскравих хризантем та пакетом.

— Катерино? — запитав він, блиснувши білозубою усмішкою. — Я зайшов подякувати вам.

— Ви?

— Так. Я умовив лікаря відпустити мене до обіду.

— А як ви дізналися мою адресу? — допитувалася Катерина, забувши запросити гостя в квартиру.

— Це нескладно. За номером телефону. Я ж не просто так у фінансах працюю. Увійти можна?

— Ой, так, звичайно. Проходьте, — схаменулася Катерина, відчуваючи себе школяркою.

Гість увійшов до передпокою, простягнув їй букет.

— І ось ще. — Він віддав їй важкий пакет.

— Ну, що ви, навіщо? — збентежилася Катерина.

З пакета стирчало зелене листя ананаса і шийка пляшки дорогого ігристого вина в золотій фользі. А чоловік був привабливим та симпатичним, його очі кольору неба дивилися прямо й відкрито. Катерина навіть подумала, що йому б у кіно зніматись із такою зовнішністю. Зніматись у якомусь українському серіалі чи фільмі.

— Якби не ви, невідомо, що зі мною було б, — сказав чоловік, не зводячи очей із Катерини.

— Роздягайтесь і проходьте, — запросила вона, сховавши обличчя у бутони квітів.

Чоловік не став ламатися і зняв пальто, пройшов на кухню. Він виглядав, як із обкладинки глянсового журналу.

— Ви чекаєте на гостей? — запитав він, побачивши овочі на столі.

— Подруги прийдуть. Традиція.

— А що ви готуєте?

Катерина знизала плечима.

— Як завжди: салат олів’є, оселедець під шубою, м’ясо по-французьки… — перераховувала вона.

— А давайте я вам допоможу. Я не представився. Максим. Я працюю у ресторані «Чорноморка». Дещо розумію на кухні. Чи є фартух?

Катерина здивувалася, але подала йому свій фартух у дрібну квіточку.

Максим уміло орудував ножем, і невдовзі на столі стояли кілька салатників із красиво оформленими салатами. У блюді маринувалося м’ясо з травами. Вони удвох накрили у кімнаті святковий стіл. Непомітно перейшли на “ти”.

— Як ти опинився на зупинці? — запитала Катерина.

Максим розповів, що у їхньому ресторані проходив новорічний корпоратив. На ньому була його дівчина. Він випадково побачив, як вона цілується з іншим чоловіком — його конкурентом.

— Я не міг не втрутитися. Загалом, влаштував скандал, мені вказали на двері. Я одягнувся і поїхав. Сів у машину і поїхав, куди очі дивляться. Прикро було дуже. Мені здавалося, вона мене любить… Пару разів машину заносило на льоду, мало не потрапив в аварію. Потім мені стало погано, не вистачало повітря, почалася панічна атака. Вперше зі мною таке.

Я зупинив машину на тій зупинці та вийшов. Сів на лаву. Більше нічого не пам’ятаю. Опритомнів у лікарні. Мені розповіли, що мене врятувала Катерина, і дали номер твого телефону.

— А твоя дівчина? — запитала Катерина.

— Не знаю. Вона навіть не прийшла до мене до лікарні. Вже не має значення.

Катерину його слова чомусь потішили.

— Все виглядає, як у ресторані. У мене так ніколи не вийшло б, — сказала вона, окинувши гарно накритий стіл. — Ой, а м’ясо не час готувати?

— Не хвилюйся, встигнемо. А коли гості прийдуть? — Максим глянув на годинник.

— Ой, уже за годину. Мені треба переодягтися. — Катерина швидко пішла в іншу кімнату, але на півдорозі зупинилася, обернулася. — А ти залишишся зустрічати з нами Новий Рік? — почервонівши, запитала вона, і її серце гучно забилося.

— Якщо хочеш. Загалом, я для цього й прийшов, — Максим посміхнувся, і в його очах була впевненість, яка заспокоювала.

Катерина довго вибирала сукню, вбиралася, крутилася перед дзеркалом. Їй хотілося хоч трохи скидатися на нього. «Треба бути дурницею, щоб добровільно відмовитись від нього. Про такого чоловіка можна лише мріяти. Красень, добре готує, ще й рятувальник. Мій батько допомагав мамі на кухні, а ось мій колишній хлопець за два роки жодного разу навіть яєчні не засмажив».

Випадковий гість, а вона розхвилювалася, як підліток. Навряд чи в них щось вийде. Просто разом зустрінуть Новий Рік.

Катерина вийшла до Максима.

Він навіть підвівся з дивана, побачивши її. Його погляд був щирим та ніжним, у ньому читалося справжнє захоплення. Повисла незграбна пауза, яку перервав дзвінок у двері.

Прийшли подруги Катерини: Оленка з тортом, Зоряна з якимись пакетами.

— Оце так! — вигукнула Оленка, побачивши святковий стіл, прикрашений свічками та зеленню. — Я й не знала, що ти так вмієш!

— Це не я, — Катерина почервоніла.

Тут із кухні вийшов Максим.

— І ти приховувала від нас свого хлопця? Теж мені, подруго! — Оленка без сорому розглядала Максима, але він анітрохи не бентежився, звик до жіночої уваги.

Зоряна теж не приховувала свого інтересу до Максима, хоч і трималася скромніше.

Вони сіли за стіл, випили. Оленка не могла заспокоїтись і все допитувалася, де Катерина знайшла такого чоловіка.

— На вулиці знайшла. Лежав на зупинці, за лавкою, — сміючись, сказала Катерина.

— Та годі. Жартуєш? — не повірила Оленка.

— Мені стало погано в машині, я сів на лаву на зупинці і, здається, знепритомнів. Катерина викликала швидку допомогу. Врятувала мене, — сказав Максим, підливаючи дівчатам вина у келихи. Сам він не пив.

— Я тепер жодної лавки не пропущу, під усе заглядатиму. Раптом теж знайду своє щастя, — заявила Оленка.

— Ага. Безхатька ти там знайдеш, — скептично зауважила розсудлива Зоряна.

Усі дружно засміялися. Потім Максим по черзі запрошував дівчат танцювати. Катерина бачила, як він тактовно відсторонювався від розв’язної Оленки, коли вона сильно притискалася до нього. З тугою думала, що скоро ніч добігає кінця, і він поїде.

О п’ятій годині Зоряна потягла Оленку, що сильно випила, додому. Максим зголосився відвезти їх на машині, яку залишив на парковці. Катерині насилу вдавалося за посмішкою ховати свої ревнощі.

Коли вони поїхали, вона перевдяглася, прибрала зі столу та перемила посуд. Спати не хотілося. Думки постійно поверталися до Максима. Вона так боялася знову залишитись однією, і так хотіла вірити, що він повернеться.

Коли в квартирі пролунав короткий, впевнений дзвінок, Катерина одразу зрозуміла, що це Максим! Серце гулко билося об грудну клітку, коли вона відчиняла йому двері.

«Якщо кожен з нас зможе зробити щасливою іншу людину – хоча б одну, на землі всі будуть щасливі» — згадала вона слова Юрія Нікуліна, які так любив її батько.

Максим стояв, дивлячись на неї з ніжністю, що наповнювала її надією.

— Я повернувся, — просто сказав він.

— Я бачила тебе, — відповіла вона, і вони обидва засміялися.

«… Раз на рік усі ми стаємо напрочуд схожими один на одного, і де б ми не були: у Києві, у Львові чи в Ужгороді, 31 грудня ми всі, як один, вбираємо ялинки, готуємо найсмачніші страви і як маленькі чекаємо на Новорічне диво…

І це диво, справжнє, невигадане, що почалося на холодній, слизькій зупинці, тепер стояло перед нею.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.