Січневий ранок дихав густим туманом, який на Водохреще в селі здавався майже магічним. Мороз був не те щоб лютим, але хапав за щоки впевнено, змушуючи людей щільніше загортатися в хустки та піднімати коміри пальт. Під ногами рипів чистий, ще не заїжджений колесами сніг, а в повітрі розливався той особливий аромат, який буває лише біля старих дерев’яних храмів: суміш підталого воску, ладану та колючої зимової свіжості.
Світлана стояла біля церковної огорожі, міцно тримаючи в руках старий глиняний глек — сімейну реліквію, яку бабуся колись берегла як зіницю ока. Вона дивилася на золоті куполи, що проглядали крізь іній, і не могла позбутися відчуття сюрреалістичності. Двадцять років. Рівно стільки вона не бачила цієї церкви, цих стежок і цього неба.
Вона поїхала звідси у двадцять два, маючи в кишені лише диплом філолога, невелику валізу й розбите вщент серце. Тоді їй здавалося, що життя скінчилося, не встигнувши початися. Важке розлучення з Іваном пройшло як у тумані, а в пам’яті, мов розпечене тавро, викарбувалася одна фраза:
— Вибач, Світлано, ти мені не пара. Нам треба розійтися, так буде краще для всіх.
Іван сказав це, дивлячись у підлогу. Його голос був чужим, позбавленим тієї ніжності, якою він зігрівав її в перший рік шлюбу. Світлана тоді одразу зрозуміла: то були не його слова. То говорила його мати, Катерина Василівна. Жінка висока, статна, з ідеально зачесаним волоссям і поглядом, від якого в кімнаті ставало холодніше. Вона ніколи не кричала. Вона вміла принижувати тихо, філігранно, одним порухом брови даючи зрозуміти, що невістка з «простої родини» ніколи не стане частиною їхнього «шляхетного» дому.
Світлана пам’ятала, як свекруха відвертала обличчя, коли вона подавала чай. Пам’ятала, як та критикувала її вимову, її одяг, навіть те, як вона садила квіти під вікнами. Катерина Василівна вважала, що її син, талановитий інженер, заслуговує на когось «вагомішого» — доньку директора місцевого підприємства чи хоча б дівчину з великим посагом і зв’язками.
Коли шлюб розпався, свекруха не втрачала часу. Вже за місяць село гуло про нову обраницю Івана — «гідну» дівчину з поважної родини. Весілля зіграли пишне, з музиками та багатьма гостями. А Світлана в цей час стояла на пероні, чекаючи на потяг. Вона добре знала німецьку, і коли подруга запропонувала спробувати сили за кордоном, вона не вагалася. Це була втеча не від людей, а від власного болю.
Життя в Німеччині складалося непросто. Були роки важкої праці, мовних курсів, підтвердження диплома. Але крок за кроком Світлана будувала свій світ. Вона вийшла заміж за спокійного, надійного чоловіка, народила сина й доньку, стала провідним спеціалістом у великій видавничій компанії. Вона навчилася цінувати себе не за походженням, а за вчинками. Минуле вкрилося пилом і здавалося старою чорно-білою стрічкою.
Приїхати назад її змусила необхідність. Бабуся відійшла у кращий світ, залишивши Світлані свою квартиру в райцентрі та невеличку хатину в селі. Довгі роки Світлана здавала це житло, але тепер вирішила — час ставити крапку. Потрібно було все продати, владнати паперові справи й остаточно розірвати цю тонку ниточку, що зв’язувала її з минулим.
— Навіщо тобі йти до церкви в такий мороз? — питала вранці подруга, у якої Світлана зупинилася. — Можемо просто посидіти вдома, випити чаю.
— Ні, Людо, — відповіла Світлана, одягаючи теплу дублянку. — Мені треба. Там, у Мюнхені, все інакше. Там гарні собори, органна музика, але немає цього… нашого Йордану. Хочу просто постояти в черзі за водою, як колись із бабусею.
На подвір’ї церкви було людно. Люди стояли зі скляними банками, пластиковими суліями та старовинними глечиками. Світлана вдивлялася в обличчя. Багато хто здався їй знайомим, хоча час наклав свою печатку: зморшки біля очей, сивина, що пробивалася з-під хусток. Але очі залишалися колишніми — добрими, трохи втомленими, сповненими надії.
Черга просувалася повільно. Світлана замислилася, розглядаючи іній на гілках старої липи, аж раптом її увагу привернула постать трохи попереду. Жінка в старому, потертому пальті темного кольору стояла, спираючись на паличку. Вона була сильно згорблена, ніби невидима вага притискала її до самої землі. З-під вицвілої хустки вибивалися пасма абсолютно білого волосся.
Жінка не намагалася пролізти вперед, не повчала молодих, не тримала ту колишню «королівську» поставу. Вона просто терпляче чекала, важко переминаючись із ноги на ногу. Коли вона на мить повернула голову, Світлану наче струмом вдарило.
«Це не може бути вона… Тільки не тут, не так».
Але це була Катерина Василівна. Тільки тепер у цій старенькій не залишилося й сліду від тієї владної жінки, яка колись одним словом руйнувала долі.
Світлана відчула, як усередині здіймається хвиля суперечливих емоцій. Гнів, стара образа, бажання просто відвернутися й піти… А потім — дивна, щемка жалість. Вона довго вагалася, серце калатало десь у горлі. Зрештою, вона зробила крок вперед.
— Доброго дня, Катерино Василівно, — тихо промовила Світлана.
Стара жінка повільно, зі скрипом, повернула голову. Її очі були затягнуті вологою пеленою віку. Вона довго вдивлялася в обличчя Світлани, ніби намагалася відшукати в пам’яті забутий образ.
— Хто це?.. — прохрипіла вона. А потім її повіки здригнулися, а губи затремтіли. — Світланко? Ти?
— Я, — Світлана мимоволі підтримала її за лікоть, бо жінка похитнулася.
— Господи… Звідки ти? Як ти? Мені ж казали, ти десь далеко, за морями…
— У Німеччині я, Катерино Василівно. Приїхала ненадовго.
Вони мовчали, доки священик окроплював воду. Кожен удар кропила по поверхні води здавався Світлані відліком часу, що пішов назавжди. Коли черга дійшла до них, Світлана допомогла старій наповнити її невелику банку, а потім набрала води у свій глек.
— Ви пішки? — запитала Світлана, коли вони вийшли за церковну браму.
— Та пішки, дитино… Автобуси сюди рідко ходять, та й дорого воно тепер. Я потихеньку, з паличкою.
— Давайте я вас підвезу. Моє авто он там, на розі.
Катерина Василівна спочатку відмахувалася, мовляв, не хоче завдавати клопоту, але було видно, що кожен крок дається їй із великими зусиллями. Вона важко опустилася на переднє сидіння сучасної іномарки, обережно притискаючи до себе банку з водою.
В машині пахло хвоєю та дорогими парфумами Світлани. Літня жінка якийсь час мовчала, розглядаючи приладову панель, а потім її раптом «прорвало». Ніби свята вода, яку вона щойно отримала, змила греблю багаторічного мовчання.
— Бачиш, як воно повернулося, Світланко… — почала вона, дивлячись у вікно на засніжені хати. — Я ж тоді думала, що роблю як краще. Хотіла синові щастя, золотої клітки… А воно он як вицвіло все.
Вона розповіла, що життя Івана з «гідною» обраницею не склалося з першого дня. Сварки, нерозуміння, вічні претензії. Тепер вони живуть у великій скруті. Четверо дітей, постійний брак грошей. Іван працює на кількох роботах, але ледь зводить кінці з кінцями.
— Нема в них ладу, Світлано. Нема спокою в хаті. Жінка його тільки й знає, що дорікати та гроші вимагати. А мені… мені вже й місця в тій хаті нема. Живу в літній кухні, бо заважаю їм. Очі мої їм заважають.
Світлана мовчки крутила кермо. Вона згадувала ту молоду дівчину, якою була колись. Як вона плакала ночами, як благала Івана не слухати матір. Як почувалася нікчемою через слова цієї жінки, що зараз сиділа поруч.
— А здоров’я вже не те, — продовжувала Катерина Василівна, і в її голосі почулися сльози. — Ноги зовсім відмовляють. Лікар сказав — треба оперувати, суглоби міняти. А де ж ті гроші взяти? Дітям треба взуття купувати, до школи збирати… Я мовчу, нічого не прошу. Грішна я перед тобою, Світланко. Ох, яка ж грішна…
Машина зупинилася біля знайомої хвіртки. Колись пофарбована в яскравий колір, тепер вона була облізлою й перекошеною. Подвір’я виглядало занедбаним. Катерина Василівна зібралася виходити, але її руки так тремтіли, що вона ледь не впустила банку.
Світлана відчула, як у грудях щось розтискається. Весь той лід, що накопичувався двадцять років, почав танути. Вона зрозуміла: помста — це не тоді, коли ти бачиш ворога розтоптаним. Помста — це коли ти залишаєшся людиною там, де інший не зміг.
Вона відкрила сумочку й дістала конверт. Там була частина грошей, які вона відклала на оформлення документів і непередбачувані витрати. Це була значна сума, якщо перерахувати на місцеві мірки — якраз те, що могло б покрити лікування.
— Візьміть, Катерино Василівно. Це вам на лікування.
Стара жінка подивилася на купюри, потім на Світлану. Її обличчя перекосилося від болю та сорому.
— Ні… Що ти, дитино… Я не можу. Після всього, що я зробила… Після того, як життя тобі зламала…
— Ви його не зламали, — спокійно відповіла Світлана, дивлячись жінці прямо в очі. — Ви просто змусили мене шукати інший шлях. І цей шлях виявився кращим. А це — візьміть. Не від мене. Вважте, що це Йорданське диво. Вам зараз важче, ніж мені.
Катерина Василівна взяла конверт тремтячими пальцями. Вона хотіла щось сказати, але лише беззвучно ворушила губами. Зрештою, вона нахилилася й поцілувала руку Світлани. Та швидко відсторонилася, ніжно обняла стару жінку за плечі й допомогла вийти з авто.
Світлана їхала дорогою назад до райцентру. Сніг продовжував падати, вкриваючи землю пухнастою ковдрою, ніби намагаючись приховати всі недоліки й шрами цього світу.
Вона знала, що завтра повернеться до своєї родини, до Мюнхена, до своєї роботи. Вона знала, що більше ніколи не відчує того тягаря, який несла двадцять років. Катерина Василівна більше не була її ворогом чи «злою свекрухою». Вона була просто нещасною старою жінкою, яка помилилася і заплатила за це занадто високу ціну.
Світлана подивилася на свій глек із водою на сусідньому сидінні. На душі було неймовірно тихо й чисто. Вона зрозуміла: справжня освячена вода — це не та, що в церкві, а та, що вимиває з серця образу й гординю.
Цього року Водохреще стало для неї не просто релігійним святом. Це було свято внутрішнього визволення. Вона відпустила минуле, не чекаючи на вибачення, не шукаючи справедливості. Вона просто дала собі право бути щасливою, попри все.
Сніг рипів під колесами, а попереду була довга дорога додому. До справжнього дому, де на неї чекали, де її любили й де більше не було місця для тіней минулого.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
