– Я своїх двох рідних онучок виростила ще з самих пелюшок практично, – розповідає пенсіонерка моя знайома Катерина Петрівна. – Їм зараз 14 і 10 років. Дорослі стали вже, про мене і не згадують зараз. Не дзвонить ні одна, ні друга. А я ж все їхнє дитинство з ними сиділа, все для них робила, була готова віддати останнє. З садочка забирала, на ранки ходила, уроки вчила. По музеям і театрам водила – батькам було не до того, вони працювали весь час, адже для сім’ї потрібні були гроші.
Синові Катерини Петрівни майже 40 років, і внучки Оксана і Світлана – його дочки. Син із сім’єю давним-давно вже живе окремо, хоча вони з дружиною тільки недавно виплатили кредит за житло і стали офіційними власниками невеликої двокімнатної квартири, дуже радіють , що мають своє власне житло тепер. Чесно кажучи, квартира їм вже замала, і подружжя активно подумують про розширення житлоплощі.
– Будуть знову брати кредит, по всій видимості, хоча попередній лише нещодавно виплатили лише! – зітхає Катерина Петрівна. – Вічні боржники.
Втім, перспектива нового кредиту сина і його дружину не особливо лякає. Зараз має бути набагато легше: все ж дочки вже великі, особливої уваги не потребують.
З дітьми такого вже зовсім немалого віку можна спокійно працювати. Вони вже самі прийдуть, підуть, поїдять, зберуться в школу, сходять на заняття, одним словом, самі собі раду дати зможуть, ще й допоможуть своїм батькам.
От раніше було непросто. Дівчата в садочку часто вдома залишалися, коли було їм недобре, то разом, то, ще гірше, по черзі. Взагалі у них працювала тоді ще няня, але не на повний день, а на кілька годин ввечері – забратидітей з садочка і дочекатися вдома батьків. У денні години няня сидіти з дітьми не могла.
Та й якби навіть могла – оплачувати їй десятигодинний робочий день у подружжя, які виплачували кредит за квартиру, не було можливості.
І невідомо, як би вони виходили з того непростого становища, якщо б не Катерина Петрівна, яка всі роки була у невістки справжньою незамінною помічницею. Саме вона заміняла няню в разі того, коли не було з ким сидіти з дітьми, сиділа на з ними, коли ті недужали, водила дітей в поліклініку, дуже часто допомогала у будь-якій ситуації, коли вона була потрібна своїм дітям.
Старша, Оксана, пішла в перший клас, а Катерина Петрівна – на пенсі вже була, і перший час забирала внучку додому після уроків. Потім, через два роки, точно так же забирала і Світланку.
– Не сиділи на групі продовженого дня до сьомої вечора, як більшість дітей! – розповідає Катерина Петрівна. – Мали можливість прийти додому, пообідати, нормально зробити уроки – без поспіху, в тиші і спокої, а я їх ще й погудую смачно.
Людина Катерина Петрівна відповідальна і акуратна людина, так що батьки, спокійно залишаючи з нею дітей, не турбувалися. І їсти дасть вчасно чогось смачненького і свіжезвареного, і уроки вивчить, і взагалі, час з користю проведуть.
– Я завжди сиділа з дітьми дуже добре, стільки уваги приділяла своїм маленьким онучкам, – розповідає Катерина Петрівна. – Вчила їх акуратності. Удома вони брали цукерки, печиво, їли в кімнатах. У мене строго – корисний сніданок, смачний обід, полуденок, свіжа вечеря. Ніяких перекусів таких. Їмо тільки на кухні, за столом. Ніяких мультиків незрозумілих, нічогонероблення, лежання в ліжку до обіду без діла. Здорова людина вдень лежати не повинна, сидіти склавши руки теж. Просила їх читати, переказувати прочитане. Навчила в’язати, шити, пекти печиво, прибирати. У кожної внучки були свої обов’язки по дому. Ми не нудьгували з дівчатками ніколи, я присвячувала їм весь свій час!
Пару років тому батьки дівчаток сказали Катерині Петрівні: все, дякуємо, більше нагляд не потрібен. Сестри приходять зі школи самі, обідають самостійно,що мама їм залишила, старша потім сама їде до репетитора, молодша на гуртки вже сама ходить. Всі справляються без проблем.
І з того часу, як і не було тих довгих років – внучки абсолютно не хочуть спілкуватися з бабусею.
– Чому вони не зателефонують ніколи? – сумно говорить Катерина Петрівна. – Невдячні! Я їх ростила, а вони! Навіть з днем народження не привітали!
– Ну чому не привітали, мамо, – зітхає син. – Ми разом тобі телефонували.
– А мені не треба «разом»! – ображено відповідає Катерина Петрівна. – Я хочу отримати елементарне «вітаю» від улюблених онучок. Хоча б по телефону. Я багато чого прошу?
– Ну хочеш, телефонуй їм сама! – каже син. – Давай я тобі грошей перешлю на телефон.
– Справа не в грошах! – відповідає Катерина Петрівна. – Дзвонити повинні вони! Дзвонити, вітати, хоч трохи цікавитися здоров’ям – мені ж уже не сорок, а я завжди ними цікавилася і досі думаю про них щодня.
Невістка Катерини Петрівни, мати дівчаток, тільки зітхає.
– Вона і мені говорила – мовляв, чому внучки не дзвонять мені зараз зовсім. Ну не дзвонять. А я що зроблю, що я можу тут зробити? Катерина Петрівна сама не змогла побудувати з ними відносин. Ні, вона людина хороша, але непроста. Все виховувала їх, повчала постійно на кожному кроці. Ходили дівчатка у неї, можна сказати, строєм, все за правилами, все за графіком у неї було. В’язати їх вчила, коли вони не хотіли, кому це в’язання зараз потрібно, хіба в наш час дітям таке подобається? Прибирання ці вічні для малих дітей теж зовсім не цікаві. Так, вона нам дуже допомогла в ті роки з дітьми, ми вдячні. Дітям говоримо про неї тільки хороше. Але вмовляти їх дзвонити бабусі я не бачу сенсу, якщо це не йде від душі. Кому потрібні не щирі почуття? Я їм нічого не говорю, як хочуть, нехай самі бабусі телефонують, а я їх просити про це не буду.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pexels.
