Кажуть, справжнє випробування для двох жінок починається тоді, коли між ними немає саме того чоловіка, який міг би їх примирити. Він є, але намагається бути добрим до кожної, адже вони обидві для нього дорогі.
Катерина з першої хвилини відчула холод у серці до своєї свекрухи й була впевнена: вони ніколи не зживуться з нею.
Але доля приготувала їм зовсім інший сценарій — сумний і водночас дивовижно об’єднувальний.
Бо там, де в житті починаються проблеми, часто люди забувають про усі непорозуміння, адже розуміють, які це дрібниці насправді.
Ще з першої зустрічі Катерина відразу сама зрозуміла: вона не зживеться з Галиною Петрівною, матір’ю свого чоловіка.
Навіщо псувати нерви собі, краще вже одразу сказати про це Дмитру.
Він, звісно, зовсім не зрозумів її: його мама була для нього найдобрішою людиною у світі, так було завжди, тому йому це було чути дуже важко.
— Ти просто її не знаєш зовсім, вона людина у мене золота, — сказав він дружині. — Ось поживете трохи разом з нею, мине трохи часу, сама в усьому ти переконаєшся, що вона, насправді, дуже добра людина.
Але що там переконуватися та й в чому?
У Катерини вже була своя думка про свекруху і склалася вона цілісно.
А склалася вона ще відтоді, як та не приїхала на їхнє з Дмитром весілля.
Святкували вони своє весілля в дорогому ресторані, з розмахом. Правда, гроші на весілля дали лише батьки Катерини. А що ж мати Дмитра?
— Я не маю звідки вам зараз допомогти, дорогі мої діти, — сказала Галина Петрівна. — Живу тільки на свою одну пенсію, вона у мене зовсім невелика, на жаль.
Катерина й сама це все добре знала, але все одно було якось трохи боляче від того, вона не розуміла вчинку матері.
«Як же так? — думала вона. — Єдиний у неї син — і нічого. Люди ж якісь заощадження роблять».
Ніби на сміх, щиро кажучи, був і сам подарунок від Галини Петрівни — шматок якоїсь тканини на сукню для невістки.
Інші свекрухи он на весілля дарують своїм невісткам золото, долари, а тут — якась тканина з старих часів, від якої вже й було чути часом.
Катерина навіть зовсім нікому не зізнавалася про цей подарунок, запхнувши його кудись подалі в шафу, щоб ніхто не бачив і не сміявся з того, бо такого й вона не зустрічала ніде.
— Ми не будемо святкувати своє весілля в дорогому ресторані, — сказав Дмитро. — Ми поїдемо до мами, вона чекає нас.
— У село їхати? — здивовано запитала Катерина. — так далеко?
— Так, а що тут такого? Це ж моя рідна мама, вона завжди була найдорожчою в моєму житті.
— Я не розумію зовсім, — сказала Катерина, — чому вона не може приїхати до нас.
— У неї тиск високий, останнім часом мамі недобре чомусь, — відповів Дмитро, — тільки що фахівець пішов з хати.
Він не пояснював нічого, а просто констатував факт.
Вони поїхали тоді.
Поки блукали в тих сільських болотах, як гадала вона, у Катерини вже й весільний настрій пропав.
Галина Петрівна благословила сина з його майбутньою дружиною — і все.
А тепер, коли мати й батько Катерини купили молодим хорошу квартиру, Галина Петрівна з’явилася.
Не може більше одна в селі жити: недужає часто, до поліклініки далеко, світло вимикають дуже часто, вода на вулиці і зручностей ніяких у хаті немає.
І все-таки Катерина не перечила Дмитру.
Можливо, тому, що дійсно таки щиро любила його. Він був красивий, розумний, добрий, турботливий дуже – зразковий чоловік.
З друзями не засиджувався, заробляв непогані гроші. Катерині — тільки «сонечко» завжди казав.
Де зараз такого чоловіка знайдеш? Усі подруги заздрили їй, тому й вона цінувала таку людину і горнулася до нього завжди.
І з Галиною Петрівною вона не сперечалася. Правда, посуд після свекрухи вона завжди перемивала.
І віником матері чоловіка заборонила користуватися:
«Це ж не в селі, мамо, що треба підмітати щодня і пил здіймати, пилосос для цього є».
А що свекруха не так ліжка застеляє, то вона теж не винна.
— Їсти я сама готуватиму вдома завжди, — сказала Катерина. — Ви приїхали до нас, то відпочивайте, на кухні я господарюватиму.
Галина Петрівна відпочивала недовго.
Через якийсь час мати почала збиратися додому.
— Що це ви таке собі надумали, мамо? — допитувався в неї Дмитро. — Чого вам зараз туди, в ту стару та холодну хату їхати? Чи вам зле у нас? Хіба вам так недобре тут?
— Ні, сину, не зле, мені добре у вас, все є, ні в чому не маю потреби. Просто додому хочеться дуже, зрозумій.
Вона складала в невелику сумку свої нехитрі речі: старомодні кофтинки, блузки, таких фасонів, що й сама Катерина вже й на «секонді» не бачила таких.
Невпевнено попрощалася вона зі своєю невісткою і сином і зачинила за собою двері.
Катерина, щиро кажучи, полегшено зітхнула, хоча намагалася не подавати виду.
А потім від Галини Петрівни прийшло повідомлення.
Незабаром ще одне отримали від матері і ще.
Вона писала про те, що чорниць та журавлини їм насушила, варення з малини та полуниці зварила і повидло з сунички.
А тепер ось гриби почалися, то також назбирає, заготує їм, щоб корисне їсти могли.
Дмитро читав ті повідомлення, вголос тихі, прості слова.
Дивився на свою Катерину, але вона зовсім не хотіла його розуміти, вдавала, що їй і не дуже цікаво все те.
Вона знала: за цими рядками стояло всього лише одне — Галині Петрівні було просто недобре там, у тому малому глухому селі.
Дмитро вирішив поїхати до матері сам.
Катерина не перечила йому зовсім.
Навпаки, збирала свого чоловіка в дорогу, передавала свекрусі то те, то се. Щиро кажучи, нічого матері чоловіка вона не шкодувала зовсім.
— Може, й ти зі мною поїдеш, Катю? — Дмитро пригорнув дружину і тихо так в неї запитав.
— Що ти? У таку далечінь, трястися тими дорогами. Там так сиро, болото скрізь, ти ж знаєш не люблю я те село. Чого я там ще не бачила?
— А й справді не треба тоді, — погодився з нею Дмитро. Тепер, коли Катерина вже чекала дитину, він був особливо ніжний та турботливий з нею.
Він зібрався та поїхав. А наступного дня прийшла сумна звістка: Дмитра не стало.
Стало недобре йому ще в дорозі.
Дружині було чути все те непросто.
До Катерини все це доходило, мов крізь якийсь туманний сон.
Ще тільки вчора він був тут, удома, з нею, такий турботливий та ніжний.
Вона вже сама їхала в далеке маленьке село. Туди, де зараз був Дмитро.
Ще день минув — і все назавжди скінчилося.
Тільки свіжий невеличкий горбик землі залишився за ним.
І вони з Галиною Петрівною удвох залишилися самі у старенькій хаті.
Катерина занедужала.
Багато факторів вплинули на це. З ліжка не вставала.
Галина Петрівна не відходила від неї, готувала чай, бігала біля невістки. Гладила, як маленьку свою рідну дитину, по голові.
— Якось переживемо це, доню, переживемо, ти тільки тримайся за двох, — шепотіла мати Катерині. — В тебе ж дитятко буде скоро, скоро потрібно повертатися додому тобі. Я буду з ним, з сином, тут, у селі. А онука, коли буде хлопчик, Дмитриком назвемо.
Катерина тихенько та спокійно слухала і плакала.
— Може, і ви зі мною, мамо, теж поїдете? — сказала якось тихо вона. — Зиму в місті перебудемо якось, а навесні приїдемо сюди всі разом, квітами все обсадимо і горбик також.
Галина Петрівна справді приїхала до своєї Катерини, але трохи згодом.
Тоді, якраз коли на світ з’явилася онучка. Її назвали Олександрою.
Це ім’я завжди дуже подобалося Дмитрові.
Галина Петрівна доглядала дівчинку, огорнула її теплом та турботою.
— А ти на роботу йди, доню, якщо потрібно тобі, — казала вона до Катерини. — Ти молода, тобі треба серед людей бувати. І взагалі, життя влаштовувати своє, в тебе ще все попереду. Не варто опускати рук.
Час минав, підростала Олександра, ставала самостійною і красивою, була вона дуже схожою на саму Галину в молодості, вона теж буле красуня така, що очей не відвести.
І одного дня Катерина зізналася Галині Петрівні, що подобається їй одна людина.
— Якщо подобається він тобі і душа підказує, що це твоя людина, то й заміж виходь, — відповіла з радісними нотками в голосі мати. — На те воно й життя, ти з донечкою заслуговуєш на щастя.
Правда, Катерина вже й дитину чекала, але її обранець не поспішав одружуватися.
Потім зовсім зник, на жаль, і знати про себе нічого не давав.
Вона плакала ночами, смуток був на душі, намагалася ховатися від Галини Петрівни, від донечки своєї теж.
Виливала усю свою душу лише подушці.
В одну з таких ночей Галина Петрівна знайшла її, все вислухала з розумінням. Плакала разом з Катериною.
А зі стіни, з великого красивого портрета, на них обох дивився красивий і спокійний Дмитро.
Цього разу на світ з’явився хлопчик.
Його так і назвали – Дмитриком.
І в дитячий садочок, і в перший клас він ішов разом за руку з мамою та своєю бабусею Галиною.
В нашому селі багато людей знають цю історію, часто спостерігають, як вони усі за руки йдуть на горбик до свого Дмитра. Несуть в руках багато квітів, гомонять, сміються, радіють, видно, що вони щаслива сім’я.
Лише сумно тоді, коли приходить розуміння, щоб бля того, щоб невістка зараз йшла за руку зі своєю свекрухою в їх житті сталася така недобра подія, адже вони між собою раніше до того погано жили.
Ця недобра подія забрала в них найріднішого, але залишила місток між двома жінками, який ніхто вже не зруйнує.
У їхніх очах був біль і водночас світло — адже навіть серед руїн доля подарувала їм нову сім’ю.
І, можливо, саме так і виглядає справжнє прощення: коли замість образи в серці залишається місце для любові.
А ви б пробачили невістку свою, якби були на місці Галини Петрівни?
Фото ілюстративне.
