Щось я не дуже розумію, щиро кажучи. А хто це вирішив, що ви там вже жити будете, що ви туди збираєтеся вже? Ви у кого дозвіл на це запитували? – здивовано дивилася на свою невістку Наталя Петрівна.
– Ми просто переїжджаємо на вашу дачу, от і все – повторила сухо жінка. – Вивозьте свої не потрібні речі, нам вони заважати будуть, адже там місця не так вже й багато, – Катерина стояла на порозі квартири матері свого чоловіка.
Наталя Петрівна аж остовпіла з немитою тарілкою в руках. Був звичайний день, останній місяць осені. Вона збиралася спокійно провести цей день і трішки відпочити, а тут такий неочікуваний та дивний візит.
– Що це все означає – ви переїжджаєте? – поцікавилася мати.
– Те, що ви розумієте в цих словах. Андрій втратив роботу. Квартиру орендувати ми більше не можемо просто. Немає за що. А там ваша дача собі пустує всю зиму, можемо поки побути там.
У кімнаті через голосну розмову з’явилася Інна – дочка Наталі Петрівни. Вона пару днів гостювала в своєї мами.
– О, яка зустріч, яка поважна гостя у нас з’явилася, – Катерина скривилася побачивши свою зовицю. – Теж мені, господиня головна знайшлася.
– Я тут виросла, не забувай, – мовила не дружелюбно Інна. – А ти хто така, щоб тут нам розповідати кому та що робити?
Але Наталя Петрівна не хотіла, щоб вони сперечалися, тому продовжила:
– Зачекай, Катю. Як це так – втратив роботу? Що сталося у нього?
– Все дуже банально. Скоротили його. Він 5 років там на цій фірмі працював, а тут несподівано звільнили і нічого тут не зробиш вже.
Наталя Петрівна на мить задумалася. Син до неї справді давно не заходив, лише телефонував декілька разів. Все часу у нього не було, а тут така недобра новина.
– Чому він сам до мене сьогодні не прийшов? – поцікавилася мати.
– На співбесіді він зараз, – мовила невістка. – у нього їх чотири сьогодні. Але результату нуль. Скрізь досвід потрібен чималий.
Катерина на кухню пройшла без запрошення і просто сіла на маленький диван:
– Тому ми так вирішуйте: або ви дозволяєте нам з Андрієм пожити у вас на дачі, або – я не знаю, як далі бути.
– Ні, так справи зовсім не робляться, – Наталя Петрівна сіла біля невістки. – Спочатку розкажи все по порядку.
– Та що тут говорити? Місяць тому приходить чоловік додому якийсь дуже сумний. Виявляється, його відділ скорочують повністю. Прийшов новий керівник і хоче свою команду нову набрати. Два оклади дали Андрійкові і все, але нам на довго того не вистачило, якраз оренду за квартиру віддали, і кредит на авто частину виплатили. Автомобіль, до речі, вже продали, щоб трохи мати на життя, бо ніхто не знає, що буде завтра.
Мати зітхнула. Вона пам’ятала, як її рідний син радів тій машині, коли тільки її купив.
– А чому він мені не подзвонив сам? Чому не розповів?
– А що б це змінило? Що б ви гроші йому дали б? У вас пенсія невелика теж.
– Справа не лише в грошах, – тихо сказала свекруха. – Андрій – мій рідний син. Я маю повне право знати, що з моїм сином відбувається.
Всі замовчали.
Інна хотіла поставити чайник, зробити чай, але Катерина сказала, що в неї немає часу, адже їй потрібно збирати речі, господар квартири сказав, щоб вони завтра вже з’їхали.
– І куди ви всі свої речі подінете? – поцікавилася свекруха. – На дачу? Там же холодно зараз дуже, опалення немає.
– Є грубка мала там, – відповіла невістка. – Ми з Андрієм ще обігрівач придбаємо.
– Але ж грошей не маєте ви, – уточнила мати.
– Андрій підробіток шукає і я теж, – Катя відповіла.
Мати уважно подивилася на свою невістку.
– Знаєте що, Катерино. Ти зараз, коли тобі щось потрібно. Наша мама он в стаціонарі майже два тижні лежала, ні ти, ні брат не довідалися до неї, а зараз прибігла, коли припекло.
– До чого тут це зараз ти кажеш? – виправдовувалася Катя. – Я про те говорю, що нам жити нема де!
– А ми, виходить, маємо все залишати та бігти вам допомагати? Після того, як ви не являлися так багато часу півроку?
– Доню, почекай, не треба, – звернулася мати до Інни.
– Ні, мамо, нехай знає! – продовжила Інна. – Думаєш, я не бачу, як ти постійно хвилюєшся за них? Як чекаєш сама їхнього дзвінка щодня? А що вони? Зрідка наберуть на пару хвилин і все, навіть не з’являться до тебе.
– Не кажи так! – заперечила Катерина зовиці. – Ми працювали з ранку до ночі! У нас часу не було.
– На маму рідну час має бути завжди, щоб не було! – мовила Інна. – А ти чоловіка лише відштовхувала від його родини.
– Дівчатка, прошу вас, припиніть цю розмову! – зробила зауваження мати.
– Вашій доньці мене не зрозуміти, адже їй чоловік все купив і квартира у нього є, то вона до вас часто бігає, а ми з Андрієм нічого не маємо, багато працюємо, тому нам ніколи ходити до вас.
Катерина підійшла до дверей і хотіла була йти, але похитнулася і притрималася за стіну.
– Господи, ти, можливо, дитину чекаєш? – запитала мати.
В кімнаті стало тихо. Катерина повільно сіла на стільчик, що стояв біля верей і заплакала.
– Дев’ятий тиждень, – сказала. – Дізналася якраз я про це перед звільненням чоловіка.
– І мовчала? – не розуміла мати..
– А що казати я мала і кому? Щоб ви ще й цим дорікали? “Знайшли час на дитину”.
– Ох і не права ти, – раптом тихо сказала Інна. – Не кажи так ніколи.
В коридорі пролунав звук дверей. На порозі стояв Андрій.
– Що у вас тут відбувається? Катерино? Чому ти тут?
– З’явився братик мій улюблений! Сам чому мовчав? Чому маму не попередив? Чому не сказав про те, що тебе з роботи звільнили! Про те, що жити вам зараз немає де! Про те, що твоя дружина дитину чекає!
– Дитину? – Андрій глянув на Катерину. – Це правда?
– Так. Я хотіла дочекатися і потім сказати, поки ти знайдеш роботу, щоб не хвилювався зайвий раз.
– Катрусе, ну як же так? – Андрій присів біля дружини. – Чому мовчала? Це найкраща в світі новина.
– Тому що я сама не знала, що робити, такий зараз у нас важкий час! – мовила вона.
– Так, – втрутилася мати. – всі на кухню йдемо.
– Вже ставлю чайник, – сказала зовиця, але вже спокійно.
– А потім сядемо всі разом та спокійно все обговоримо, – пояснила мама. – Як рідні дорослі люди.
– Мамо, – винувато сказав Андрій. – Вибач, будь ласка, мене, що не сказав тобі все відразу одразу.
– Усі ви думаєте, що ви вже дорослі та самостійні та впоратися самі, – вона поклала руку синові на чоло.
На кухні, за чаєм з печивом та бутербродами, які Інна мовчки зробила для всіх, почалася важка але дуже важлива розмова.
– Скільки грошей вам потрібно на оренду квартири? – запитала мама.
– Мамо, не потрібно, – зупинив її Андрій. – Я знаю, що пенсія у тебе мізерна, ми у тебе і гривні не візьмемо.
– У мене є заощадження невеличкі.
– Ні! – сказала Катерина.
– Сину, а що ти думаєш робити тоді, які в тебе є варіанти? Я що пропоную вам: поживіть поки що ви в моїй квартирі.
– А ти де будеш жити? – запитала Інна.
– А я якраз на дачі поживу трішки. Там піч гарна є, котел я ще влітку перевірила. Мені там спокійніше буде.
Катерина раптом теж підвелася.
– А давайте тоді всі разом на дачі будемо жити? У місті квартиру в оренду здамо, гроші всі ці підуть на ремонт дачі.
– Вам разом важко буде жити під дахом одним, суперечок буде чимало, – попередила зовиця.
– Не буде, – тихо запевнила Катя. – Я постараюся.
Наталя Петрівна уважно та так по-доброму подивилася на свою невістку:
– Що ж ти раніше так не казала, доню?
– А ви думаєте, легко це? – Катерина опустила очі. – Ви ж мене з першого дня чомусь не злюбили. Мене життя навчило – нікому вірити не можна.
Зависло мовчання.
– Значить так, – нарешті сказала Наталя Петрівна – На дачі чотири чималі кімнати. місця вистачить на всіх, а ти, дочко, в гості приїжджай, – звернулася до Інни мати.
Через тиждень вже вони перевезли усі речі. Андрій з чоловіком Інни утеплили вікна, перевірили опалення. В хаті стало затишно після прибирання і розкладання усіх речей.
Увечері, коли вся родина вже розійшлися по кімнатах, на кухні залишилися лише Катерина і Інна мили посуд.
– Знаєш, – тихо сказала Катерина. – А я ж правда вас усіх не любила дуже спочатку.
– За що?
– За те, що ви така дружна сім’я, боялася, що не приймете мене, бо ви з мамою на мене якось так недобре дивилися постійно.
– Господи, але ж то ти собі нафантазувала, то ж все тобі здавалося лише, – посміхнулася Інна.
За вікном хати вже падав перший сніг. Дача, така уся така величезна вдень, вночі здавалася затишною і дуже теплою. В грубці було чутно тріскіт гілок.
З кімнати долинав голос Андрія – він розмовляв по телефону з своїм новим роботодавцем. На плиті варився запашний борщ.
– Знаєте, – раптом сказала Катерина. – Адже добре, що так вийшло. Що нам подітися не було куди з чоловіком.
Мати налила всім чаю:
– Вам було де жити, у вас є родина, є завжди куди прийти. Просто іноді потрібно просто щиро поговорити з тими, хто поряд.
Будинок засинав. Попереду була ще довга та морозна зима – з морозами, хуртовиною, побутовими труднощами та негараздами. Але тепер вони знали, що з усім разом впораються, адже в них є велика родина. Тому що вони вирішили бути сім’єю.
Чому дуже часто так буває, що люди роками не спілкуються з рідними людьми, збирають якісь плітки, бояться зробити перший крок на зустріч? А іноді для щастя усіх потрібно найменше – просто щиро про все поговорити!
Фото ілюстративне.
