Світанкове сонце ледь торкалося вікон її елітної квартири на Печерську. Катерина, сиділа за стійкою в кухні-студії, її увага була повністю поглинута планшетом. Вона переглядала фінансовий звіт за попередній місяць своєї компанії “Едельвейс-Сервіс” – мережі клінінгових послуг, яка вже налічувала понад сорок співробітників у Києві. Кава в дорогій керамічній чашці остигала, але Катерина, звикла до постійного режиму багатозадачності, цього не помічала. Коли ти керуєш бізнесом, що вимагає безперервного контролю, температура напою — остання річ, про яку варто думати.

Артем, її чоловік, нарешті вибрався зі спальні, позіхаючи так протяжно, ніби провів ніч не в ліжку за переглядом фантастичного серіалу, а на марафонських перегонах. На ньому були старі флісові штани та футболка з майже стертим написом “Euro 2012”. Катерина ковзнула по ньому поглядом — звично байдужим, в якому не було ні тепла, ні осуду, лише констатація факту. За п’ять років шлюбу вона навчилася не чекати від нього ділової хватки чи навіть проактивності у побуті.

— Кать, — почав він, човгаючи тапочками до кавоварки і потираючи очі, — ти ж пам’ятаєш, мама мріє про власний будиночок?

Катерина, не відриваючись від планшета, лише стиснула губи:

— Артеме, твоя мама, Світлана Петрівна, мріє ще багато про що. Про яхту в Хорватії, наприклад. Але це не означає, що ми повинні кидатися виконувати кожну її фантазію, чи не так?

Артем, шумно наливаючи собі каву, насупився. Він сів навпроти, намагаючись встановити зоровий контакт.

— Ну, ти ж знаєш, їй важко у цій нашій міській двокімнатній квартирі. Їй потрібне повітря, свій палісадник… Хоча б невелика ділянка. Малина, там, помідори… — він знизив голос, ніби соромився своїх слів, але знав, що це єдиний аргумент, який може пробити броню Катерини.

Катерина різко підняла голову, її погляд, зазвичай зосереджений, став гострим і холодним.

— Городик? Артеме, ти у своєму розумі? Світлана Петрівна живе у відмінній двокімнатній квартирі біля Золотих Воріт, з балконом, на якому можна вирощувати лілії. Якщо вона хоче «повітря», там поруч Ботанічний сад. А малину можна купити на Житньому ринку.

Артем зітхнув, відставив чашку. Його обличчя прийняло вираз людини, готової до серйозної, але неприємної розмови.

— Я просто подумав… Ми могли б допомогти. У нас є заощадження.

Катерина нарешті відклала планшет. Подивилася на чоловіка довгим, пронизливим поглядом, повним сарказму.

— «У нас» — це цікаво. Ти про ту суму, яку я півтора року збирала, щоб купити другий комплект обладнання для професійного чищення та відкрити філію у Львові? Ці самі заощадження?

Він незграбно посміхнувся, відводячи погляд.

— Ну… у сім’ї все спільне. Ми ж разом. Ти для бізнесу стараєшся, я для мами…

Катерина видала короткий, сухий смішок, що більше нагадував різкий видих.

— Ти для мами стараєшся, а я — для податкової, банку та сорока співробітників, які чекають на зарплату. Блискучий розподіл обов’язків.

Мовчання нависло, густе і важке, як осінній туман.

— Слухай, Артеме, — сказала вона тихо, але в голосі дзвеніла сталь, яка робила її ефективною керівницею. — Забудь про заміський будинок. У мене зараз кожна гривня розписана. І якщо твоя мама хоче дачу — нехай продає свою квартиру біля Золотих Воріт і купує. Усе. Тему закрито.

Артем стиснув губи на тонку лінію, але нічого не відповів. У його погляді майнуло знайоме почуття: впертість, змішана з дитячою образою. Катерина знала цей погляд. Вона знала, що це ще не кінець.

За тиждень Катерина повернулася додому пізно, виснажена після багатогодинної зустрічі з потенційними інвесторами. Вона помітила дещо дивне: Артем був надзвичайно привітний. На столі, застеленому скатертиною, на неї чекала вечеря, хоча зазвичай максимум, що вона могла очікувати — замовлену кур’єрською доставкою піцу.

— Ти чого такий добрий? — примружилася вона, знімаючи дизайнерські туфлі та кидаючи шкіряний портфель на диван.

— Просто вирішив подбати, — усміхнувся він, виставляючи тарілки. — Ти ж дуже втомилася.

Катерина насторожилася. Зазвичай його турбота обмежувалася нагадуванням, щоб вона забрала його одяг із хімчистки.

— Гаразд, викладай, — сказала вона, обережно підчепивши виделкою котлету. — Що ти накоїв?

Артем широко розплющив очі, демонструючи фальшиву невинність.

— Та нічого я… Просто думав, може, ми з’їздимо у вихідні, подивимося пару варіантів. Так, без зобов’язань. Просто погуляємо на природі, тобі корисно.

Катерина ледь не подавилася.

— Ти взагалі думаєш головою? — вона різко поставила виделку. — Я тобі зранку сказала, що ця тема закрита! Львівський контракт на носі!

Він підняв руки у жесті капітуляції:

— Добре-добре, не гнівайся. Просто ідея. Бачу, ти не готова.

Але в його голосі чулася та сама впертість, що виводила її з рівноваги.

Через тиждень Катерина виявила пропажу. Спочатку вона подумала, що трапилася помилка в банківському застосунку. Перевірила виписку з рахунку тричі. Але факт був незаперечним: з рахунку зник мільйон гривень.

Руки затремтіли. Вона вчепилася в планшет так, ніби могла його розчавити. У голові пульсувала лише одна думка: «Неможливо. Він не міг наважитися на це».

Але все сходилося. Сума, час переказу. І — найголовніше — її власний PIN-код від електронного ключа, який знав лише Артем. Це були гроші, призначені для інвестиції в нове обладнання та розширення. Це був фундамент її мрії.

Коли він повернувся додому з пакетом продуктів, Людмила вже чекала у коридорі. Обличчя – кам’яне, очі – холодні, як крига.

— Артеме, — її голос був тихим, але в ньому прозирала прихована загроза, — скажи мені, ти зняв гроші з рахунку?

Він завмер, пакет із продуктами випав із рук. Кілька секунд дивився на неї, потім перевів погляд на підлогу. Мандарини і помідори розсипалися по плитці передпокою.

— Катю, ну зрозумій… Це заради мами. Я знайшов ідеальний будинок, всього за тридцять кілометрів від Києва. Будинок з ділянкою, фруктовий сад… Ти б бачила, яка там шикарна яблуня.

Пакет з гуркотом упав на підлогу.

— Заради мами?! — вигукнула Катерина. — Ти вкрав мої гроші заради своєї мами?

Він підняв руки, захищаючись:

— Не вкрав! Ми ж сім’я! Твої гроші – мої гроші! Ми ж разом, пам’ятаєш?

Вона ступила до нього впритул, її лють була майже фізично відчутною.

— Ні, Артеме. Мої гроші – це мої гроші. Я їх заробила. Сама. Без твоїх «геніальних» ідей та маминих порад. А ти… ти просто злодій!

Її голос зірвався. Вона закусила губу, щоб не закричати на весь будинок. Кілька секунд вони стояли один навпроти одного — вона, тремтячи від гніву, і він, із винним, але все одно впертим виразом обличчя.

Катерина не спала майже всю ніч. Лежала на спині, втупившись у стелю, і рахувала його зради. Перша — коли він ще студентом заліз у її гаманець «на пиво». Друга – коли витратив її першу велику премію на мотоцикл, оформлений на його матір. І тепер четверта, найпідступніша: мільйон, відданий під яблуні Світлани Петрівни.

— Артеме, — сказала вона вранці, коли він нарешті прокинувся і вийшов на кухню, — збирай речі.

Він стояв, потирав очі, скуйовджений, у тих самих спортивних штанах. Спершу навіть не зрозумів.

— У сенсі?

— У прямому. Валіза — он там, у коморі. Складай свої футболки та тапочки. І – вільний.

Він кліпнув кілька разів, потім сів на стілець, наче ноги відмовили.

— Катю, ну ти чого? Ми ж сім’я… Ти серйозно через якісь папери все руйнуватимеш?

— Папери? — вона не могла стриматися. — Це не папери! Це моє життя, мій бізнес, мої співробітники, яким я зарплату плачу! Ти вкрав у мене гроші, Артеме! Немалі гроші!

— Не вкрав, — буркнув він, підібгавши губи. — Я ж сказав: все заради мами.

Вона засміялася – жорстко, майже істерично.

— Заради мами? Тобі тридцять п’ять років! А все «мама, мама»… Ти одружився з ким? На ній чи на мені?

Він спробував підняти руки в жесті примирення.

— Катрусю, ну ти ж знаєш, у мами тиск, у неї…

— Досить! — відрізала вона. — Тиск тепер у мене після твоїх «подвигів»!

І тут він зірвався:

— Та ти егоїстка! Усе для себе, все для бізнесу! Ти думаєш тільки про гроші! А мама в мене одна! Вона все для мене зробила!

— О, почалося, — Катерина схрестила руки на грудях. — І що вона зробила? Виростила чоловіка, який навіть шкарпетки собі сам купити не може? Чудове досягнення!

Його обличчя перекосило. Він схопився, зачепив стілець.

— Ти… ти невдячна! Я заради тебе…

— Заради мене? — вона зробила крок ближче, дивлячись йому прямо в очі. — Ти заради мене хоч раз щось зробив? Хоч раз?

Тиша. Тільки холодильник гудів у кутку.

— Усе. — Катерина відступила, різко видихнувши. — Збирай валізу. У тебе година. Я телефоную адвокату.

За пів години до квартири влетіла Світлана Петрівна. Як вона дізналася, залишалося загадкою, але Катерина підозрювала: син заздалегідь поскаржився.

— Катруся, ти збожеволіла?! — закричала свекруха з порога, її голос був пронизливим, мов свист чайника. — Виганяти мого Артемчика! Та я тебе в суді розірву! Я тобі все життя зіпсую!

Катерина спокійно підвела очі від ноутбука, за яким вже друкувала заяву про розлучення.

— Світлана Петрівна, ви гучність зменште. Сусіди ще сплять. І я вже набрала адвоката. Вам краще поговорити з ним, ніж зі мною.

— Та як ти смієш! — вона сплеснула руками. — Жінка без дітей! Бізнес їй подавай! А в людини мати одна!

— І нехай так і залишається, — холодно відрізала Катерина. — Я не його мати. Я не повинна його утримувати.

Артем тим часом намагався запхати речі у валізу. Все валилося, футболки стирчали грудками. Картина була жалюгідною.

— Мам, та не кип’ятись, — промимрив він. — Я сам розберуся…

— Розберешся?! — заверещала Світлана Петрівна. — Ти в неї не житимеш! І гроші назад не віддавай! Це наше! Сімейне! Це тобі на дачу!

Катерина встала, закрила ноутбук і подивилася на них обох, наче на двох примхливих підлітків, які вимагають іграшку.

— Ще раз. Гроші мої. Я їх заробила. Суд розбереться. А вас обох більше у своїй квартирі бачити не хочу.

Вона підійшла до дверей, відчинила їх і вказала рукою на сходову клітку.

— Валіза — туди. Разом із мамою.

Артем хапав то майку, то кидав назад, не знаючи, що робити. Світлана Петрівна кричала щось про «стерво» та «кар’єристку». Катерина мовчала. Просто стояла і чекала.

І в цей момент щось у ній натиснуло: вперше за багато років вона відчула абсолютну свободу. Так, попереду скандали, суди, адвокати. Але зараз вона виганяла з дому двох нахлібників.

Коли двері за ними зачинилися, квартира наповнилася тишею, яка була гучнішою за будь-який крик. Катерина увімкнула кавоварку, дістала чашку. Руки ще тремтіли, але всередині вже зростало дивне полегшення.

Вона знала: назад дороги точно немає. Але й уперед — шлях лише її.

Спочатку після «валізи-вокзал-мама» Катерина жила як у новому світі. Квартира нарешті дихала — ніякого вічного шуму, слідів пива і ниття про дачу. Але радість була передчасною.

За два тижні їй вручили повістку до суду. Позов – від Артема. Вимагав визнати половину бізнесу “Едельвейс-Сервіс” спільно нажитим майном. І, звичайно, “дачу для мами” він теж туди вплів, вимагаючи визнати цей мільйон гривень “спільними інвестиціями”.

— Браво, — тільки й сказала Катерина, коли адвокат поклав папери на стіл. — Чоловік, котрий за п’ять років не приніс до хати ні копійки, вирішив ділити мою працю. Ну, ну.

Судові засідання були театр абсурду. Артем сидів з виглядом ображеного ангела, його мати схоплювалася і верещала: «Вона відьма! Вона мого сина обібрала!» Суддя неодноразово просив «громадянку» замовкнути, погрожуючи вивести її із зали. Катерина ж сиділа рівно, відповідала спокійно та чітко. Її ділова хватка та вміння тримати обличчя зробили свою справу. Вона надала суду всі фінансові документи, докази, що бізнес засновано нею до шлюбу, і що всі її доходи — це винятково її підприємницька діяльність.

На одному із засідань Артем, роздувши щоки, сказав:

— Ми сім’я. Її гроші – мої гроші. Я маю право на частку.

Катерина витримала паузу, подивилася йому прямо у вічі, і відповіла:

— Ні, Артеме. Ти мав право, доки був чоловіком і партнером. Але ти переступив межу, коли вліз у мої рахунки за моєю спиною. Ти не «інвестував», ти привласнив. Тепер це називається шахрайство і крадіжка.

У залі пролунав гомін. Суддя насупився, і цей епізод зіграв ключову роль у сприйнятті справи.

Підсумок був закономірний і справедливий: бізнес “Едельвейс-Сервіс” та всі кошти на рахунках визнали особистою власністю Катерини. Артем не побачив ні копійки. Більше того, його скаргу суд розцінив як зловживання правом, а його дії з привласнення мільйона гривень були винесені в окреме провадження (хоча Катерина потім вирішила не доводити справу до кримінальної відповідальності, аби швидше закрити цю главу).

Після останнього засідання, коли розлучення було офіційно оформлене, Артем спробував наздогнати Катерину на виході з суду.

— Катю, ну давай по-людськи. Ми ж разом були стільки років. Може, спробуємо спочатку? — голос його тремтів від відчаю. Він виглядав дрібним і розгубленим.

Вона зупинилася, подивилася йому прямо у вічі. І вперше за багато років усміхнулася щиро — усмішкою перемоги та внутрішньої сили.

— Дякую, Артеме. Але я не твій банкомат і не матуся, яка утримує 35-річного сина. Зрадники та зухвалі нахлібники залишаються у минулому. Моє життя рухається вперед.

Вона обернулася і пішла. І відчула – вперше за довгий час – що живе не для бізнесу, не для чоловіка, а для себе. Наступного ранку вона вже підписувала договір на купівлю нового комплекту обладнання для філії у Львові.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.