— І уявляєш, Сидоренко знову отримав премію! Сидоренко! Цей бездарний чоловік, який навіть звіт нормально скласти не може, завжди плутає дебет з кредитом! — Артем гучно плюхнувся на старий, але ще міцний диван, не знімаючи своїх замшевих черевиків, і роздратовано скуйовдив волосся. — А я, значить, знову без премії! Цілий рік горбачусь, як проклятий, віддаю їм найкращі свої роки, а мене ніби не помічають! Ніби я порожнє місце!
Олеся втомлено потерла скроні. Ця сумна, набридлива платівка крутилася вже котрий вечір поспіль. Вона мовчки поставила перед чоловіком тарілку з гарячими дерунами та сметаною, які він так любив, і сіла навпроти нього за невеликий кухонний стіл.
Від Артема відчутно пахло пивом та цигарками. Знову заїхав до Назара після роботи «на одну». «Одна» завжди перетворювалася на три, а то й на п’ять кухлів. Останнім часом це стало для нього не просто звичкою, а щоденним ритуалом, ніби він намагався залити внутрішню порожнечу чи невдоволення.
— Артеме, може, тобі варто напряму поговорити з керівником? — запропонувала вона, намагаючись зберегти спокій, хоча всередині від втоми та роздратування все кипіло. — Пояснити, що ти прагнеш розвитку, хочеш брати на себе відповідальніші завдання, які відповідають твоєму рівню?
— Та говорив я з цим клятим гальмом уже сто разів! — Артем стукнув кулаком по столу так, що ложка у тарілці підстрибнула. — Він лише обіцяє і нічого не робить! «Артеме, ти цінний співробітник, просто зараз не на часі»! А коли буде час? Коли я на пенсію вийду? Чи коли компанія збанкрутує, бо керують нею такі, як Сидоренко?
Олеся мовчки зібрала розкидані чоловіком у передпокої речі: куртку, кинуту на підлогу, портфель, що полетів у куток. Робота медсестрою в обласній поліклініці не приносила великих статків, але давала стабільність, чіткий графік і, що найголовніше, гарантовану зарплату. На відміну від Артема, вона не скаржилася на свій дохід, хоча саме на ньому трималася більшість сімейного бюджету. Грошей Артема вистачало лише на його цигарки, обіди і, як з’ясувалося в останні місяці, регулярні «посиденьки» з колегами, яких він зневажав.
— Я розумію, що тобі прикро, це справді несправедливо, — сказала вона, акуратно складаючи його піджак на спинку стільця. — Але, можливо, тобі слід проявити більшу ініціативу? Запропонувати якийсь власний проєкт, нову ідею? Щось, що змусить керівництво побачити, що ти справді вартий підвищення? Не просто чекати, а діяти?
— Та вони мене спеціально ігнорують! — Артем навіть не доторкнувся до дерунів, натомість дістав із кишені фляжку (яку він почав носити “на всяк випадок”) і зробив великий ковток. — У нас там усе вирішують зв’язки! Ось у Сидоренка дядько — друг нашого генерального! А хто в мене? Нікого! Я сам, один, як палець! Ось і весь секрет їхнього успіху, а не якісь там таланти!
Олеся важко зітхнула. Їхня двокімнатна квартира, що дісталася їй від дідуся й бабусі, яка колись здавалася затишним гніздечком, тепер перетворилася на задушливу клітку. Коли вони одружилися п’ять років тому, Артем був іншим — амбітним, веселим, сповненим планів, віри у свої сили. Він влаштувався у престижну логістичну компанію і обіцяв, що вони заживуть, як королі, подорожуватимуть, куплять машину. Але час минав, а підвищення та премії діставалися іншим. І з кожним місяцем Артем усе більше перетворювався на похмурого, розчарованого чоловіка, який бачив змови, несправедливість і підступи у всьому, що його оточувало. Його талант, як він його називав, перетворився на його ж виправдання.
— А може, тобі пошукати іншу роботу? — обережно, наче боючись потривожити звіра, запропонувала Олеся. — Є ж компанії, де цінують реальні таланти, а не зв’язки! У твоїй сфері є багато вакансій.
— Іншу роботу? — Артем скривився, немов від кислого лимона. — Щоб розпочинати все з нуля? Ні, я п’ять років погрожував на цю контору, хай тепер вони мені платять по заслугах! Вони втратять мене, якщо я піду! Я знаю, що рано чи пізно вони зрозуміють, яка я цінність! Просто потрібен час, щоб вони дозріли!
— П’ять років — це не так уже й мало, Артеме… — зауважила Олеся, ледве стримуючи себе. — Дехто роками йде до такого підвищення, але вони працюють над цим.
— Дехто — це ганчірки без амбіцій, які бояться вимагати своє! — відрізав Артем. — А я не збираюся горбатитись за копійки все життя! Я гідний більшого, ніж цей середній рівень!
Олеся подивилася на чоловіка, що розвалився на дивані. Колись стрункий і підтягнутий, тепер він обзавівся невеликим, але помітним «пивним животом». Його колись акуратна, стильна стрижка перетворилася на неохайну чуприну — грошей на перукарню Артемові було шкода, а самому вдома стригтися він вважав приниженням.
— Слухай, я дуже втомилася, — сказала вона, збираючи тарілки. — Давай не будемо сьогодні про це! Завтра важкий день, мені рано вставати.
— Звичайно, тобі начхати на мої проблеми! — пробурчав Артем, роблячи ще один ковток із фляжки, його голос став образливим. — Тобі що? Твоя робота стабільна, хоч і копійчана! Ти не знаєш, що таке тиск і відповідальність! А я талант закопую у цій дірі!
Олеся заплющила очі, рахуючи до десяти. Сперечатись із напідпитку чоловіком, який вважав себе генієм, якого недооцінили, було безглуздо. Це вона засвоїла як найважливіший урок.
— Йди спати, Артеме. Ранок вечора мудріший.
— Не вказуй мені, що робити! — огризнувся він, але все ж підвівся з дивана і, хитаючись, попрямував до спальні, голосно грюкнувши дверима.
Олеся залишилася на кухні, дивлячись у вікно на нічне місто, де мільйони людей працювали, боролися, але не скиглили. Коли їхні стосунки встигли перетворитися на це? І головне — чи є шлях назад, до того Артема, в якого вона колись закохалася?
Минув місяць, а потім ще один. Артема звільнили. Несподівано для нього, але цілком очікувано для Олесі. Офіційна причина — скорочення штату. Неофіційна — його надмірно емоційна суперечка з керівником відділу після чергової “посиденьки”.
Олеся піднімалася сходами, несучи важкі сумки з продуктами. Ліфт у їхній дев’ятиповерхівці знову не працював. Втома після двох додаткових нічних чергувань давила на плечі сильніше, ніж вага покупок. Вона взяла додаткові зміни, щоб хоч якось компенсувати відсутність другого, нехай і нерегулярного, доходу в сім’ї.
Біля дверей своєї квартири вона зупинилася і глибоко вдихнула, готуючись до того, що побачить і відчує всередині. Останнім часом повертатися додому стало справжнім випробуванням.
Відчинивши двері, Олеся відчула знайомий спертий запах — суміш перегару, немитого тіла, непровітреного приміщення і повітря, що застоялося, бо вікна завжди були зачинені. Подолавши огиду, вона зайшла до коридору.
Артем, її безробітний чоловік, виявився у вітальні. Він напівлежав на дивані, в одній потертій футболці та штанах, безглуздо клацаючи пультом від старого телевізора. Поруч, на підлозі, стояли порожні бляшанки з-під пива, недоїдений шматок ковбаси і зім’ята серветка. На журнальному столику, який Олеся востаннє витирала три дні тому, валялися скомкані аркуші паперу — чергові «геніальні стратегічні ідеї», які приходили до нього виключно у стані алкогольного сп’яніння та ніколи не втілювались у життя.
— Привіт, — неживо привіталася Олеся, проходячи на кухню з важкими сумками.
Артем щось промимрив у відповідь, не відриваючи очей від екрану, де йшов черговий безглуздий серіал.
На кухні Олеся виявила гору немитого посуду та засохлі плями на столі. Вона механічно почала розкладати продукти, намагаючись не думати про те, на що перетворилося їхнє життя, їхній дім. Вона була втомлена, виснажена і знесилена.
— Олесь, а що ти на вечерю приготуєш? — долинуло з кімнати.
Олеся стиснула кулаки до болю. Як він може питати про вечерю, коли він цілий день валявся вдома, маючи і час, і можливість самостійно приготувати їжу, або хоча б помити посуд?
— Я тільки прийшла, Артеме! З роботи! Де я заробляю гроші на продукти, які ти потім їси! — вона намагалася говорити спокійно, але голос її тремтів від прихованого гніву та образи.
Артем з’явився у дверях кухні, потираючи неголене підборіддя та зів’яле обличчя.
— Чого ти така зла? Я просто спитав, — він похитнувся і сперся об одвірок. — І взагалі, я сьогодні відправив резюме! У цілих п’ять компаній! Це ж багато!
— Справді? — у голосі Олесі промайнула іскра надії, яка одразу ж згасла. — Це добре.
— Ага! — Артем плюхнувся на стілець. — Тільки вони навряд чи дадуть відповідь! Зараз криза, а ніхто не наймає таких висококласних фахівців, як я! Їм дешева, безініціативна робоча сила потрібна!
Олеся заплющила очі. Знову виправдання. Знову перекладення відповідальності. Знову світ винен, а Артем — невинна жертва.
— Артеме, нам треба серйозно поговорити, — вона сіла навпроти нього, рішуче дивлячись йому у вічі. — Так більше не може тривати. Ми на межі.
— Знову починаєш? — Артем скривився. — Я шукаю роботу, що тобі ще потрібно? Щоб я став ідеальним?
— Ти не шукаєш! — твердо сказала Олеся. — Ти цілими днями п’єш пиво і нарікаєш на життя! За два місяці ти відправив, як ти кажеш, лише десяток резюме! Ти не ходиш на співбесіди, не готуєшся до них! Ти не намагаєшся навіть кур’єром чи вантажником влаштуватися тимчасово! Ти свідомо відмовляєшся від роботи!
— Я що, по-твоєму, маю розносити піцу? — обурився Артем. — Я з вищою освітою, з досвідом у міжнародній логістиці!
— Але ж без роботи! — відрізала Олеся. — І без перспективи її отримати, поки ти не зміниш своє ставлення! Ти просто здаєшся, Артеме!
Артем пирхнув і потягнувся до холодильника за новою, здається, останньою пляшкою пива. Олеся перехопила його руку, її пальці стиснули його зап’ястя.
— Досить пити! — сказала вона, і в її голосі не було благання, лише холодна рішучість. — Я не жартую! Я втомилася жити з чоловіком, який тільки й робить, що звинувачує весь світ у своїх проблемах!
— Я не алкоголік! — Артем вирвав руку. — Я просто розслабляюсь! Маю право після такого стресу, який пережив!
— Стресу? — Олеся не витримала, її голос піднявся. — Якого стресу, Артеме? Ти сам зруйнував свою кар’єру! Ти прийшов п’яним на важливу зустріч, ти нагрубив клієнту! Це був твій останній шанс, і ти його профукав, а тепер звинувачуєш будь-кого, тільки не себе!
Обличчя Артема спотворилося від гніву та паніки.
— Ти така сама, як усі! Ти не віриш у мене! Ти зраджуєш мені! — Він схопив пляшку пива з холодильника і, не відкриваючи, стиснув її. — Моя власна дружина! Зрадниця!
— Я даю тобі місяць, — сказала Олеся, ігноруючи його звинувачення. Її слова були холодними та чіткими, як постріл. — Один місяць, Артеме, щоб припинити пити, знайти роботу (будь-яку, тимчасову) і почати робити свій внесок у сім’ю! Інакше я подаю на розлучення!
Артем завмер із пляшкою в руці.
— Ти… Що? — він недовірливо дивився на дружину. — Ти мені погрожуєш розлученням? Через якусь там тимчасову відсутність роботи?
— Я не погрожую, а ставлю умову, — поправила Олеся. — Я більше не можу і не хочу так жити! Або ти береш себе в руки, або ми розлучаємося. Ти зрозумів?
— І куди я, на твою думку, піду? — Артем розвів руками, його голос став жалібним. — У мене нічого немає! Я залежу від тебе!
— Це твої проблеми, — холодно відповіла Олеся. — Я попередила. Один місяць.
Вона встала і вийшла з кухні, залишивши приголомшеного Артема з відкритою пляшкою в руці. Усередині вона відчувала не страх, а дивне, звільнююче полегшення, ніби нарешті висловила те, що душило її так довго.
Місяць пролетів, не принісши жодних змін.
Олеся стояла перед дверима РАГСу (зараз — ЦНАП), стискаючи в руках папку з документами. Усередині лежала заява про розірвання шлюбу, заповнена її впевненим, рівним почерком.
«Невже все закінчується так?» — промайнула думка, але Олеся рішуче відкинула сумніви. За останній місяць Артем не тільки не знайшов собі нову роботу, але й не зробив жодної спроби змінитись. Його пияцтво посилилося, звинувачення на її адресу стали злішими та образливішими, а одного разу він навіть шпурнув у стіну тарілку, коли вона вкотре нагадала про ультиматум.
Вийшовши з приміщення, де заяву прийняли без зайвих питань, Олеся відчула не смуток, а дивну легкість. Наче важкий, мокрий плащ звалився з її плечей. Додому вона поверталася з твердим наміром поставити остаточну крапку в цьому шлюбі, який не просто зжив себе, а потонув у постійних скаргах на несправедливість світу та алкогольному тумані.
Артем виявився у вітальні – як завжди, з черговою пляшкою пива в руці. На столику валялися крихти від сухариків, навколо панував безлад і панував спертий запах. Він підняв каламутний погляд на дружину.
— Де ти була? — спитав він, ледве повертаючи язиком, уже злегка п’яний.
— У ЦНАПі, — відповіла Олеся, знімаючи куртку. — Подала заяву на розлучення.
Артем кліпнув кілька разів, ніби не розуміючи сенсу її слів.
— Що за нісенітницю ти несеш? — нарешті видавив він. — Яке ще розлучення?
— Найпростіше, — Олеся пройшла на кухню, дістаючи велику дорожню валізу з комори. — Я попереджала тебе місяць тому. Час вийшов, Артеме. Ти нічого не змінив у своєму житті та ставленні до нього.
Артем підвівся з дивана, хитаючись, і пішов за нею.
— Ти не можеш так вчинити зі мною! — вимовив він із п’яною серйозністю. — Я твій чоловік! Я — твій обов’язок!
— Вже ні, — відрізала Олеся, починаючи складати його речі до валізи. — За місяць ми отримаємо свідоцтво про розлучення. А сьогодні ти збираєш свої речі й ідеш звідси.
— Ідеш? — він засміявся, хапаючись за одвірок для рівноваги. — Куди я піду? До мами?
— Не знаю і, чесно кажучи, мені байдуже, — Олеся акуратно вкладала його сорочки у валізу. — До батьків, до друзів, у хостел, вирішуй сам. Але в цій квартирі ти більше не живеш.
Артем дивився на неї з недовірою, яка поступово переростала в гнів.
— Ти виганяєш мене з мого власного дому? — прогарчав він.
— Цей будинок ніколи не був твоїм, — спокійно відповіла Олеся. — Ця квартира дісталася мені у спадок від бабусі, як ти забув. І я маю повне право вирішувати, хто в ній живе, а хто ні.
Артем вдарив кулаком по стіні, залишивши на світлих шпалерах помітну вм’ятину.
— Отже, як ти зі мною? Після того, що між нами було? — Він наблизився до неї, розмахуючи руками. — Кидаєш мене у скрутну хвилину? Яка ж ти… егоїстка!
— Важка хвилина триває вже понад три місяці, Артеме! — перебила Олеся, захлопуючи валізу. — І весь цей час я тягла нас обох! Платила за квартиру, купувала їжу, терпіла твої п’яні витівки, виправдання та звинувачення! Мій ресурс вичерпано!
Вона викотила чемодан у передпокій і склала зверху його куртку.
— Забирайся, — сказала вона, дивлячись йому прямо в очі. — Зараз же.
Артем зробив крок назад, наче від ляпаса. Його пихатість і самовпевненість остаточно зникли, залишивши лише страх і злість.
— Ти не можеш…
— Можу, — твердо сказала Олеся.
— Якщо я піду, я не зможу…
— Та роби що хочеш, Артеме, але більше ти тут не житимеш. Шукай собі іншу дівчину з квартирою, живи з нею і скаржся, що тебе ніхто не цінує!
— Але ж я твій… — розгублено сказав він.
— Ти — мій колишній чоловік, — відмахнулася Олеся, відчиняючи двері. — Просто йди.
Щось у її голосі, у її погляді змусило Артема зрозуміти — вона не жартує. Він повільно взяв куртку, потім схопив чемодан.
— Ти пошкодуєш про це! — пробурмотів він. — Усі дізнаються, яке ти безсердечне стерво!
— Хай довідаються, — Олеся відчинила двері навстіж. — Щасти тобі, Артеме.
Коли за ним гучно зачинилися двері, вона притулилася до стіни і заплющила очі. Усередині не було ні жалю, ні болю — лише неймовірна, глибока втома та абсолютна, довгоочікувана свобода.
Телефон задзвонив за годину. Це була мати Артема, Галина Іванівна.
— Що ти наробила? — закричала вона, щойно Олеся взяла слухавку. — Як ти могла його вигнати? Він же твій чоловік! Хто ж йому допоможе у важкий час?
— Був чоловіком, Галина Іванівна, — спокійно відповіла Олеся. — І я його не вигнала, а попросила з’їхати з моєї квартири після того, як подала на розлучення.
— Ти чудовисько! — схлипнула свекруха. — Кинути людину, коли їй погано! Коли він потребує підтримки!
— Галино Іванівно, — Олеся втомлено потерла перенісся. — Запитайте у свого сина, що він робив останні три місяці, окрім пияцтва та скиглення? Чим він займався сьогодні, поки я працювала на двох роботах, щоб сплатити наші рахунки? Моя підтримка вичерпалася, коли я зрозуміла, що підтримую його падіння.
У слухавці запанувала мовчанка.
— Він у депресії! — нарешті промовила свекруха вже не так упевнено. — Йому потрібен час…
— Час мав, — відрізала Олеся. — Цілий місяць після мого ультиматуму. Він вважав за краще провести його в обіймах із пляшкою. Це його вибір. Я зробила свій.
Поклавши трубку, Олеся відчинила вікна навстіж, впускаючи свіже, прохолодне повітря. Вона пішла у вітальню, зібрала порожні бляшанки та сміття, протерла стіл. Уперше за довгий час вона могла дихати на повні груди у власному будинку. Вона була втомлена, але вільна. Свобода мала свою ціну, і Олеся її заплатила.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
