fbpx
Життєві історії
Іванової мами не стало ще в грудні, а брат все не слав заяву про відмову від своєї частини спадщини, хоча сам пообіцяв, що на свою частку претендувати не буде. Іван вирішив поїхати в місто до брата, з’ясувати що й до чого. Дружина брата пояснила, що вони передумали – хочеться їм мати хоч щось своє в селі. Іван слухав Інну мовчки, розуміючи, що таки його дружина була права, не та вона людина, яка так просто відмовиться від свого

Іван дивився на календар і не розумів, що йому робити – потрібно вступати у володіння будинком, мами не стало ще в грудні, а брат все не слав заяву про відмову від своєї частини спадщини.

– Невже передумав, від своїх слів вирішив відмахнутися? Ніхто його тоді за язик не тягнув. Та й по совісті якщо розсудити, він повинен так поступити і ніяк інакше, – міркував Іван про старшого брата.

Андрій покинув в молодості рідний дім і після закінчення інституту влаштувався в обласному центрі. За двадцять п’ять років він ні копійки не надіслав ні на гостинці, ні на ремонт будинку і не допоміг нічим.

Інша справа – Іван, він залишившись жити в будинку, один дбав про нього, підтримував в пристойному стані. А це все коштувало великих грошей і чималої праці. Спочатку батько допомагав, а коли його не стало, мама написала братові, щоб той хоч скільки-небудь надіслав на утримання будинку. Андрій відповів, що ніякого відношення до будинку не має, раз в ньому живе і надалі буде жити Іван, нехай він і піклується про будинок.

Мама хотіла скласти заповіт на Івана, але не встигла. Поки вона хворіла, Андрій жодного разу не приїхав провідати маму, приїхав тільки на провести її в останню путь.

Тоді і зайшла розмова про будинок. І завела його дружина Андрія, Інна. Разом з Оксаною, дружиною Івана, вона мила посуд після поминок і, коли чоловіки стали виносити зайві столи, зронила:

– Ваш будинок, – каже, – ви його законні спадкоємці. Скільки коштів і сил в нього вклали.

– Я від своєї частини відмовляюся, – подав голос Андрій, проходячи в цей час повз кухню.

– Сусіди кажуть, треба якісь папери оформити, щоб все законно було, – засумнівалася Оксана.

Андрій тут же хотів на листочку написати відмову від своєї частки, але Інна сказала, що зараз не найкращий час вирішувати ці справи.

На наступний ранок Андрій з Інною вирушили додому. На прощання запросили племінника, Іванового сина, пожити у них, якщо той надумає поступати в обласному центрі в університет.

Іван вірив, що брат дотримає слова, а от Оксана чомусь була впевнена, що так не буде.

– Чекай, відмовиться така від будинку, – прошепотіла тремтячими губами і відвернулася, щоб чоловік не бачив її сліз.

– Облиш! При чому тут вона? Андрій все вирішить. А ти чула, що він сказав, – постарався переконати дружину Іван.

Але пройшло кілька місяців, а від Андрія звісточки не було. Іван вирішив поїхати в місто до брата, з’ясувати що й до чого, пообіцяв Оксані, що найближчими вихідними поїде.

– Не треба нам їхнього папірця. Як жили, так і будемо жити в цьому будинку. Ніхто не вижене нас. Мені сусідка сказала. І виплачувати частку теж не змусять. Та й соромно буде Андрію на нас в суд подавати, – розсудила Оксана.

Розмова про поїздку до Андрія більше не починалася в будинку. До середини травня почав Іван картоплю з підвалу на посадку витягувати і виявив: нижню колоду спереду будинку негайно треба замінити.

Образа на брата захлеснула його. – Живе собі розкошуючи в квартирі, а тут в будинку скільки роботи. Хоч би коли поцікавився, запитав, чи допомога не потрібна, якщо від спадщини не хоче відмовлятися. Податок б хоч раз в житті сплатив. Ні, треба їхати і все йому викласти начистоту, інакше спокою не дасть ця образа.

Щоб не передумати, Іван в той же день сходив і взяв квиток на автобус на наступну суботу. Вирішив їхати до брата першим рейсом.

На новій квартирі брата Іван ще не був. За останні десять років Андрій в третю переїхав.

І ось, нарешті, він знайшов квартиру, двері були відчинені, Іван увійшов. У передпокої, розміром з добру кімнату, їздив на триколісному велосипеді хлопчик, онук Андрія. Тут же вибігли сам Андрій і його дружина, і почали радо зустрічати брата.

Іван вирішив відразу переходити до справи:

– Я щодо будинку приїхав. Треба щось вирішувати з ним. Папір ми від тебе так і не отримали. Забув, чи що?

– Так, розумієш, тут така справа, – нагнувши голову, почав Андрій. – Це краще пояснить тобі Інна.

– Так, зараз я все поясню тобі, – кинулася на допомогу чоловікові Інна. – Головне, щоб ти мене правильно зрозумів. На ваш будинок, як на власність, ми не претендуємо, ні на яку частину його. Як жили ви одні в ньому, так і будете жити до кінця днів своїх. А після вас син і його діти житимуть. Він абсолютно ні до чого нам. Зараз сам побачиш, як ми тут влаштувалися. Всю квартиру тобі покажу.

Але, розумієш, формально, через нотаріальну контору проводити свою відмову не станемо. Просто хочеться нам на батьківщині мати який-небудь крихітний куточок, куди завжди можна навідатися з легкою душею, як мають на це право. І тепер каюсь, що продала будинок після мами. Тому ми і вирішили з Андрієм все залишити так, як було.

Іван слухав Інну мовчки, розуміючи, що таки його дружина була права, Інна не та людина, яка так просто відмовиться від своєї частки.

Коли Іван почав прощатися, вся сім’я брата вийшла в передпокій. Всі побажали щасливої ​​дороги, безперешкодно дістатися додому, веліли передати привіт дружині і синові, кликали їх в гості.

Коли брат подав йому руку, Івану стало це аж неприємно. Не піднімаючи очей він попрощався і попрямував на вокзал, бо треба ще було придумати, що сказати вдома Оксані.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page