fbpx
Життєві історії
Іванна заздалегідь попереджала сина, щоб не вів в хату невістку, все сподівалася, що донька ще повернеться, нехай і з дитиною. Даринка, як могла, намагалася догодити свекрусі, але Іванна завжди була чимось невдоволена. То вареники завеликі наліпила, то грядку погано сполола, розводи на вікнах залишила. А одного дня угледіла, як Дарина напакувала сумку матері, яка з міста до них приїхала

До Іванни з Миколою довго не прилітав лелека. Жінка вже й не сподівалася колись пізнати радість материнства. Тому, коли через тринадцять літ з’явився на світ синочок – Євгенчик, і для неї, і для її чоловіка, який був старший від неї на дев’ять років, щастю не було меж. За матеріалами.

Лелека розщедрився – і через рік у них народилася донечка – Юленька. «Деякі мої ровесники вже дідусями стали, а я, виходить, ще – молодий тато», – піджартовував щасливий Микола.

Іванна дуже тішилася своїми діточками, огортала їх любов’ю і ласкою. Микола в усьому їй допомагав: вставав уночі, пеленав, навіть власні колискові складав.

У приємних клопотах минали місяці, роки. Іванна пишалася своїми дітьми, бо були вродливі, здобули вищу освіту, поважали батьків. Звісно, вони з чоловіком планували, що Юля, коли заміж вийде, біля них залишиться. Вона поступлива, тиха, буде біля кого на старості голову прихилити. А Євген – хлопець, їм у житті все-таки легше. Тож, може в зяті піти, чи окреме житло придбати, адже має власний бізнес. Та й вони коштами допомогти можуть.

Та одного дня Юля несподівано заявила, що покидатиме їх, бо виходить заміж за хлопця-одинака, якого батьки від себе не відпускають. Іванна остовпіла. Мабуть, донька жартує? Розігрує їх? Але Юля повторила свої слова.

«Шукай собі іншого, Юленько. Хіба мало в селі кавалерів?» – тормосила доньку Іванна. «Я Тараса люблю, мамо. У нього батьки хворі. Не може Тарас покинути їх», – стояла на своєму Юля.

Іванна заголосила: виходить, вони з Миколою її виростили, вивчили, а тепер, коли їм підмога необхідна, Юля піде від них доглядати якусь чужу жінку. «У вас ще Євген є, невістку в дім приведе», – винувато мовила Юля. І тим тільки підкинула жару у хмиз.

…Аякже! Ще невістки їм бракувало! Невістка – чужа кістка! Недарма у народі так кажуть. Невістка ніколи своєю не стане. І Юля має добре подумати, якщо у невістки йти збирається. Та донька була категоричною – де Тарас, там і вона буде. А до батьків теж буде часто навідуватися.

З тяжким каменем на серці Іванна пакувала придане для доньки. «Спробуй образити Юлю – з того світу тебе дістану!» – попередила Тараса.

Через рік після того, як відгуляли весілля, Іванну прибила свіжа новина: Євген приведе в їх дім невістку! Нізащо! Ще Юля сюди повернеться. Скоро дитинка у неї народиться. Їй допомога буде потрібна.

О, Господи! Що ж ці діти витворяють – усе в житті перемісили, перекрутили. Не могла заспокоїтися Іванна. Тим паче, Євгена заздалегідь попереджала, щоб не вів невістку в хату. Не послухав! Тож, хай не сподівається, що справлять йому весілля. Сам винен!

«Нічого. Відмітимо подію в мене на фірмі і – все. А ще зі священиком про вінчання домовився. Якщо захочете – приходьте до храму», – у голосі Євгена вчувалися нотки образи. Він назвав дату вінчання. Душа Іванни стискалося від несправедливості: чому так буває? Ти виношуєш дитя, народжуєш, лелієш, плекаєш, ночей не досипаєш, а згодом, коли вони одружаться, стають уже не твоїми.

Он, Юля в усьому з чоловіком радиться, неначе мати всі ці роки кепською порадницею їй була. А Євген на їхнє добро, на нову хату якусь дівицю приведе. Чи приживуться вони під одним дахом? Чи вміє вона хоча б борщу чоловікові зварити?

…У святкових вишиванках Іванна з Миколою вступали до святого храму, коли Євген вінчався з Даринкою. «Яка гарна пара!» – почула вона чийсь шепіт за спиною, але це чомусь не втішило Іванну. Сердитими очима вона розглядала ту, котра відібрала у неї сина, а тепер зазіхає на їхні статки і щасливо усміхається.

Мотлох грішних думок обсів голову Іванни. Весело тій Дарині! То хай би спробували так, як вони з Миколою розпочинали сімейне життя. З нуля! У чужих людей житло винаймали, бо в рідному домі їм місця не знайшлося. Тяжко працювали, копійку до копійки тулили. Щоб їхні діти не гірші від інших були. З думкою старших рахувалися. Не так, як їх діти.

Даринка, як могла, намагалася догодити свекрусі, але Іванна завжди була чимось невдоволена. То вареники завеликі наліпила, то грядку погано сполола, розводи на вікнах залишила, то сміється забагато тоді, коли Іванні не до сміху. А одного дня угледіла, як Дарина напакувала сумку матері, яка з міста до них приїхала.

Що тут почалося! Іванна слів не вибирала. Дарина була ошелешена: вона з ранку до ночі на хазяйстві працює. Хіба не має права щось вділити матері? Євген теж підтвердив Даринчині слова і тим ще більше розгнівив Іванну.

Досить з неї цього всього! Відтепер усе буде по-іншому. Іванна стала все ділити в їх хаті. Шнурком переділила і город, відокремила льох, хлів. «Що моє – то моє. І я там – хазяйка», – застерігала.

Якось взялася Іванна викопувати свою половину городу. Євген став її спам’ятовувати: адже лікарі заборонили важко працювати, а вони – молоді, самі впораються.

Іванна прогнала їх з городу. «Я вже здорова, і ваша допомога мені не потрібна! Хитрі ви! Обдурити мене хочете? Я сама бульбу викопаю. А відра – рахую. Вистачить нам з батьком. Ще й на олію, помідори, кавуни буде що виміняти», – Іванна з гуркотом кидала картоплю у відро та носила до льоху з лукавою усмішкою в очах.

Спішила на город з самого ранку. Навмисне покашлювала, гримала хвірткою, щоб розбудити невістку. «Та чую, чую! Роса ще на бадиллі. Пізніше копати піду!», – відповідала Дарина. Вона не тримала на свекруху зла. Заспокоювала і Євгена, який ніяк не міг змиритися з такою поведінкою матері. Вони ж – одна сім’я! Навіщо той переділ? Вони б раді допомогти матері.

Колись Іванна була іншою – веселою, привітною. А тепер – наче буря зривається. Давно усмішки її не бачили. Ні теплого слова ніхто не чув. Відра з картоплею вона рахує!

Іванну до лікарні забрали прямо з городу. Через три дні вона покинула цей світ.

…Через рік Дарина народила дівчинку, яку назвала Іванною, бо дуже схожою була на свою бабусю, яка так безглуздо відійшла у вічність.

Жадібність – велика сила, що руйнує людину. З нею треба боротися, як з тяжкою недугою. А життя таке коротке і прекрасне. Навіщо самому вкорочувати його поганими вчинками і думками?

Росте мала Іванка. Мила, кучерява дівчинка із синіми-пресиніми бабусиними очима. На жаль, Іванна не дочекалася щастя натішитися онукою.

Марія Маліцька.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook