Цей день у старій квартирі на околиці Києва завжди починався однаково.
Сонце повільно пробивалося крізь важкі фіранки, висвітлюючи дрібні порошинки, що танцювали в повітрі.
Ніна вже годину була на ногах: вона встигла помити підлогу в коридорі, заварити чай і приготувати сирники, які так любив її чоловік.
Проте сьогодні щось було не так. Повітря здавалося густим і липким, як смола. Кожен рух давався жінці з важкістю, наче до її плечей прив’язали невидимі жорна.
— Я вирішила, що нам треба розлучитися. Офіційно. Через суд, — голос Ніни пролунав важко, але впевнено. Вона не дивилася на чоловіка, продовжуючи методично протирати вже й так чисту стільницю.
Іван, який у цей момент зосереджено вивчав у телефоні турнірну таблицю чемпіонату, навіть вухом не повів.
Він лише поправив окуляри, які сповзли на ніс, і зробив гучний ковток чаю.
— Знову ти за старе, Ніно? Весна прийшла, вітамінів не вистачає? — він навіть не підняв очей. — Давай без оцих твоїх театральних вистав з самого ранку. Мені ще на ринок треба заскочити, обіцяв Петровичу допомогти з карбюратором.
— Я не жартую, Іване. Заяву я вже підготувала. У понеділок віднесу, — вона нарешті зупинилася і підняла погляд.
Іван нарешті відклав смартфон.
На його обличчі з’явилася роздратована гримаса.
Для нього це була чергова «жіноча істерика», яку треба просто перечекати, як негоду.
— Слухай, ну скільки можна? Тридцять два роки під одним дахом, онуки скоро в школу підуть, а ти надумала на старості років життя міняти? Що сусіди скажуть? Що діти подумають? Ти про них спитала?
— А ти про мене спитав? — Ніна раптом відчула, як в середині закипає холодна лють, яка визрівала там десятиліттями. — Хоча б раз за ці роки ти запитав, чи щаслива я поруч із тобою? Чи мені не боляче? Чи не хочеться мені простої людської уваги, а не статусу безкоштовної куховарки?
— Да що ти таке говориш! — Іван встав з-за столу, стілець із неприємним скрипом від’їхав назад. — Я все життя працював як віл! На будівництві здоров’я лишив, щоб у вас усе було! Квартиру вибив, дачу сам будував, кожну цеглину обмацав. Хіба я пив? Хіба гуляв? Хіба гроші з хати виносив? Чого тобі ще бракує, жінко?
— Мені бракує тебе, Іване. Того Івана, який тридцять років тому обіцяв, що ми будемо подорожувати, що ми будемо разом читати книжки вечорами, що я буду для нього цілим світом. А натомість я стала частиною меблів. Ти дивишся крізь мене. Ти розмовляєш із телевізором частіше, ніж зі мною.
Ніна розвернулася і пішла в спальню. Іван, важко дихаючи, рушив за нею.
Він звик, що в їхньому домі останнє слово завжди за ним.
Але побачене змусило його зупинитися на порозі.
На ліжку стояла стара синя сумка — та сама, яку він подарував їй колись на ювілей. Ніна швидко й акуратно складала туди свої речі.
— Це що, серйозно? Ти речі пакуєш? — голос чоловіка став тихішим, у ньому з’явилися перші нотки тривоги.
— Серйозно. Я поїду до сестри в Обухів. Там тиша. Там немає твоїх вічних докорів і запаху твого диму, — вона дістала з тумбочки документи. — Паспорт, свідоцтво про шлюб. Хоча, навіщо воно мені тепер.
— Ніно, ну схаменися! Ну, забудькуватий я став, ну, не зауважую якихось дрібниць. Але ж ми сім’я! Стовп, на якому все тримається!
— Стовп давно згнив, Іване. Ти навіть не помітив, що я місяць тому була в лікарні. Я тобі казала, що в мене тиск під двісті, а ти відмахнувся: «Випий щось і не мороч голову, там футбол починається».
Іван мовчав. Він справді цього не пам’ятав.
Точніше, він чув слова, але вони пролетіли повз нього, не зачепивши нічого всередині.
Він звик, що Ніна — це константа. Вона завжди є, вона завжди впорається, вона — як фундамент будинку: його не видно, але він має тримати все на собі вічно.
— Я просто був втомлений, — пробурмотів він, присідаючи на край ліжка.
— Ти втомлений уже двадцять років. Від усього, крім своїх друзів та гаража. Ти пам’ятаєш, який сьогодні день?
Іван напружив пам’ять. Субота. Число, якесь число.
— Сьогодні тридцять друга річниця нашого знайомства. Того дня, коли ти підійшов до мене в парку і читав ті смішні вірші Симоненка. Ти тоді здавався мені лицарем. А тепер ти — просто втомлений чоловік, якому ліньки навіть посміхнутися власній дружині.
Вона застебнула блискавку на сумці. Звук був схожий на вирок.
— Знаєш, що найстрашніше? — вона повернулася до нього. — Я вчора змінила колір волосся. Перефарбувалася в каштановий. Ти хоч помітив?
Іван почав вдивлятися в її зачіску. Світло з вікна падало на її обличчя, висвітлюючи кожну зморшку, кожну сріблясту нитку в волоссі.
— Ну наче трохи темніше стало, — невпевнено сказав він.
— Я була тієї нової сукні, і того, що я почала кульгати на праву ногу. Ти нічого не бачиш.
В цей момент у двері пролунав різкий, вимогливий дзвінок.
Іван, радий нагоді втекти від важкої розмови, кинувся відкривати.
На порозі стояла їхня донька Катя з двома величезними валізами. Обличчя її було заплакане, туш розмазалася по щоках.
— Тату, можна я у вас поживу? — вона схлипнула і, не чекаючи відповіді, пройшла в коридор. — Все. З Дмитром у нас все. Я більше не можу.
Ніна вийшла зі спальні, побачила доньку і мимоволі опустила руки.
— Катрусю, що сталося? Знову сварка?
— Мамо, він мене не чує! — Катя впала на пуф у передпокої. — Він приходить з роботи, втикається в приставку, і йому байдуже, що я цілий день з дитиною, що я теж людина! Я для нього — додаток до пральної машини! Він навіть не пам’ятає, коли в мене день народження!
Ніна подивилася на Івана.
У її погляді було стільки болю і гіркої іронії, що він мимоволі здригнувся.
Це було дзеркало. Їхня донька принесла в дім їхню власну історію, тільки на тридцять років молодшу.
— Яблуко від яблуні, — тихо промовила Ніна.
— Що ти кажеш? — Катя підняла заплакані очі.
— Кажу, що це родинне прокляття, доню. Жінки в нашій родині вміють терпіти, а чоловіки — забувати. Але сьогодні я вирішила розірвати це коло.
— Мам, ти про що? Ти куди з сумкою?
— Я йду від батька, Катю. Якраз вчасно. Тепер у вас з татом буде багато часу. Будете разом сидіти перед телевізором, мовчати і чекати, поки хтось принесе вам їсти. Тільки готувати доведеться самим.
Іван зрозумів, що це не сон. Його затишний, звичний світ розвалювався на шматки прямо на очах. Дружина йде, донька в розпачі.
Він раптом відчув себе неймовірно самотнім у цій трикімнатній квартирі, яка раптом стала величезною і холодною.
— Ніно, чекай, — він перегородив їй шлях до дверей. — Дай мені тиждень. Всього один тиждень.
— Навіщо, Іване? Щоб ти ще сім днів робив вигляд, що я тобі потрібна?
— Ні. Щоб я спробував знайти того Івана, якого ти любила. Якщо за сім днів нічого не зміниться — я сам відвезу твої речі в Обухів і підпишу будь-які папери. Клянуся.
Катя здивовано дивилася на батька. Вона ніколи не чула в його голосі такої рішучості і страху.
Ніна довго дивилася на чоловіка. Вона бачила його сивину, його натруджені руки, які зараз тремтіли.
Тридцять два роки не викинеш у смітник за одну хвилину. Десь глибоко під шарами образ ще жевріла крихітна іскра надії.
— Сім днів, Іване. Але якщо хоч раз ти зірвешся на крик або забудеш про своє обіцянку — я піду без жодного слова.
День перший.
Іван встав о п’ятій тридцять. Це було важко, бо він звик спати до десятої.
На кухні він довго возився з туркою — зазвичай каву варила Ніна. Він розсипав зерна, ледь не обпікся, але о сьомій ранку на столі чекав сніданок.
Нехитрий — яєчня та грінки, — але це був перший сніданок за тридцять років, який він приготував не для себе.
Ніна вийшла на кухню, зупинилася на порозі.
— Це що? — вона підозріло глянула на підгорілу яєчню.
— Сніданок. Сідай, Ніно. Кава з двома ложками цукру, як ти любиш, чи з трьома?
— З однією, Іване. Вже п’ять років як з однією, бо в мене цукор. Але дякую.
Вона сіла. Вони їли в тиші, але ця тиша була іншою. Не гнітючою, а вичікувальною.
День другий.
Іван прийшов з магазину з величезним букетом ромашок. Не троянд — Ніна завжди казала, що троянди занадто горді, а ромашки — вони справжні, як сонце.
— Ого, тату, ти де їх знайшов у цей час? — здивувалася Катя.
— На трасі купив, у бабусі. Згадав, що мама колись збирала їх на лузі біля дачі.
Ніна взяла квіти, і на її обличчі вперше за довгий час з’явилася тінь посмішки. Вона не сказала нічого, але поставила їх у найкращу вазу на видному місці.
День третій.
Було важко. Іван повернувся з гаража роздратований — щось там не ладилося з машиною. Він зайшов у квартиру і звично крикнув:
— Ніно! Де мої чисті штани?! Чому вони не на місці?!
Ніна мовчки вийшла в коридор, тримаючи в руках свою синю сумку. Вона просто дивилася на нього.
Іван застиг. Лють миттєво змінилася усвідомленням. Він прикрив очі рукою, важко зітхнув.
— Пробач. Пробач мені, Ніно. Я просто за інерцією. Я сам знайду. Віднеси сумку назад, будь ласка.
Він сам пішов у ванну, знайшов штани, сам їх попрасував.
Катя спостерігала за цим з кухні, затамувавши подих. Вона ніколи не бачила батька біля праски.
День четвертий.
Іван запросив Ніну на прогулянку в парк. Той самий, де вони колись познайомилися.
Вони ходили по алеях, де листя вже почало золотитися. Іван мовчав, але міцно тримав її за руку.
— Знаєш, — раптом сказав він, зупинившись біля старої лавки. — Я вчора ввечері дивився наші старі альбоми. Весільні. Я дивився на твої очі на тих фото. Ти там така щаслива. І я зрозумів, що я вбив це щастя. Своєю впевненістю, що ти нікуди не дінешся. Прости мене, якщо зможеш.
Ніна відчула, якусь легкість. Це було більше, ніж вона очікувала почути.
День п’ятий.
До них прийшов Дмитро — чоловік Каті. Він прийшов з квітами і покаянною головою.
— Катю, повертайся. Я все зрозумів. Квартира без тебе — як цвинтар.
Катя подивилася на батька, потім на матір. Вона бачила, як Іван намагається змінитися.
Вона бачила, що це можливо, хоч і неймовірно важко.
— Повертайся, доню, — несподівано сказав Іван. — Але постав йому ультиматум. Не давай йому перетворити себе на тінь. Бо потім буде пізно.
Катя поїхала. В квартирі знову стало двоє.
День шостий.
Іван записав Ніну до лікаря в приватну клініку. Сам відвіз її туди, сам чекав у коридорі дві години. Коли вона вийшла, він не спитав: «Ну що там?», а просто обійняв її.
— Все буде добре, Ніно. Ми підлікуємося. Поїдемо в санаторій, у Моршин. Тільки ти і я. Ніяких гаражів.
День сьомий.
Настав вечір істини. Сумка все ще стояла в коридорі. Ніна сиділа на кухні, дивлячись у вікно. Іван підійшов ззаду, поклав руки їй на плечі.
— Тиждень минув, — тихо сказав він. — Я не став ідеальним, Ніно. Я все ще можу забути про каву або розкидати шкарпетки. Але я тепер бачу тебе. Я бачу твої очі, твій біль і твою красу. Не йди. Дай мені шанс не на тиждень, а на залишок нашого життя.
Ніна повільно встала. Вона підійшла до сумки в коридорі, розстебнула блискавку і почала викладати речі назад у шафу.
— Знаєш, Іване. Я не вірю, що люди змінюються повністю. Але я вірю, що вони можуть згадати, ким вони були насправді.
Вона повернулася до нього, і він побачив, що її очі знову світяться тим м’яким світлом, яке він так боявся втратити.
— Я лишаюся. Але чемодан я сховаю під ліжко. Не дуже далеко. Щоб ти пам’ятав, що любов — це не те, що є, а те, що треба створювати щодня.
Іван пригорнув її до себе. Він знав, що попереду ще багато труднощів, що старі звички будуть повертатися. Але він також знав, що тепер він ніколи не пройде повз неї, не помітивши кольору її очей.
Того вечора вони довго сиділи на кухні. Без телевізора. Без телефонів.
Вони просто розмовляли — так, як розмовляють люди, які щойно повернулися з далекої і небезпечної мандрівки додому.
Чи варто давати другий шанс після тридцяти років байдужості?
Чи може чоловік справді змінитися, коли на кону стоїть його сім’я, чи це лише тимчасово?
Чи мудро тут вчинила дружина, чи таки варто було розлучатися?
Фото ілюстративне.
