– Сину, приїдь до мене у суботу, маю розмову непросту, – Василь сказав це таким засмученим голосом, що Іван примчав в село у суботу з самого ранку.
– Тату, що трапилося? Чи не захворів ти, бува? Щось і вигляд у тебе не дуже, – син поближче підійшов до батька і побачив, як на його очі набігла сльоза, а руки стали труситися.
– Іване, я хочу хату продати, – ледь чутно вимовив літній батько.
– Не зрозумів. А де ж Ви жити будете? – Іван нервово став чухати потилицю. Він не міг збагнути, який гедзь укусив тата.
В цій хаті, яку батько зібрався продавати, Іван народився і виріс. Тут пройшли його найкращі роки, найкращі спогади залишилися теж тут. Як він весь день міг ганяти з хлопцями м’яча на місцевому полі, як з татом ходив на риболовлю, а з мамою в ліс по гриби. Тут Іван вперше закохався. Перші щирі почуття, які хоч нічим і не закінчилися, але назавжди залишилися в його спогадах.
Мама з татом жили дуже добре, про таких кажуть – “душа в душу”. Іван не може пригадати жодного разу, щоб батьки сперечалися про щось серйозно, все у них робилося з великою любовю і повагою одне до одного. І хоч ніколи не мали великих статків, і не жили в розкошах, та їхня хата була завжди зігріта такою любов’ю, таку ауру добру мала, що і словами не передати.
Іван розумів, що батькові зараз важко. Сам залишився. Кілька місяців тому мама пішла у засвіти. Не прокинулася зранку, виглядало, що просто спала.
Василь дуже важко пережив втрату рідної йому людини. Він не уявляв життя без своєї Марії. Вона ж йому такі вареники робила, такі ніхто не вмів на цілому світі.
А коли він, як господар дому, був чимось засмучений, то дружина завжди уміла підібрати такі слова, щоб чоловіка надихнути, повернути знову до життя.
Та що там говорити, Марія давала йому крила, була надійною опорою і підтримкою, душею будинку була, а без неї дім став пустим і холодним.
– Розумієш, сину. Не можу я тут сам без неї жити. Тут мені все про твою маму нагадує. Ти ж знаєш, який між нами був зв’язок міцний, – погляд Василя ставав все туманнішим, він поринув у спогади, згадав свою любу Марічку, з якою 40 років прожив, і не зміг стримати сліз.
Іван мовчав, дозволив, щоб батько виплеснув свої емоції, бо бачив, що йому це зараз дуже потрібно. А коли той трохи заспокоївся, спокійно запитав:
– А де ж ти жити будеш, якщо ми хату продамо?
– Будинок, сину, у нас великий. Мені одному тут забагато місця. Я собі маленьку однокімнатну квартиру куплю, мені одному вистачить. А решту грошей собі забереш, ви з Ольгою і дітьми тіснитеся в однокімнатній квартирці, вам давно пора щось більше купити, – поділився своїми планами літній чоловік.
Івану щось геть сумно стало. Глянув він на все навколо – без матері і справді все стало якимось сірим, наче без душі. В хаті наче і чисто, бо батько за порядком слідкує, але якось пусто і холодно.
Вийшов Іван на подвір’я.
– Тату, вже осінь, а Ви грядки не перекопали, – здивувався він, бо за своє життя бачив таке вперше.
– А я вирішив, що не буду вже нічого садити. Нехай нові господарі самі вирішують, що тут ростиме, – байдуже махнув рукою Василь.
Поїхав син додому дуже засмучений. Батькові пообіцяв, що шукатиме покупців особисто, щоб не продати хату за безцінь.
А поки Іван шукав нових господарів, став щосуботи до батька приїжджати, з дружиною, з дітьми. У нього два 7-річних хлопчиків-близнюків. Вони за дідом вслід ходять, розпитують його про все, інколи по кілька разів одне і те саме.
Але Василь не дратується, швидше навпаки – радіє, бо ж тепер важливим знову себе став відчувати, та й від дітей скільки любові вдома з’явилося, що знову старому тепло стало, душа по-тихенько оживала.
– Щось давно тато не питав про покупців, – зауважила якось невістка. А то ж Василь міг по кілька разів на день питати Івана, чи є вже хто.
– Шукаю, батьку, шукаю… Ти ж розумієш, що за безцінь ми хату не можемо віддати, – пояснював Іван.
Та насправді вони з Ольгою вже давно придумали свій план, і те, що вони так зачастили в село – було частиною цього плану.
В одну з таких субот Ольга прийнялася робити улюблені батькові вареники, Іван з татом, нарешті, скопали всі грядки. Близнюки також без діла не лишилися, у них були іграшкові тачки, і вони на них возили невеликі гілочки, які збирали по дворі.
Коли всі дружно сіли за стіл, то Іван сказав після вечері, що має до батька розмову.
– Що, може вже нарешті покупців знайшов? – зрадів старий.
– Не зовсім… Маю іншу пропозицію, – каже Іван.
Василь відклав тарілку і став уважно слухати.
– Ми з Ольгою вирішили не твій будинок, а свою квартиру продавати. А самі до те переїдемо. Гроші з продажу квартири вкладемо тут в ремонт. Батьку, ти не впізнаєш своєї хати!
Душа Василя співала. Він посадив на два коліна двох онуків, які не переставали його щось питати. Один просив відремонтувати його тачку, а інший щось говорив про те, що треба гараж зробити для його велосипеда.
Життя повернулося до Василя. Бо ж живеш лише тоді, коли не самотній, коли ти потрібен іншим.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
