— Іване, ти що тут затіяв зі своїми інструментами?!
Ірина завмерла на порозі материної квартири, приголомшено дивлячись на брата.
Іван із серйозним виглядом, наче він був головним інженером великого будівництва, зосереджено розтягував рулетку вздовж стіни у вітальні, роблячи якісь помітки олівцем прямо на шпалерах.
— О, Ірка прийшла, — він навіть не повернув голови, продовжуючи щось бурмотіти собі під ніс. — Дуже вчасно, до речі. Поглянь-но сюди: я тут прикидаю, як краще оцю перегородку знести. Якщо об’єднати кухню з цією кімнатою, вийде сучасна студія. Зараз у Києві всі так роблять, це додає простору.
— Яку перегородку?! Ти про що взагалі розмовляєш? — Ірина відчувала, як в середині починає закипати гнів.
Іван нарешті згорнув рулетку і розвернувся до сестри.
На його обличчі сяяла самовпевнена посмішка людини, яка вже все за всіх вирішила.
— Ну як про що, — він поправив окуляри. — Мамі ця трикімнатна квартира вже ні до чого, вона лише втомлюється тут прибирати. Ми вирішили, що вона переїде до нас. А ця квартира — ідеальний варіант для мене та Наталі. Вона ж чекає дитину, нам скоро знадобиться дитяча, а в нашій однокімнатній ми просто місця не знайдемо.
Ірина відчула, як холод пробіг по спині.
Вона повільно опустила пакет з продуктами на тумбочку, намагаючись опанувати себе і не зірватися на крик прямо зараз.
— Іване, мама — цілком здорова жінка. Куди це вона «переїде»? Хто це вирішив?
— Та ми вже все обговорили! — він легковажно махнув рукавицею, наче йшлося про перестановку стільців. — Їй у нас буде набагато краще. Буде приїжджати до нас онуків бавити, під наглядом завжди. А тут вона просто сидить у чотирьох стінах, навіщо їй така площа? Це ж нераціонально.
— Обговорили? — голос Ірини став тихим і гострим, як лезо. — І коли ж ти встиг?
— Вчора ввечері заїжджав, ми все з нею узгодили. Мама не проти, тож не треба тут влаштовувати істерики.
У коридорі почулися м’які кроки.
Валентина Петрівна вийшла з кухні, тримаючи в руках порцелянове горнятко з чаєм.
Побачивши доньку, вона якось знітилася, а її посмішка була водночас лагідною і винуватою.
— Ірочко, зіронько. Ти чого не попередила, що зайдеш? Я б пиріжків спекла, — старенька відвела погляд, приховуючи розгубленість.
— Мамо, — Ірина підійшла до неї впритул, — скажи мені, будь ласка, це правда? Ти справді збираєшся покинути свій дім і віддати квартиру Іванові?
Валентина Петрівна поставила горнятко на стіл, її руки помітно тремтіли.
Вона почала розправляти скатертину, яка і так була ідеально рівною.
— Ну. Іван каже, що їм там дуже тісно. Наталі важко в чергах у лікарні стояти, а тут поруч поліклініка. А я тут сама.
— Сама?! — вигукнула Ірина. — Мамо, ти жартуєш? Я ж кожного тижня приїжджаю! Ми щосуботи ходимо гуляти в парк, я привожу все необхідне, ми годинами розмовляємо!
Іван глузливо хмикнув, продовжуючи робити заміри біля вікна:
— Ти заскакуєш на годину-дві, лишаєш пакети і біжиш у своїх справах. А Наталя щодня мамі телефонує, цікавиться її тиском, розважає розмовами про майбутнього малюка.
— Телефонує?! — Ірина різко повернулася до брата. — Дві хвилини раз на місяць, щоб спитати, чи не спекла мама фірмовий торт — це ти називаєш «кожного дня»?
— Іро, не заводися, — Валентина Петрівна спробувала взяти доньку за руку, але та мимоволі відсторонилася. — Іван правий, мені справді важко. Комуналка росте, вікна треба міняти, я вже не маю на все це сил.
— Так давай я знайду помічницю! Або сама буду заїжджати частіше, вікна я замовлю наступного місяця, я ж казала тобі!
— Навіщо ці зайві витрати? — втрутився Іван, кидаючи рулетку на диван. — Усе вже домовлено. Мама перебирається до нас у суботу. Я вже домовився з вантажниками, фургон буде о десятій ранку. А ми сюди.
Ірина безсило опустилася на стілець.
Вона дивилася на матір, намагаючись усвідомити, як швидко і підступно брат реалізував свій план.
Вона відчувала, що програє в цій грі, де ставкою був спокій найдорожчої людини.
— Мамо, — промовила вона повільно, заглядаючи жінці в очі, — а ти бодай на хвилину замислювалася, що буде, якщо життя з ними не складеться? Якщо почнуться сварки? Квартира вже не належатиме тобі, бо вони хочуть, щоб ти на них її оформила, я чула невістка говорила колись про це, а свою захочуть згодом продати. Куди ти підеш?
Валентина Петрівна завагалася, її погляд забігав по кімнаті:
— Іван обіцяв, що не продаватиме однокімнатну свою квартиру, поки я буду жива. Він же рідний син, він ніколи не вижене матір на вулицю.
— Обіцяв, — іронічно повторив Іван. — Іро, чого ти взагалі так переймаєшся? У тебе своя квартира в новобудові, машина, кар’єра. Тобі що, шкода, що брат нарешті отримає нормальні умови для життя?
— Шкода?! — Ірина підхопилася з місця. — Це мамин дім! Ти взагалі усвідомлюєш, що ти просто виселяєш її з місця, де вона прожила сорок років?
— Я дбаю про родину! На відміну від тебе, яка лише повчає!
— Дбаєш! — вона гірко засміялася. — Ти коли востаннє привозив мамі хоча б ліки? Коли супроводжував її до лікаря?
— У мене немає часу на ці дрібниці! Я працюю, у мене сім’я, відповідальність!
— А в мене, по-твоєму, немає роботи? Але я знаходжу час, бо це моя мати! А ти бачиш у ній лише перепустку до квадратних метрів у центрі міста!
Валентина Петрівна закрила обличчя долонями, її плечі здригалися:
— Діти, я вас благаю. Не треба так. Тільки не через мене.
Ірина присіла біля матері, обняла її за плечі, відчуваючи, яка вона маленька і тендітна у своєму старенькому халаті.
— Мамо, скажи мені щиру правду. Ти справді хочеш поїхати звідси? Чи Іван просто не залишив тобі вибору своїми розмовами про «борг» і «допомогу»?
Літня жінка мовчала.
В кімнаті запала така тиша, що було чути, як цокає старий годинник на стіні.
Ця тиша була промовистішою за будьякі виправдання.
— Ось бачиш! — Ірина знову звернулася до брата. — Вона не хоче! Ти просто маніпулюєш її добротою і почуттям провини!
— Ніхто нікого не змушував, — Іван схрестив руки, намагаючись зберегти незворушність. — Мама дала згоду. Правда ж, мамо? Скажи їй!
Валентина Петрівна ледь помітно кивнула, але її очі були наповнені такою безнадією, що Ірина зрозуміла: ситуація набагато серйозніша.
— Іване, а договір дарування ти вже підготував? — запитала вона з неприхованим сарказмом.
Брат на мить зніяковів, його зіниці забігали:
— До чого тут папери? Мама просто переїде до нас в однокімнатну квартиру, а ми сюди. Але ж, якщо ми будемо тут жити і сюди вкладатися, то зрозуміло, що колись ця квартира має таки залишитися нам.
— Звісно. А через місяць ти скажеш, що для оформлення пільг чи ще чогось мамі треба «просто підписати» кілька папірців. Я ж тебе знаю.
— Ти про що взагалі натякаєш? — у його голосі з’явилися роздратовані нотки.
Ірина підійшла до вікна. За ним виднівся старий дворик, де вона колись гралася в пісочниці.
Кожна тріщина на підвіконні, кожна квітка у вазоні була частиною їхнього життя.
— Мамо, пам’ятаєш, як тато казав, що цей дім — наша фортеця? Що поки в тебе є свій ключ від власних дверей, ти ні перед ким не схилиш голови? Що це твоя свобода і твоя гідність?
Валентина Петрівна здригнулася, наче від грому.
В її очах заблищали сльози.
— Це було так давно, — тихо прошепотіла вона. — Я вже стара, мені вже все одно, мабуть, так треба.
— Неправда! — Ірина опустилася на коліна перед матір’ю. — Ти просто боїшся образити Івана? Боїшся, що він перестане з тобою спілкуватися, якщо ти відмовиш?
— Я, — голос матері здригнувся. — Він так просив. Казав, що Наталі зовсім погано в тій затісній квартирі, що дитині потрібне повітря і власна кімната. Що я егоїстка, якщо тримаюся за ці стіни.
— І ти, як завжди, вирішила принести себе в жертву! — Ірина відчула, як сльози течуть по її щоках. — Все життя ти віддавала нам найкраще, обділяючи себе. А тепер ти хочеш віддати останнє, що в тебе є — твій спокій і твій дім?
— Ірино, замовкни! — сказав Іван. — Яке ти маєш право лізти в материні рішення?! Це її власність!
— Таке ж, як і ти! Але я, на відміну від тебе, не намагаюся витягнути з-під неї фундамент заради власної вигоди!
— Вигоди?! Я дбаю про продовження роду!
— Ти дбаєш про свій комфорт за рахунок маминої старісті!
— Досить! — раптом вигукнула Валентина Петрівна так гучно, що обоє дітей миттєво замовкли. Вона піднялася з крісла, і в її погляді вперше за довгий час з’явилася сталева рішучість. — Досить говорити про мене так, наче я — стара шафа, яку ви збираєтеся переставити з місця на місце!
Вона підійшла до Івана, забрала з його рук олівець і рулетку, після чого рішуче кинула їх на диван.
— Я нікуди не переїжджаю. Це мій дім, тут кожен цвях пам’ятає вашого батька. Я прожила тут сорок років, і тут я доживатиму свій вік.
— Але мамо, — почав було Іван, намагаючись змінити тон на ласкавий.
— Жодних «але»! — вона підняла руку, закликаючи до тиші. — Іване, якщо вам тісно, візьміть кредит, знайдіть кращу роботу, купіть більше житло. Я допоможу грошима, які в мене відкладені на «чорний день», але мій дім залишиться моїм. Я не хочу бути гостею на власній кухні. Я не хочу питати дозволу, щоб заварити собі чаю.
— Ти це серйозно? — обличчя Івана перекосилося від злості. — Після всього, що я для тебе планував? Після того, як ми з Наталею вже все розпланували?
— Що саме ти планував, синку? — запитала Валентина Петрівна тихо, але з гіркотою. — Ти планував свій комфорт. Ти навіть не спитав, чи зможу я спати на тому дивані, який ти збирався мені виділити.
Іван схопив свою куртку, його очі палали люттю:
— Добре! Якщо ти така невдячна, то і на мою допомогу більше не розраховуй. Побачимо, як ти будеш тут сама справлятися, коли крани потечуть чи тиск підскоче! Як ти обійдешся без мене на старості років. Живіть як хочете!
Він грюкнув дверима так, що здригнулися шибки.
Його важкі кроки в під’їзді поступово затихали, поки не запала остаточна тиша.
Валентина Петрівна та Ірина стояли посеред вітальні, не в змозі вимовити ні слова.
Напруга, що панувала тут останні години, нарешті почала спадати.
Мати повільно опустилася у своє улюблене крісло.
— Пробач мені, доню. Я була такою дурною. Майже повірила, що я справді стала тягарем. Що мені буде краще там, де мене «доглядатимуть».
Ірина присіла поруч, ніжно обняла матір:
— Головне, що ти вчасно це зрозуміла, мамо. Знаєш, що б він зробив із цією квартирою за кілька місяців?
— Здогадуюся, — Валентина Петрівна сумно посміхнулася. — Мабуть, переписав би на себе, а потім продав, бо Наталя завжди мріяла про новий район з панорамними вікнами.
— Саме так. А ти б залишилася в них на правах бідної родички, якій роблять послугу, дозволяючи жити в прохідній кімнаті.
Вони трохи помовчали, дивлячись, як за вікном вечірні сутінки огортають старі каштани.
— Іро, а давай-но чай пити? — запропонувала мати, і її голос знову став теплим. — Я ж таки спекла вранці яблучний пиріг, він ще, мабуть, теплий.
— Давай, мамо. Це найкраща ідея за сьогодні.
Вони пішли на кухню.
Валентина Петрівна дістала пиріг, і знайомий з дитинства аромат кориці та печених яблук миттєво наповнив усю квартиру, роблячи її затишною та рідною.
— Знаєш, — сказала Ірина, відрізаючи шматочок, — а давай я буду приїжджати до тебе частіше? Не просто з пакетами, а з ночівлею. На вихідні. Будемо дивитися старі фільми, розбирати фотографії, ходити в театр.
— Ой, давай! — очі матері засвітилися справжньою радістю. — Тільки ти ж дивися, щоб твої домашні не ображалися.
— Не образяться. Вони в мене розумні, все зрозуміють.
Валентина Петрівна взяла доньку за руку, її долоня була сухою і теплою:
— Дякую тобі, рідна. Що приїхала саме сьогодні. Що не промовчала. А то я б точно накоїла дурниць, а потім би все життя лікті кусала у чужому домі.
— Ти ні в чому не винна, мамо. Іван завжди вмів тиснути на жалість. Але тепер усе позаду.
Вони пили чай, і Ірина з полегшенням спостерігала за матір’ю, яка вперше за довгий час виглядала по-справжньому спокійною.
Квартира залишалася її маленьким світом, її особистою фортецею.
І Ірина знала: вона зробить усе, щоб більше ніхто не наважився порушити цей спокій.
За вікном світилися вікна сусідніх будинків, і в серці жінки панував мир — такий самий солодкий і теплий, як мамин яблучний пиріг.
Та що поганого було б в тому, щоб мама переїхала у меншу квартиру, а великою поступилася синові з невісткою? Хіба це не вигідно було б і для неї, адже комунальні дуже високі?
Чи таки цього робити не потрібно, а триматися за власне житло, адже діти різні бувають і можна легко залишитися й без даху над головою?
Чи мала б мама поступитися квартирою синові, адже він її пересиляв у свою?
Фото ілюстративне.
