— Іване, а чому ви з сестрою ще не зібралися? — здивувалася Яна, зазирнувши до кімнати сина, а потім перевівши погляд на двері доньки.
— Тому що особисто я не хочу нікуди їхати, мамо! Не знаю, як Аліса, але я краще вдома залишусь, — відповів підліток, на мить відірвавшись від екрана комп’ютера.
— Та знаю я твої причини — аби в ігри пограти! Давай швидше, бабуся на вас уже чекає. Нам ще треба в магазин заїхати, продуктів купити, щоб ви там не були тягарем.
— Та до чого тут ігри, мамо?! — спалахнув хлопець. — Якщо хочеш, вимкни взагалі світло, забирай телефон і замикай мене тут! Тільки не вези нас туди.
Яна спантеличено зупинилася в дверях. — А в чому тоді річ?
— Бабуся на нас постійно свариться, мамо, — тихо промовила маленька Аліса, заходячи до кімнати брата. — Вона зовсім не рада, коли ми приїжджаємо…
— Що ви таке вигадуєте? — сплеснула руками мати. — Вона сама мені вранці дзвонила, казала, як скучила, питала, коли ви вже будете!
— А чому ж вона мені ніколи не дзвонить? Чому навіть із днем народження не вітає, мамо? — Іван дивився на матір із гіркотою, яку та вважала звичайною підлітковою вередливістю.
— Іване, ти ж знаєш — вік, пам’ять… Вона багато чого забуває. Ти вже дорослий, маєш бути мудрішим.
— Та в неї пам’ять краща за нашу з тобою разом узятих! Вона пам’ятає кожне слово, щоб потім дорікнути! — не вгавав син.
— Досить! — обірвала його Яна. — Тон змінив! І збирайтеся негайно.
Аліса підійшла до матері й обережно взяла її за руку: — Мамо, будь ласка, можна ми з Ванею самі вдома залишимося? Ми будемо дуже тихо, обіцяю.
— Ні, — категорично відрізала Яна. — У вас десять хвилин. Виїжджаємо.
Вона пішла до своєї спальні, намагаючись вгамувати роздратування. Після того, як чоловік пішов із сім’ї, вона часто возила дітей до матері. Спочатку — бо боялася залишати малих самих, а згодом це стало звичкою, яка дарувала їй кілька годин омріяної тиші та самоти.
Діти ж бачили ситуацію інакше. Вони намагалися пояснити, що бабуся їх недолюблює, але Яна не вірила. Причина ж була прихована глибоко: Тамара Петрівна терпіти не могла свого колишнього зятя, а онуки були його живою копією. Особливо Іван, який із віком ставав дедалі більше схожим на батька.
Тамара Петрівна була майстром перевтілень. Коли донька була поруч, вона перетворювалася на найтурботливішу бабусю у світі: обійми, лагідні слова, удавана радість. Але щойно двері за Яною зачинялися, маска спадала.
Як і зазвичай, вони заїхали до супермаркету. Яна набрала два величезні пакети: фрукти, м’ясо, солодощі, крупи. Вона знала, що мати живе на одну пенсію, тому завжди намагалася забезпечити дітей продуктами на час їхнього перебування там.
— Мої золоті! — вигукнула Тамара Петрівна, щойно побачила онуків на порозі. — Нарешті приїхали! Як же я чекала!
— Ну, чого ви застигли? Обійміть бабусю, — підштовхнула їх мати.
Іван і Аліса неохоче підійшли. Бабуся обіймала їх так міцно, що Яна лише розчулено посміхалася. — Мамо, я заїду за ними годині об одинадцятій вечора, добре?
— Звісно, доню! Ми чудово проведемо час, пограємося, мультики подивимося. Їдь спокійно, відпочинь!
Яна залишила продукти, подякувала матері й поїхала. Щойно звук двигуна за вікном стих, Тамара Петрівна відсторонилася від дітей. Її обличчя вмить стало холодним і непривітним.
— Так, телефони на стіл. Обидва! — різко наказала вона.
— Але Тамаро Петрівно… — почав було Іван.
— Рот закрий! — обірвала вона. — Я не буду повторювати. Віддавай техніку, щоб я вас не бачила і не чула.
Іван щось швидко натиснув у телефоні й мовчки поклав його на полицю поруч із апаратом сестри.
— Тепер йдіть у вітальню і сидіть там як миші. Щоб жодного звуку! Я йду дивитися свій серіал. Коли закінчу — переберетеся на кухню. Ви знаєте правила.
Вона підхопила пакети з продуктами й понесла їх на кухню, а діти понуро поплелися на диван. Ваня пригорнув сестру до себе, помітивши, що її очі наповнилися сльозами.
— Чому мама знову нас тут залишила? — прошепотіла дівчинка.
— Вона просто не знає, що тут насправді відбувається, Алісо. Але нічого, сьогодні все зміниться.
— Як?
— Побачиш… — коротко відповів брат.
Через годину діти сиділи на кухні. Аліса дістала з рюкзака розмальовку, намагаючись відволіктися. Ваня просто дивився у вікно.
— Вань… — через деякий час покликала дівчинка. — Я їсти хочу. Дуже…
— Потерпи, малесенька… — Іван озирнувся на двері. — Зараз щось придумаю.
Він обережно відчинив холодильник, де лежали продукти, принесені мамою. Він швидко відрізав шматочок ковбаси для сестри, намагаючись зробити це непомітно, і поклав ніж точно на те саме місце.
Аліса почала швидко їсти, відкушуючи крихітні шматочки. Саме в цей момент на кухню зайшла бабуся.
— Ану геть звідси, я собі чай робитиму! — гримнула вона. Але раптом її погляд зупинився на столі. — Це що таке? Хто чіпав ковбасу?
Аліса злякано втиснула голову в плечі.
— Яка я вам «бабуся»?! — продовжувала жінка. — Ви тут гості, і ніхто не давав вам права лазити по моїх полицях! То хто це зробив?
— Я, — Іван підвівся, закриваючи сестру собою.
— Ти?! Вирішив мене об’їдати? Які ж ви невиховані, весь у батька свого! Ану марш у коридор!
Тамара Петрівна вискочила за ними в коридор, продовжуючи вичитувати дітей: — Приїхали тут, на все готове! Тільки й знаєте, що роти роззявляти!
— Об’їдати?! — не витримав Іван. — Мама привозить стільки продуктів, що їх на місяць вистачить! Вона це робить для нас, а не для того, щоб ви все ховали, а ми сиділи голодними!
— Те, що вона привозить у мій дім — моє! — вигукнула жінка. — А ви і зачерствілого хліба не варті! Весь час тільки заважаєте мені жити!
У цей момент вона розмахнулася і дала Івану добрячого запотиличника. Хлопець ледь втримався на ногах, а Аліса голосно заплакала.
— Не смійте нас чіпати! — Іван перехопив її руку, коли вона замахнулася вдруге. Він уже не був тією маленькою дитиною, яку можна було залякати. — Я більше не дозволю вам нас ображати.
— Ах ти ж! — розлютилася жінка. — Ти ще й руку на бабусю піднімаєш? Я мамі таке розкажу, що вона тебе зі світу зживе!
— Кажіть що хочете, — спокійно відповів хлопець, хоча серце в нього калатало. Він спритно вихопив свій телефон із кишені її халата, де вона його тримала, схопив Алісу за руку і кинувся до дверей.
Вони вискочили в під’їзд, ледь встигнувши взутися. Вже на вулиці, відбігши на безпечну відстань, Іван тремтячими пальцями набрав номер матері.
— Мамо! Ми на вулиці, біля скверу. Забери нас, будь ласка. Ми туди не повернемося.
— Що сталося? Іване, ви з глузду з’їхали? Що з бабусею? — голос Яни був сповнений паніки та нерозуміння.
— Просто приїдь. Благаю.
За п’ятнадцять хвилин машина Яни загальмувала біля дітей. Вони швидко сіли в салон. Аліса тремтіла, притиснувшись до брата.
— Чому ви втекли? Вона мені дзвонила, плакала, казала, що ви її образили! — почала мати.
— Мамо, просто послухай, — Іван простягнув їй телефон і ввімкнув аудіозапис.
Він заздалегідь поставив диктофон на швидкий доступ і ввімкнув його перед тим, як віддати телефон бабусі. Запис почався з того моменту, коли за мамою зачинилися двері.
Яна слухала. Вона чула голос своєї матері — різкий, сповнений зневаги та злості. Вона чула слова, які ніяк не в’язалися з образом «лагідної старенької». Чула, як її дітей називали тягарем, як ділили «свої» і «чужі» продукти.
Мати мовчала всю дорогу додому. Вона згадала своє дитинство і те, як батько завжди намагався захистити її від «виховних моментів» матері. Тепер пазл склався.
Того вечора Яна не повернулася на роботу. Вона сама поїхала до матері, щоб забрати речі дітей, які залишилися в квартирі. Вона зробила це мовчки.
— Донечко, ти ж не повіриш цим малим шибеникам… — почала було Тамара Петрівна, намагаючись знову надіти маску жертви.
— Я вірю своїм вухам, мамо, — тихо відповіла Яна. — І своїм дітям. Більше ми вас не потурбуємо.
Вона вийшла, не озираючись. Цей вечір став початком нового життя для їхньої маленької родини — життя, де правда і захист дітей стали важливішими за будь-які зручні ілюзії.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
