Марії було шістдесят п’ять, і її роки ніхто не міг би назвати легкими. Вони були виміряні не тишею, а тяжкою працею, не спокоєм, а відстанню, що розділяла її з домом. П’ятнадцять років життя в Італії, де вона доглядала старих і чужих, навчили її не тільки італійської мови, що лунала в її вухах, як м’яка музика, але й залізній дисципліні, терпінню та суворому вмінню тримати слово. Саме це слово вона дала собі й дітям: «Я збудую вам дім, я дам вам старт».

Вона свою обіцянку виконала. Двоповерховий будинок у рідному селі стояв, мов свічка, з верандою, де можна було пити каву навесні, та панорамними вікнами, в які дивилися Карпати. Дочці Тані — квартира у місті, «щоб була міською». Синові Івану — будинок, ремонт і весілля. Усе це було оплачено потом, безсонними ночами, болем у спині і незліченними годинами недосипу.

Минуле Різдво Марія пам’ятала до дрібниць. Вона стояла на сходинках автобуса «Верона—Львів», стискаючи пакунки з італійськими солодощами, червоними чобітками для внучки та особливою, ароматною кавою. «Хай буде святкове Різдво, всі разом сядемо до столу», — ця думка гріла її більше, ніж натоплена піч. Коли автобус котив уздовж засніжених Карпат, її серце співало.

Повернення було солодким, як перша ложка меду. Хрускіт снігу під ногами, рідний запах диму з коминів, гавкіт собак, що не змінювався роками. Іван зустрів її на вокзалі. «Ну що, мамо, приїхали!» — сказав він, і Марія відчула, як у грудях розливається тепло. «Приїхали, Іванку… Дома є дома».

Але у стінах новозбудованого дому її чекала тиша, яка була холоднішою за зимовий мороз.

Невістка Іра, швидко метушачись біля салатів, вимовила: «Мамо, ми сьогодні запросили друзів до себе. Такий собі молодіжний вечір. Ви ж не проти?» У голосі Іри було більше виправдання, ніж питання. Марія усміхнулась, намагаючись не показати свого розчарування. «Та ні, що ж. Я вам не заважатиму». Вона ж не для цього їхала, але що вдієш? Вона й так заважала.

Увечері, коли гамір у кімнаті наростав, подзвонила Таня.

— Мамо, ми на Різдво не прийдемо. Ми їдемо в село до батьків Віталіка. Вони нас уже чекають, — легко, без тіні сумніву, прозвучав голос доньки.

Марія відчула, як застигає в ній усе: і радість, і втома, і палка надія. «А я думала… ми всі разом…» — ледь чутно мовила вона. «Не вийде, мам. Ми вже домовилися».

Таня навіть не запропонувала: «Поїхали з нами». Не спитала: «А ти як?»

Поклавши телефон, Марія сиділа за великим, новим столом. Це був стіл, який вона бачила у своїх мріях, стіл, за яким мала зібратися її родина. Тепер він здавався чужим. З сусідньої кімнати долинали сміх, музика, стукіт дверей, що сповіщав про нових гостей. «Молодь» веселилася, а Марія сиділа сама. Зайва.

Близько десятої вечора, під покровом гучної музики, Марія тихенько взяла шаль, сховала до сумки пачку італійської кави — її особисте задоволення — і вийшла на мороз. Вона пішла до Ганни, подружки, що жила за дві хати.

Ганна ніколи не їздила на заробітки. Її кімната була невеличка, але тепла, натоплена дровами, і пахла сушеними травами. «О, Марійко! Проходь, проходь», — Ганна усміхнулась широко, наче сонце.

Вони сіли за маленький, потертий столик. Марія простягла пакунок.

— Це тобі, Ганно. З Італії.

Ганна зітхнула, не дивлячись на каву.

— Дякую, Маріє. Але знаєш… Мені нічого не треба. Я вже своїм все сказала: живіть, як хочете, а я — як можу.

Марія ледь помітно усміхнулася, але очі її залишалися сумними.

— Ганно, я не знаю… Я для дітей усе робила. І для Тані, і для Івана… А тепер я зайва. Навіть на Різдво…

Ганна подивилася на неї уважно, немов лікар, що ставить діагноз.

— Маріє, бачиш, я ніде не була. У мене ні будинку великого, ні квартири дітям не купила. Але скажи, результат хіба не той самий? І твої діти живуть собі, і мої. І ти сьогодні зайва, і я щороку собі сама…

Марія опустила погляд, і Ганна продовжила тихіше, майже пошепки:

— Ти для них життя положила. А де твоє? Де ти?

Ці слова були прості, але правдиві, мов гострий ніж, що розтинає стару рану. Вони були тим, що Марія боялася сказати собі роками, ховаючи за планами та будівництвом.

— Мені ж… тільки шістдесят п’ять, — нарешті прошепотіла Марія.

— От і я кажу: не стара ти. Не стара! Якщо ще п’ять років там побудеш, то й собі щось зробиш. Купиш собі куток у місті — свою квартиру. І будеш знати, що маєш де голову прихилити, — рішуче сказала Ганна.

Марія дивилася на подружку, і раптом відчула, як щось у ній, ніби зламаний механізм, повертається на місце. Їй стало легко дихати.

— Знаєш, Ганно… Ти права. Я собі нічого не зробила. Нічого! Тільки дітям… — її голос тремтів.

Ганна посміхнулася тепло.

— Час собі зробити, Марійко. Бо діти… Діти люблять, але по-своєму. Їм же свої діти, свої турботи. А ти одна.

Тоді Марія вперше за багато років вимовила фразу, що стала її новим, залізним словом:

— Я більше ні копійки нікому не дам. Все — собі.

Марія повернулася в Італію іншою. Вона не змінила роботи — уважна і добросовісна, вона, як і раніше, приходила до своїх підопічних. Але тепер кожна зарплата мала іншу, особисту мету. Вона відкладала «на себе».

Діти дзвонили перший місяць, за звичкою. Потім — усе рідше. А потім дзвінки майже припинилися. Ніхто не спитав: «Мамо, тобі як? Ти здорова? Ти не сумуєш?» Єдине, що цікавило їх, це логістичні питання, що стосувалися лише грошей.

— Мамо, а ти гроші коли перешлеш?

— Не перешлю, — відповіла Марія, і її голос був твердий, як камінь.

— Та добре… Як хочеш, — сказали вони, і ця їхня байдужість стала найболючішою правдою. Вони зникли з її життя на кілька місяців.

І весь рік, що минув після того Різдва, Марія жила в Італії так, ніби народжувалась заново. Вона не просто робила заощадження; вона жила. Ходила на море, не соромлячись своєї фігури. Купила собі теплу, гарну куртку, яку давно хотіла. Вона мріяла про свою маленьку, сонячну квартиру в місті, де б мала свій кут. Вперше в житті вона думала про себе, без відчуття провини.

А тепер Різдво знову наближалося.

У Марії на телефоні стояла тиша. Вона чекала, але ніхто не дзвонив, не питав, чи буде вона їхати, не кликав на свята. Вона сиділа у своїй маленькій кімнатці в Італії, дивилася у вікно на дощ — снігу тут майже не бувало — і думала, зважуючи два варіанти.

Їхати додому? Якщо поїде — може знову буде та сама історія: син із невісткою — зі своєю компанією, дочка — у чоловікових батьків. І знову вона буде зайва серед метушні, яку сама ж і оплатила. Це обіцяло біль.

Чи залишитись тут? Вона буде самотньою, але принаймні без болю розчарування. Вона матиме спокій і чіткий план.

Марія вдихнула глибоко. Її погляд впав на записник, де великими, акуратними літерами було написано:

«Квартира — 2028 рік».

Це був її маяк. Її особиста обіцянка.

Вона закрила очі й прошепотіла, не просячи про чудо, а просячи про силу:

— Господи, дай мені мудрості… і сили не звертати з дороги…

Рішення ще не було прийняте, але Марія знала, що воно вже не буде залежати від чиїхось запрошень чи обіцянок. Одне Різдво вже перевернуло її життя, показавши, що вона має будувати своє щастя сама.

А друге Різдво мало стати не кінцем шляху, а його початком: шансом почати життя заново — для себе. Вона вперше відчула, що свобода — це не відсутність роботи, а можливість вибору. І цей вибір вона зробить, керуючись мудрістю, здобутою в тиші самотності.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.