Іван з першого дня дав зрозуміти, що з родичами дружини справи мати не хоче: – Сестра твоя – проста, і мати твоя – проста. Ти тепер інша, пані. Не пасує тобі з ними бігати. Ярослава аж заніміла. – Але ж то моя рідня, Іване. – Рідня… – махнув рукою. – Я не хочу, щоб люди казали, що моя жінка водиться з біднотою. Вона більше не перечила. Але серце боліло, бо мама, то мама. І тому Ярослава потайки від чоловіка все одно тримала зв’язок. – Ірцю, я лишу тобі в поштовій скриньці згорток, – шепотіла вона по телефону, коли Іван їхав у райцентр. – Там трохи борошна, цукру, і дитячі светрики. – Та не треба, Ярославко, – відмовлялась Ірина. – У тебе своє життя, чоловік не буде радий. – Мені байдуже. Ми ж сестри

Ірина й Ярослава були сестрами, до того ж, схожі, як дві краплі води. Люди в селі часто плутали їх у дитинстві: обидві чорняві, з ясними очима, однаковий сміх, одна душа на двох. Та доля розвела їх по різних дорогах.

Ірина вийшла заміж за простого хлопця — тракториста Василя. У них народилося троє дітей: Марійка, Петро і найменший — Степанко. Жили вони бідно, але дружно: господарство, город, робота, і хоч руки у Ірини завжди були в мозолях, зате серце — чисте й тепле.

А Ярослава мала іншу долю. Гарна, статна, освічена, вона впала в око Іванові — синові заможного господаря з сусіднього села. Іван мав усе: техніку, землю, велику хату з новими меблями, машину — тоді це було диво. Село заздрило: «Ярослава свою долю спіймала!»

Та ніхто не знав, якою ціною.

Бо Іван з першого дня дав зрозуміти, що з родичами дружини справи мати не хоче:

— Сестра твоя — проста, і мати твоя — проста. Ти тепер інша, пані. Не пасує тобі з ними бігати.

Ярослава аж заніміла.

— Але ж то моя рідня, Іване.

— Рідня… — махнув рукою. — Я не хочу, щоб люди казали, що моя жінка водиться з біднотою.

Вона більше не перечила. Але серце боліло. Бо мама старалась, як могла — і вишиту сорочку їй колись подарувала, і хустку, і Ірина завжди одягала, коли ще дівувала. Та й мама, то мама.

І тому Ярослава потайки від чоловіка все одно тримала зв’язок.

— Ірцю, я лишу тобі в поштовій скриньці згорток, — шепотіла вона по телефону, коли Іван їхав у райцентр. — Там трохи борошна, цукру, і дитячі светрики.

— Та не треба, Ярославко, — відмовлялась Ірина. — У тебе своє життя, чоловік не буде радий.

— Мені байдуже. Ми ж сестри.

Так минали роки. Іван, багатий і гордий, вважав, що він — господар не лише двору, а й її душі. У хаті все мало бути, як він скаже, і ніхто не мав сміти перечити.

Коли мама захворіла, Ярослава потайки ходила до неї.

— Доню, — казала мати, — не муч себе.

— Мамо, ви моя мати, — і Ярослава витирала сльози. — Я не можу інакше.

Мати померла в спокої, а Ярослава тоді не витримала — плакала, як дитина. Та навіть тоді Іван буркнув:

— Годі вже. Люди дивляться.

Ірина жила своїм життям — важким, але чесним. Її чоловік Василь був добрий, хоч і без діла сидів узимку, але дітей любив. Вони жили на хліб і картоплю, але не скаржились.

А Ярослава жила в золотій клітці. Наче мала все, та не мала спокою. Коли народила доньку Наталку, то ще більше відчула, як важко жити в холоді й розрахунках.

— Іване, може, допоможемо Ірині трохи — там у неї діти…

— Не смій навіть думати! — різко кинув він. — Я не для того працюю, щоб утримувати твоїх родичів.

І вона тоді просто мовчала. А вночі, коли він спав, виходила на ґанок, дивилась на зорі й шепотіла:

— Прости, Ірцю, що я така слабка.

Одного разу життя перевернуло все. Івана не стало раптово — серце. Люди казали: “згорів, бо гордий був”. Ярослава залишилась сама в великій хаті. Грошей було досить, але — самотньо, тихо, мовби світ завмер.

Ірина приїхала першою. Обняла сестру, мов ту дитину, пригорнула.

— Ярославко, я тут. Не бійся.

— Ти прийшла?.. — плакала Ярослава. — Я боялася, що ти не простиш мені.

— За що? Ми ж сестри.

З того часу все помінялося. Ярослава часто приїжджала до Ірини. Допомагала, внукам гостинці возила, навіть Василю привозила нову куртку. Вперше за багато років почувалася собою.

А потім життя знову зробило свій поворот. Діти Ірини виросли й роз’їхалися. В хаті стало тихо. Ірина зібралася на заробітки —в Італію.

— Ірцю, — благала Ярослава, — навіщо тобі те? Я ж тобі допоможу, чим можу.

— Та я хочу щось і своїми руками зробити. Трохи піднятись, дітям помагати.

Ірина поїхала. У перший рік їй було тяжко — чужа мова, чужі люди, сльози щоночі. Але вона вистояла. Почала заробляти, відкладати.

І знаєш, кому першій висилала гроші?

Ярославі.

— Ярославко, купи собі щось, не сиди в темряві, поміняй ті штори, я пам’ятаю, як ти завжди хотіла інші, — писала вона в листах.

— Та навіщо ти, Ірцю, мені… — відповідала Ярослава. — Я ж маю все, що треба.

— Ти мені життя тоді рятувала. Я тепер хочу трохи тобі віддячити.

Так сестри знову стали близькими, як у дитинстві. Щовечора говорили по відеозв’язку — одна з Італії, інша з України. Ярослава плакала від щастя, бо відчувала: не багатство, не дім, не золото, а оте сестринське тепло — то найвища розкіш.

Коли Ірина через кілька років повернулася додому, Ярослава зустріла її біля автобуса з букетом айстр.

— Ну, нарешті, Ірцю… Додому.

— Назавжди, — усміхнулась Ірина.

Того вечора вони довго сиділи на ґанку, дивились на зорі, пили чай.

— Ти знаєш, — сказала Ірина, — життя все розставило. Ти мені колись допомагала, а тепер я тобі.

— Так, — кивнула Ярослава. — Але, мабуть, то не допомога. То любов. Бо сестри — то не просто кров. То дзеркало душі.

Ірина засміялася, витерла очі.

— І, мабуть, добре, що ми обидві пройшли і багатство, і бідність. Бо тільки так розумієш, що справжнє.

Вітер тихо ворушив листя, і десь здалеку чути було дитячий сміх — ніби саме життя їм дякувало, що не зламалися, що не зрадили одна одну, що не забули: сестра — це не просто родина. Це частинка серця, без якої важко дихати.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page