Марія дуже любила своїх дітей: і дочку Іринку, і сина Івана. Але все-таки більше вона любила синочка. Ірина теж дуже любила братика і не ображалася за це на маму.
Коли Іринка була в десятому класі, то вона сильно захворіла і невдовзі її не стало. Після цього невимовного смутку тітка Марія стала ще сильніше любити свого синочка. Вона для нього нічого не шкодувала. У нього першого з’явився в селі мотоцикл, він одягався краще за всіх. Працювати його біля будинку і на городі взагалі не змушували. Батько намагався змусити сина допомагати по господарству, але мати не дозволяла. Іван гуляв на всю на гроші, які мати з батьком заробляли важкою працею в колгоспі і вдома.
Коли Іван закінчив навчання в школі, то він вступив до технікуму. Але особливого завзяття у навчанні він не виявляв. Після закінчення технікуму, Іван з хлопцями поїхав за заробітки. Природно, тітка Марія за нього дуже хвилювалася.
Через рік Іван повернувся. З непоганими грошима, він вирішив їх вкласти в бізнес – відкрив у селі магазин. У нього виявилася дуже хороша підприємницька жилка. Незабаром магазин почав приносити хороший прибуток. Через кілька років Іван відкрив свої магазинчики і в сусідніх селах. Тітка Марія раділа за сина і пишалася ним.
Потім Іван одружився, народилися діти. Дружина Івана допомагала йому в бізнесі, а тітка Марія займалася онуками і господарством. Коли невістка з сином приїжджали додому, то діти були нагодовані, а в будинку була чистота і порядок. Їсти було приготовлено завжди. Все це для свого сина, невістки та онуків з великою радістю робила мати Івана.
А потім несподівано не стало чоловіка тітки Марії. З ним тітка Марія прожила майже п’ятдесят років, тому його відхід став для тітки Марії сильним потрясінням. Після цього вона сильно здала, почала часто хворіти. Їй стало важко за онуками доглядати і їсти готувати для всієї сім’ї. Але вона з останніх сил все це робила, намагалася, як могла.
Онуки бабусю дуже любили, її пиріжки, і вареники вони просто обожнювали.
Івана абсолютно не цікавило те, що у його рідної матері з’явилися проблеми зі здоров’ям. Він займався тільки своїм бізнесом. На матір у нього ніколи не було часу. Навіть щоб відвезти її в лікарню до лікарів.
Одного разу Іван приїхав додому і сказав:
– Я вирішив, що треба робити ремонт в будинку. Дітей я відвезу до тещі. А ти місяць поживеш в будинку для літніх людей. Я вже домовився. Коли закінчимо ремонт, то я тебе звідти заберу.
– Та не треба синку. Давай, я тут в своїй кімнаті поживу? Я не буду вам заважати ремонт робити. Робіть ремонт, якщо ти так вирішив.
– Ні, мамо. Буде так, як я сказав! – відповів Іван.
Тітці Марії ця пропозиція дуже не сподобалося, але робити було нічого. Погодилася вона пожити місяць в будинку для літніх людей. Зібрала речі і Іван відвіз її туди.
Поселили тітку Марію в кімнату до ще однієї бабусі, у якої взагалі не було ніякої рідні.
– Той, хто сюди приїжджає, той уже до себе додому ніколи не повертається, – сказала ця бабуся тітці Марії.
Тітка Марія з нею сперечатися не стала. Вона навіть в думках не допускала того, що рідний син з нею так може вчинити: привезти в будинок для людей похилого віку та залишити її тут назавжди.
Минув тиждень, Іван жодного разу навіть не подзвонив. Приїхав він тільки через місяць.
– Ти, вже вибач мене, мамо. Але поки я тебе забрати додому не можу. Ремонт ми так ще і не закінчили. Потерпи трохи.
Гірко і боляче було чути тітці Марії ці слова. Але що вона могла зробити?
А потім до неї приїхала сусідка з села. Розповіла, як все було насправді. Іван вже давно ремонт в будинку закінчив. Люди в селі його лають сильно: навіщо він рідну маму в будинок престарілих відвіз? Адже вона все робила для рідного синочка все своє життя. Навіть дітей його виростила. А він так з нею поступив. А тепер він влаштовує в будинку гулянки і посиденьки з друзями.
– Заважала ти своєму синові жити так, як він хоче, ось він і визначив тебе в будинок для людей похилого віку, – сказала сусідка.
Поїхала сусідка, а тітка Марія засумувала. Згадала, як вона стільки років працювала, не відпочиваючи, щоб у її коханого синочка все було. А тепер ось виявилася в будинку для літніх людей. При живому і здоровому синові, який її і привіз в будинок в людей похилого віку. Обіцяв, що тимчасово. Але виявилося, що назавжди. За три місяці Іван приїхав до матері всього два рази.
Минуло пів року. За цей час до тітки Марії не приїхав ні син, ні невістка. В цілому, прожила тітка Марія в будинку для літніх людей сім місяців і не стало її. Син забрав матір і поховав її в селі.
Особливо за мамою син не сумував. Невістка теж. Тільки ось онуки часто згадували бабусю: її ласку, казки та смачні пиріжки.
Через два місяці після того, як не стало матері був у Івана ювілей. Пишну гулянку він не став влаштовувати. Просто покликав своїх друзів і кумів.
Одна кума взяла і сказала:
– Живи довго. А закінчиш свої дні ти в будинку для літніх людей!
– Що ти таке кажеш? Яка нісенітниця! – розлютився Іван.
Тієї ж ночі вперше приснилася Іванові мати. Сумна така, в очах біль і туга. На сина мати дивилася уві сні з великою образою. Іван прокинувся весь в холодному поту. Потім до ранку заснути так і не зміг. З тієї самої ночі стала снитися Іванові мати щоночі! Вона дивилася на сина, часто навіть плакала.
Іван перестав спати, схуд. Вирішив поїхати до церкви. В їхньому селі церкви не було. Поїхав Іван в сусіднє село. Поговорив там зі священиком. Той сказав йому, що він зробив тяжкий гріх, коли так вчинив зі своєю матір’ю. І як він зможе спокутувати цей гріх, священик навіть не знав.
Іван ще сильніше схуд. Він не спав ночами, майже нічого не їв. Потім хтось із друзів порадив йому побудувати церкву в рідному селі. Може, тоді мати його все-таки простить?
Іван вирішив побудувати церкву. Незабаром будівництво церкви було закінчено. Приїхав священик. Люди з великим небажанням йшли до церкви. Всі в селі знали, що син так хоче вимолити прощення у рідної матері. Всі люди засуджували вчинок Івана.
Ніхто так і не дізнався, чи пробачила його мати. Просто незабаром Іван продав будинок, всі свої магазини, забрав свою дружину і дітей і поїхав в невідомому напрямку.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
