Сонце в Неаполі зовсім інше, ніж у моєму рідному селі на Тернопільщині. Воно не палить плечі під час косовиці, воно лагідно лоскоче крізь прозору фіранку в квартирі синьйори Б’янки.

Я сиділа на кухні, тримаючи в руках горнятко міцної кави, і дивилася на свої руки. Колись вони були чорними від землі, з тріщинами на пальцях, які не відмивалися жодним милом. Зараз — м’які, доглянуті. За двадцять років в Італії я майже забула, як це — коли болить спина від нескінченного городу.

— Ганно, ти знову замислилася? — прошаруділа капцями синьйора Б’янка. — Твій син знову дзвонив? Гроші?

Я лише зітхнула. Б’янка за десять років, що я в неї працювала, вивчила мою родину краще, ніж я сама.

— Ні, Б’янко. Сьогодні він не дзвонив. Сьогодні я сама думаю. Про те, як швидко минуло двадцять років.

Моя італійська вже була майже досконалою, хоча спочатку я не могла зв’язати й двох слів. Синьйора, жінка інтелігентна й терпляча, вчила мене мови, як дитину. Вона стала мені ближчою за багатьох рідних.

— Тобі скоро шістдесят, — Б’янка підморгнула мені. — Ти зробила все. Купила їм стіни. Тепер купи собі життя.

Пам’ять миттєво перенесла мене назад, у дев’яності. Село. Хата, де стіни, здавалося, дихали сирістю. Мій чоловік, Іван, пішов, коли доньці Надії було сім, а Павлу — п’ять. Просто зібрав речі й сказав: — Не можу я так, Ганно. Життя одне, а тут тільки гній і нестатки. Я знайшов жінку в райцентрі, у неї квартира, тато — голова сільради. Пробач.

І пішов. Залишивши мене з двома дітьми, старою коровою Лискою і двома гектарами городу.

Я працювала в сільмазі. Зарплата була такою, що ледь вистачало на хліб і зошити дітям. Тому ранок починався о четвертій: корова, свині, кури. Потім магазин. Потім знову город до темряви. Діти допомагали, але з таким виглядом, ніби я їх на каторгу вела.

— Мамо, ну навіщо нам та корова? — нила Надія, витираючи руки об фартух. — Від мене в школі молоком пахне, дівчата сміються. Я хочу в місто!

— Буде тобі місто, Надійко, — казала я, витираючи піт. — Тільки вчися.

Вони й вивчилися. Обидва поїхали до Тернополя. А я лишилася в порожній хаті з Лискою. І тоді я зрозуміла: якщо я не поїду, вони ніколи не вилізуть із гуртожитків. Я продала корову. Це була моя перша «перемога» над селом. Орендувала город сусідці й поїхала в невідомість.

Перші роки в Італії були важкими психологічно, але фізично… Після села робота баданте (доглядальниці) здалася мені курортом. Приготувати пасту, протерти пил, вигуляти стареньку синьйору в парку. За це платили гроші, про які в сільмазі я й мріяти не могла.

Все почалося через п’ять років. Надія зателефонувала ввечері.

— Мамо, я виходжу заміж за Олега. Ти ж знаєш, ми винаймаємо кімнату. Але ж ти там, в Італії, гроші лопатою гребеш… Ти нам винна нормальне дитинство, якого в нас не було через твій город і вічне безгрошів’я. Купи нам квартиру. Олег сказав, що так буде чесно.

Ці слова про «борг за дитинство» вдарили під дих. Я ж ночами не спала, я ж кожну копійку їм передавала! Але почуття провини — найстрашніша зброя.

Я працювала ще важче. Відмовляла собі в новому взутті, їла скромно. Через три роки в Надії була «двушка» в новобудові.

Але тут з’явився Павло.

— Значить, Надюсі — все, а мені — нічого? — його голос у слухавці був холодним. — Я теж син. Чому така несправедливість? Якщо не купиш і мені, то можеш забути, що в тебе є син.

Ще сім років життя пішло на «справедливість». Десять років я була не жінкою, а банкоматом. Я купила їм не просто квартири — я купила їхню прихильність. Принаймні, мені так здавалося.

Три роки тому я познайомилася з Василем. Він теж українець, працював будівельником під Римом, але сам родом із сусідньої області. Ми зустрілися на святі в українській церкві.

— Ганно, у вас такі сумні очі, — сказав він, подаючи мені пластиковий стаканчик з чаєм. — Хіба в таку погоду можна сумувати?

Василь був вдівцем. Спокійний, розважливий, з натрудженими руками, але з таким світлом усередині, що я вперше за двадцять років відчула: я не просто робоча одиниця. Я — жінка.

Ми почали спілкуватися. Спочатку по телефону, потім він приїздив до Неаполя у свої вихідні. Ми гуляли по набережній, їли морозиво і розмовляли. Не про гроші. Не про квартири. Про те, які квіти я люблю, і про те, що він мріє побудувати невеликий будинок біля лісу, де буде майстерня.

— Василю, мені вже скоро шістдесят, — кокетувала я, хоча всередині все стискалося від страху.

— Ганнусю, в Італії кажуть, що в шістдесят життя тільки починає розквітати. Діти виросли, борги віддані. Час жити для себе.

Дітям я нічого не казала. Знала — не зрозуміють.

Минулого року я приїхала додому у відпустку. Зайшла до Надії. Квартира гарна, ремонт дорогий — мої італійські євро в кожному кутку.

— Мамо, ти ж там ще збираєш гроші? — запитала донька між справами, наливаючи мені чай. — Нам би машину оновити, та й Пашці на бізнес треба. Ти ж все одно все нам залишиш, то яка різниця — зараз чи пізніше?

Я відчула, як у мені закипає щось холодне й гірке. — Надійко, а ти не думала, що я можу захотіти вийти заміж? Влаштувати своє життя?

Надія ледь не впустила чашку. Вона сіла навпроти й подивилася на мене, як на божевільну. — Заміж? Мамо, ти про що? Тобі 58 років! Які весілля? Про внуків треба думати, про здоров’я. Сусіди ж засміють — на старості літ за чоловіками бігати. Ти вже свою місію виконала. Твій обов’язок — допомагати нам і спокійно доживати віку.

Вона говорила це так впевнено, ніби я була старою шафою, яку вже пізно пересувати. У той момент я зрозуміла: вони не люблять мене. Вони люблять мої можливості.

Я повернулася до Італії з твердим рішенням. Грошовий потік для дітей вичерпався. Я просто сказала: «Більше грошей немає, я збираю собі на пенсію». Скільки було образ! Тиждень зі мною не розмовляли. Потім Павло написав: «Ну, ми розуміємо, ти теж хочеш на чорний день відкласти. Гаразд, ми почекаємо спадку».

Спадку вони чекають. Ну-ну.

Ми з Василем здзвонювалися щовечора. — Ганнусю, я знайшов його! — вигукнув він минулого місяця. — Будинок. Недалеко від Франківська. Поруч річка, сад великий. Господарі терміново продають. Я вже завдаток дав зі своїх збережень. Чекаю на тебе.

Я відчула, як серце підскочило до горла. — Василю, я приїду в кінці грудня. Назавжди.

Я вже розрахувалася з Б’янкою. Вона плакала, обіймаючи мене. — Va’, Anna! (Йди, Ганно!) Будь щаслива. Ти заслужила на цей фінал… ні, на цей початок!

Сьогодні я пакую валізи. У них не так багато речей — італійські сукні, подарунки для майбутнього саду і маленька коробочка з обручкою, яку Василь надіслав мені фотографією.

Я приїду в Україну напередодні Нового року. Ми купимо той будинок. Оформимо документи. А після свят підемо до РАЦСу. Без пишних весіль, без сотні гостей. Тільки ми двоє.

Діти дізнаються про все по факту. Я уявляю вираз обличчя Надії, коли вона почує, що мама більше не «банкомат», а дружина. Що гроші пішли на затишну кухню в новому будинку, а не на її нову машину.

Мені 59 років. Через кілька місяців — шістдесят. Колись я думала, що шістдесят — це кінець. Вечір, коли треба зачиняти вікна і чекати темряви. Але тепер я знаю: це всього лише пересадка на інший рейс.

Я дивлюся на квиток на літак. Неаполь — Львів. Василь чекатиме мене в аеропорту з букетом моїх улюблених хризантем. Ми поїдемо в наш дім. Я заварю каву — таку ж міцну, як в Італії, але питиму її на власному ґанку, дивлячись на український сніг.

Життя не закінчується тоді, коли цього хочуть діти. Воно починається тоді, коли ти нарешті кажеш собі: «Я маю право на щастя».

І нехай увесь світ почекає. Особливо той світ, який звик лише брати.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.