У Марії з Іваном було життя — як у людей. Не розкішне, не голодне, але спокійне й чесне. Іван усе життя працював у колгоспі, потім — на фермі, а вже на старості трохи на машині підробляв. Хату збудував, сад посадив, машину купив — «Жигулі», гордість його життя.
Марія ж берегла дім: рушники, варення, город, квіти під вікнами — усе блистіло від її рук. Вони мали одного сина, Вадима. Розумний хлопець, добре вчився, у місто поїхав, кар’єру зробив, квартиру купив. Женився пізно — у тридцять п’ять. Його дружина Інна була гарна, молода, на десять років молодша. Марія спочатку прикусила язика — не сподобалася їй невістка, але що вже поробиш, аби син був щасливий.
Вадим, розуміючи, що батьки старіють, вирішив їм допомогти:
— Треба вам когось, мамо, щоб приходив — город, хата, прання. Бо я ж не можу приїжджати часто.
І тут втрутилася мама Інни, така жвава, язиката жінка років сорока п’яти.
— Нащо вам чужа людина? Я приїжджатиму. І вам допомога, і мені гроші не завадять.
Вадим тільки руками розвів — логічно. І домовилися, що сваха буде навідуватися раз на тиждень, допомагати в хаті.
Марія спершу трохи ніяковіла: «Як це, сваха за гроші?» Але син переконав:
— Мам, це нормально. Вона сама хоче.
І сваха почала їздити. Спершу — ніби все як годиться: порається, жартує, Івана веселить, Марію хвалить. Але потім Марія почала помічати дивне. Її чоловік, який раніше цілими днями ходив у старому светрі, раптом став митися, голитися, чисту сорочку надягати, коли знала, що приїде сваха. І як тільки та з’являлася на подвір’ї, очі Івана блистіли, як у молодого хлопця.
— От тобі й маєш, — подумала Марія. — Дожилася.
Іван почав мінятися. Якось поїхав у місто «по деталі», іншим разом — «на базар». Марія мовчала, але серце їй не давало спокою.
Одного вечора, коли він повернувся вже за темно, вона не витримала.
— Іване, — каже, — скажи мені правду. Що між вами зі свахою?
Він мовчав. Потім спокійно, навіть байдужно відповів:
— А що тут казати? Люблю її. Вона мене теж. А ти мені вже надоїла за все життя.
Марію наче хто холодною водою облив.
— Та як же, Іване? Ми ж життя прожили… син, внуки, хата, все разом!
— Ну то й прожили. А я хочу ще пожити, поки можу.
Марія глянула на нього — і не впізнала. То був не її чоловік, не той, що тримав її за руку, коли син народився, не той, що садив разом яблуню. То був чужий, грубий чоловік, у якого раптом заграла стара кров.
Вона не сказала більше ні слова. Бо що сказати? Знала: не виплачеш із чоловіка совість, якщо він її сам заглушив.
Вони ще жили разом, але мовчки. В хаті — холод, ніби й печі не топили. Іван усе частіше пропадав, їздив у місто, потім почав ночувати не вдома.
Через рік Марія тяжко захворіла. Серце не витримало — лікарі казали, що вік і нерви. Іван тоді приїхав до лікарні, стояв біля ліжка, щось бурмотів, але вона вже не слухала.
— Прощай, Іване, — тільки прошепотіла.
Коли її не стало, сусіди ще довго зітхали:
— Гарна була жінка, добра. І такого чоловіка мала — не заслужив він її.
А Іван… Іван не встиг і сорок днів дочекатися. Привіз до хати ту сваху. Сказав, мовляв, не можу сам, треба, щоб хтось був. Люди тільки головами хитали.
Син Вадим приїхав, подивився, мовчки забрав мамині речі й фотографії.
— Тату, — сказав тоді, — ти мене не чіпай. Ти своє вибрав, от і живи своїм життям. Мені боляче за пам’ять про маму…
А Іван наче й не чув. Йому здавалося, що він ще молодий, що життя тільки починається. Та минув рік — і вже та сваха стала йому не мила. Бо не любов то була, а примара, жарт старості.
Сидів він якось на лавці біля хати, глянув на яблуню — ту саму, що садили з Марією. Цвіла вона біло, як наречена.
І раптом у грудях защеміло.
— Марійко… — прошепотів. — Прости мене, дурного.
Та тільки вітер гілками шелестів — ніби хтось шепотів йому у відповідь:
— Пізно, Іване. Пізно.
Старість — це не час шукати нові пристрасті, а час берегти тих, хто поруч усе життя підтримував тебе, коли ти сам падав. Бо ніхто не любить так, як той, хто пройшов із тобою шлях від першого дня до останнього.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
