Зі своїм чоловіком Іваном ми разом у шлюбі прожили 25 років.
У нас все добре складалося в сім’ї, ми жили душа в душу з Іваном, можна сказати.
Єдине, що на початку сімейного життя ми жили досить таки бідно, грошей не вистачало на елементарні речі, хоча економили кожну копійку.
Ми планували, що обоє будемо багато і активно працювати, щоб швидше стати на ноги, накопичити чималу суму, щоб наше майбутнє було кращим.
Але відразу після нашого одруження, ми дізналися, що я чекаю дитину, тому добре розуміли, що життя легким у нас не буде, адже доведеться працювати лише одному чоловікові, а на одну зарплату важко жити сім’ї.
Але ми були щасливі, щиро кохали і з нетерпінням чекали появи на світ нашого маленького синочка.
Перший час після народження сина було нам теж дуже складно у фінансовому плані, але Іван мій був заповзятим, хотів багато зробити для сім’ї, шукав різні підробітки, аби нам вистачало грошей.
А згодом Іван влаштувався на хорошу роботу. Він став гарно заробляти і поступово, нарешті, ми стали вибиратися з бідності.
Згодом взяли квартиру в кредит, купили собі перший наш автомобіль, хоча це був Daewoo Lanos, але для нас це було неймовірне щастя і досягнення мого чоловіка.
В той час ми вже могли поїхати кудись відпочити, відвідати влітку море.
Життя наше стало налагоджуватися.
Згодом Іван став начальником на своїй фірмі. Справи йшли добре.
А якось чоловік забув свій обід вдома і вдень я їхала у своїх справах, мала проїжджати біля його роботи і вирішила до нього заїхати і відвезти обід.
Коли приїхала, чекала в коридорі на дивані, адже у нього зустріч була.
В іншому кутку розмовляли дві молоді співробітниці, я вийшла в туалет, а потім знову зайшла, вони й не помітили, що я повернулася і я почула сумну для мене річ.
Одна сказала:
– Он дружина до начальника нашого Івана Сергійовича прийшла. Вона й гадки не має, що в нього вже стільки років роман був, і дитину має. Ото жінка, мовчить, нічого не помічає, ото наївна і смішна. Вона йому обіди носить, а він іншу по ресторанах водить. А він і радий старатися.
Я вийшла наче в тумані.
Коли чоловік повернувся додому я все у нього розпитала.
Виявляється у Івана на роботі 3 роки тому був роман, вони й досі зустрічаються. В тієї молодої жінки тепер є син, то син мого Івана.
Я нічого більше не чула, зібрала речі і поїхала до своїх батьків. Мені соромно було родичам і друзям в очі подивитися.
На той час наш син був дорослим, він жив в гуртожитку, навчався, все зрозумів.
А коли все почалося в Україні я з подругою поїхала в Італію, сам син мене про це попросив, хотів щоб я поки побула за кордоном.
А нещодавно мені подзвонив сам Іван. Він сказав, що та жінка його залишила, сама поїхала за кордон і сказала, що там вже заміж виходить, повертатися не збирається.
Іван дзвонив втомлений дуже, сказав, що сил вже немає, він сам з дитиною малою, якій два роки впоратися не може.
Сказав, що я пішла так і не вислухавши його. Що він завжди кохав мене, а з тієї пані все трапилося випадково, а потім про дитину дізнався і вже відмовитися допомагати їй не зміг.
Він ніколи не кохав її, лише мене, просить, щоб я повернулася до нього і стала матір’ю для його сина.
Мені шкода Івана, бо й досі кохаю його, та й дитятко те шкода, воно наче рідне мені, хоча я ще жодного разу не бачила, а здається, що люблю його.
І так хочеться повернутися, пробачити чоловіка, мені так добре з ним було, ми дійсно сімейне життя своє обоє були щасливі, поки Іванові не трапилася та жінка на дорозі.
Мама просить не повертатися до чоловіка, сказала, що він підло зрадив мене.
А я не знаю, що мені робити.
Зараз в мене тут житло є, робота, наче більш менш влаштувалася, син просив ще трохи побути за кордоном, поки в Україні стане спокійніше. Але я відчуваю себе самотньою і серцем зараз з ним.
Ну що мені робити, я не знаю. Повертатися до нього чи ні?
Фото ілюстративне.
