fbpx
Життєві історії
Іван довго не міг пробачити свого батька за те, що він пішов в іншу сім’ю, поки одного разу він не побачив свою сестричку

Іван ввечері зауважив, що знову мама плакала. Мама тепер щодня плаче. Вони з татом часто з’ясовують стосунки.

Іван знає, що виною всьому вона, жінка, яка з’явилася у батька. Він не може зрозуміти, звідкіля взялася ця людина, яка наробила стільки біди в їхній родині.

Усю ніч Іван відпоює матір краплями, намагається додзвонитися до батька, але телефон його вимкнено.

Мама прийшла до тями, але ходила вся чорна, одягнувши чорну хустку на голову, ніби у них була жалоба, Іван не хотів приходити додому, але знав що якщо він не прийде мами… матері може і не стати…

Іван хотів подивитися на людину, яка зруйнувала їхню родину, забрала батька. Він дуже хвилювався за матір, стан якої лише погіршувався.

Він вистежив її, вона йшла зі щасливо усміхненим батьком, тримала його за руку, великого і сильного, маленька ростом… Наче дівчисько яке…

Він спочатку не зрозумів із ким це батько, але коли дійшовши до зупинки, батько обійняв її, до Івана дійшло.

Він пішов слідом за нею, вона прискорила крок, і він теж. Він хотів переконатися, що вона справді така, як її описувала мати і як уявляв він, Іван.

Вона забігла до якоїсь будівлі. Перукарка, згадав Іван слова матері. Іван став кожен чатувати її.

Ось вони з батьком вийшли за ручку з дому, веселі та щасливі, а вдома плачуча мати, у жалобному вбранні. Вона не може ні їсти, ні спати, тільки й думає про те, якою нещасною вона стала.

Одного разу він прийшов у її зміну, сів у крісло, дивиться у дзеркало. Вона підійшла мило посміхаючись.

Увечері приходить батько, мати знову починає з’ясовувати з ним стосунки, батько просить заспокоїтись і хоче поговорити з Іваном.

Той нічого не хоче чути. Він закривається в кімнаті, накривши голову подушкою. Іван плаче. Він вважає батька зрадником.

– Синку, синку, послухай, – губи батька тремтять, здається що він зараз заплаче, – послухай синку, я тебе люблю, сильно, більше життя… Я для тебе все роблю… Синку… Я прошу тебе… поговори зі мною…

– Все зробиш, – вигукує йому в обличчя Іван, – тоді повернися додому, залиш її і повернися до нас з мамою…

– Не можу, сину, не можу…

– Ти ж любиш мене, – каже йому в обличчя Іван, – ти все для мене зробиш! Повернися…

– Її я теж люблю, синку, – каже тато, – я не можу її покинути, це підло…

– А маму? Маму ти вже не любиш? А її не підло покинути? А мене? Нас тобі не підло було залишити? Ми були сім’єю, поки… поки вона…

– Не чіпай, чуєш… Вона тут ні до чого, мені можеш вимовляти що хочеш, а її не чіпай…

Іван не міг вибачити батька, за те, що він зробив з матір’ю, за свої сльози, за те, що заступився за ту, розлучницю.

Той часто приходив і чекав на Івана, але хлопець проходив повз, не бажаючи слухати що скаже батько.

Минув час, батько іноді з’являвся біля школи і навіть прийшов на випускний, але не пішов, а стояв у дверях і витирав сльози. Іван бачив.

Та тобі й треба, дивись і заздри, – думав ображений хлопець.

Мати тихенько почала відходити і навіть відчула якийсь позитив в тому, що не треба багато готувати, прати, питати чи можна піти до подружок або в кіно, ніби навіть помолодшала. Зробила красиву зачіску, купила нові туфлі. Вона в поганому ключі говорить про батька, але вже не так часто, як раніше.

А Іван так само не хоче розмовляти з батьком, не хоче чути його та бачити, хоч той і не втрачає надію налагодити з ним стосунки.

Після школи Іван поїхав в столицю вчитися в університеті. Всі ці роки з батьком він не спілкувався. Для нього він так і залишився зрадником.

Через п’ять років з дипломом він повернувся в їхнє маленьке містечко. Одного разу йде Іван по вулиці, а на зустріч йому дівчинка біжить, маленька та така спритна, сміється.

Чоловік за нею не встигає… Раптом бачить Іван, собака навперейми дівчинці біжить, може і не вкусить, але налякає. Не роздумував довго він, підбіг до дівчинки, на руки схопив та навіть нічого не зрозуміла.

Тримає Іван на руках дівчинку, і така хвиля тепла на нього накотила.

Донькою могла бути, чи… сестричкою, подумав раптом. Батьки не народили йому ні сестри, ні брата. А так хотілося в дитинстві, заздрив тим, у кого є.

– Оленко, – підбіг захеканий… батько… – Іван, синку, – ледь вимовив від здивування.

– Привіт, тату, – каже Іван, а сам дівчинку тримає.

Так прийшли до батька додому, не злізла з рук дівчинка Оленка, обіймала братика такого великого, щоки колючі гладила. Мама Оленки напружилася, побачивши Івана, навіть злякалася.

– Марино, пробачте мене…

– І ти пробач, Іване…

– Я як Оленку на руки взяв, так весь світ перекинувся, – розповідає потім Іван.

Дуже полюбив сестру свою молодшу, а вже про дівчинку і говорити нічого, як не бачить довго, то з фотографією спати лягає, кличе братика, цілує, каже, що любить сильно.

Мати теж прийшла в себе не кляне батька вже, спокійно навіть розмовляє.

А одного разу Іван забіг із Оленкою додому до себе, гуляти її брав. Мати спочатку трохи захвилювалася, а потім нагодувала їх, гралася з дівчинкою, яка її раптом бабусею почала називати.

Марія теж до дівчинки прив’язалася, хоч би як це дивно звучало. Не сказати що вона раптом потоваришувала з колишнім чоловіком і його молодою дружиною, ні, рівні стосунки, а ось Оленку полюбила всім серцем і зізналася синові, що батько просив другу дитину, а вона не захотіла.

Після цього почали стосунки у них налагоджуватися. Так і живуть, свої онуки вже великі, а Оленка все бігає, доросла вже, але бабусю Марію свою любить щиро…

Іван теж… не сказати що прямо так раптом раз і полюбив дружину свого батька, ні. Головне, що перестала вона бути ворогом, просто дружина батька, мати його улюбленої сестрички.

Батька Іван згодом пробачив, але зрозуміти так і не зміг.

Одружився пізно, боявся що помилиться, раптом як у батька вийде… Але час настав і зрозумів що ось, воно, те саме…

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page