Я багато часу думала перед тим, як сюди написати, як то кажуть вилити душу, якось зовсім не звикла скаржитися, а потім подумала – ну що я втрачаю, можливо, це допоможе й мені? У мене просто зараз така заплутана ситуація склалася, що сама я знайти правильного виходу з неї не можу, можливо, люди мені в цьому допоможуть. Я просто не хочу зробити найбільшої в житті помилки, тому шукаю .
Я не буду називати якісь міста та імена, просто напишу свою долю і проблему, може у когось є хороший життєвий досвід, дасть мені мудру пораду, що робити. А, можливо, і немає ніякої проблеми, просто я сама все перебільшую, не вірю ні в людей, ні в своє щастя та гарну долю.
Почну здалеку: зі свого дитинства. Була у мене сім’я: мама, вітчим та молодша сестра Оксана, я вітчима татом називала, він був хорошою людиною для мене і я добре розуміла це. Коли мені було 20 років, а сестрі 15, мами нашої не стало. Мені на той час було зовсім не до навчання і не до заміжжя, я стала свою сестру піднімати на ноги.
Жили ми спочатку в гуртожитку, а потім бабуся (мама мого вітчима), залишила татові в спадок квартиру, де ми і жили. Сестра Оксана з часом виросла та в 21 рік вийшла заміж, побігла за своїм чоловіком далеко від нас – за кілометрів 300. Начебто, завжди гарна, добра була, а тут стала «типу столична пані», характер зіпсувався у неї зовсім, така стала гонорова.
А мене заміж ніхто не кликав, хоч і були у мене якісь стосунки, але якось я залишилася сама. Можливо, ще й тому, що я не була красунею – така собі звичайна сіра миша. Але я з того типу жінок, які стають красивішими ближче до старості років, після 40 років. Повірте, таке буває теж. А ще до того всього у мене буквально був вітчим на руках, а він теж не добре почував себе, багато проблем було з ним також. Я до своїх 40 років з ним то по фахівцях, то по стаціонарах, то вдома по догляду. Це у мене забрирало чимало сил та часу.
Після 60-ти років мого вітчима не стало. Сестра Оксана приїхала, ще й мене винною зробила в тому, що я його не додивилася, не доглянула так, як було потрібно. Але тут ще одна проблема виявилася: це квартира була її рідного батька (мого вітчима) і бабусі, і сестра моя відразу сказала, що дасть мені трохи грошей за цю квартиру, щоб я пішла з неї, ні на що не претендувала і забула про ню назавжди. Мовляв – я самотня, а їм з дітьми та чоловіком розширюватися треба, бо квартира для них їхня замала вже.
Я не стала претендувати ні на що, не моє це, зрозуміло, адже все по праву мало належати сестрі, хоча по совісті я мала отримати все це. Я орендувала квартиру, працювала, а потім житло подорожчало дуже.
Стала шукати кімнату, знайшла у чоловіка. Іван був на 11 років старший за мене, мені тоді було 45 років, а йому 56. Спочатку я на нього не звертала уваги. Але він став надавати мені знаки уваги, чому я була дуже рада. Дружина його вже давно на небі, дочка його живе далеко зі своєю сім’єю, вони навіть телефонують рідко. Іван навіть розповів мені секрет, що навіть оголошення спеціально подав, що кімнату здає, розраховуючи, що знайдеться так його доля.
Стали жити ми разом, минуло ось уже як 5 років. Звичайно ж, мені хотілося заміж, та й до цих пір така мрія залишилася, але мій чоловік сказав, що у нього немає таких планів – на згадку про дружину.
Ну добре, живемо і живемо, всі витрати – складаємося разом, бюджет загальний у нас, як і у всіх, напевне. Квартира старенька, ремонт знадобився, причому капітальний, грошей на матеріали пішло дуже багато, причому вкладалися обоє з зарплати, але повністю довели квартиру до дуже гарного стану, на ремонт пішло багато, все робили своїми руками, він – бригадир, я – підсобницею.
До речі, мій чоловік Іван дійсно будівельник. І одного дня у нього на роботі сталася непроста ситуація, після того він довго був в стаціонарі, а я доглядала за ним. Рік я його доглядала, він лежав, бігала з роботи бігом додому, все для нього робила. Поставила Івана свого на ноги я сама. У цей час дочка на два дні до нього приїжджала, і відтоді раз в рік тільки навідується. А до цього взагалі тільки дуже рідкісні дзвінки!
І ось, тепер через те, що дочка батька несподівано згадала і раптом почала говорити, що він дуже дорогий для неї, вона не хоче його втратити, мій Іван розтанув і вирішив на неї писати дарчу на квартиру, адже вона найрідніша людина для нього. Мені раптом так стало прикро на душі. Але я ж йому як дружина!
Іван каже, щоб я не хвилювалася, він якусь частину житла і на мене перепише, і всім нам буде добре. Але я вже на своєму життєвому досвіді набачився – доглядала за вітчимом, сестра квартиру відібрала, а тепер чужа людина претендує і на квартиру, частина якої теж мала б належати мені, якщо по-людськи дивитися на всі ці речі, історія триває? А якщо щось трапиться, донька усі права на мою частину може повернути собі, або знову легко вмовить батька всю квартиру залишити їй, бо вона єдина рідна людина йому, я знову на вулиці?
Не хочеться мені сперечатися зараз з ними і щось там просити для себе – ну хто я, по суті їм обом? Але жити ось так в якійсь невизначеності й далі, не знаючи, що тебе чекає завтра і чи буде власний дах над головою на старості років теж не хочеться, та й я стільки вклалася – і на ремонт, і на догляд та фахівців для Олега. Як мені його вмовити, щоб він не писав дарчу на свою доньку, адже я теж хочу мати власний дах над головою?
Фото ілюстративне.
