Двоє хлопців уже кілька років закохані у мене. А я ніяк не можу вибрати, із ким бути.
Із Левком ми познайомилися на фонтані. Я сиділа і розглядала перехожих, чекала на подругу. Він фотографував найцікавіші обличчя. Зіткнулися ліктями, розсміялися. До ночі гуляли удвох по місту.
Ну, ви знаєте, як це буває — наче тисячу років знайомі. Наче росли разом і сплелися гіллям, він речення починає, я продовжую, сперечаємося жартома, дражнимося одне з одного. Закоханість була легка і п”янка, як розведене солодкою газировкою вино.
Так ми гуляли цілий липень. А потім домовилися поїхати в Карпати. Накупили провізії, спакували наплечники, сіли в електричку. Цілий день дерлися на якусь гору. Вже сутеніло, коли ставили намети. Присусідилися до якихось серйозних хлопців — іншого нормального місця не знайшли. Ті побурчали, але згодилися. Навіть допомогли нам, недосвіченим, правильно вогнище розвести.
Зранку ми розійшлися — вони у напрямку складнішої вершини, а ми покурсували у напрямку зарослів ожини. Такі ягоди доспіли — ну майже як сливи завбільшки! І треба ж, щоб там мене вкусила гадюка. Я майже не відчула болю — тільки жах. Дві дірочки на нозі. А раптом то смертельна отрута? Мені стало здаватися, що я втрачаю свідомість, що ноги терпнуть, підкошуються. Плачу, кричу.
Левко розгубився, перелякався. І раптом кудись побіг. За півгодини приводить наших нічних сусідів — вони ще не встигли далеко відійти. Один із них з ходу розпитав, яка була змія, пошукав у кущах, постановив: гадюка, отруйна. Швидко витягнув із кишені ножа, незважаючи на мої зойки, відкрив рану, прополоскав рота водою і почав витягувати отруту, спльовуючи на землю. Потім скомандував, аби всі віддали мені напої. “Пий”. “Лежи, не рухай ногою, щоб отрута не розходилась”. “Ти, піди нарубай гілок великих — робимо ноші, її треба лежачи нести”.
Тим часом Левко метушився, розтрусив чогось речі з наплечника, загубив у кущах телефон, довго його шукав. Поки ті серйозні хлопці працювали — він марнував час. Якби не Михайло, я б почала панікувати. Однак він справляв враження людини, яка добре знає, що робить. Говорив сухо і скупо, та розпоряджався розумно, до нього всі прислухалися.
Мене знесли до села, влаштували в одній із хат. Швидкої треба було чекати кілька годин — поки дотягне з райцентру. Михайло оглянув мою рану і заявив, що набряк малесенький, загрози життю, швидше за все, нема, тож можна і не викликати лікарів. Головне — не рухатися, багато-багато пити, щоб отрута виводилася, їсти аскорбінки з анальгіном, і все минеться. Він заявив, що на добу залишиться зі мною — наглянути, чи все йде добре. А потім допоможе дістатися до залізничної станції.
Я зраділа, адже на Левка уже надії не мала. Він тремтів, мов мала дитина, не знаючи, що робити. Справляв жалісливе враження. Я вирішила, що він слабкохарактерний боягуз. Посміятися з таким, погуляти містом — чудово. А от як таким жити? Це ж від кожної серйозної проблеми утікати буде!
Повернувшись до рідного міста, я вже не хотіла продовжувати стосунків із Левком. Бачила, що Михайлові сподобалася. Та й моє серце потягнулося до надійної “стіни”… У коханні він був же такий раціональний та сухий, як у горах. Квіти приносив — бо так належить, обурювався навіть на натяк про те, що у кафе я можу заплатити сама. Часто сам вирішував, куди підемо у вихідні. Мав дуже чіткий життєвий план на 20 років уперед й охоче мені про них розповідав.
Спершу все це мене приваблювало — мабуть, на контрасті з Левком і мною самою. Адже я — істота досить неорганізована, легка на підйом, мінлива, рухлива. Думалося, що у життєвих буряк якраз потрібен отакий якір — аби тримав у руслі реальності.
До пропозиції одружитися він також підійшов дуже грунтовно. Повіз мене у будинок батьків на околиці міста. Міцний, триповерховий, гаражі, грядки з квітами. І облаштований дитячий майданчик. “Це для наших дітей”, — сказав Михайло. Я одразу уявила, як донечка гойдається на качелі, синок возить машинки, а ми на відкритій веранді п”ємо чай і слухаємо, як хрущі над вишнями гудуть. Ідилічна картинка розчулювала до сліз. У тому, що сім”я Михайла завжди житиме у достатку, сумніву не було. Я сказала: “Так”.
А потім… А потім мені почало бракувати повітря. Із Михайлом марно було сперечатися — він все знав краще, все давно уже прораховував. Він ходив по житті, як по давно розвіданій ділянці, де нема жодних несподіванок. Він не підтримував жартівливого тону, та й узагалі не розумів мого стилю гумору. Йому подобалося щось просте й вульгарне.
Я все більше сумувала за Левком. І якось ми перетнулися на вулиці. І знову сиділи поруч на фонтані, сміялися, спліталися віттям, гуляли до ночі. То було вже інше літо — через вічність від нашого першого. Із Левком хотілося літати! Ми обмінювалися книжками, разом ходили у кіно. Михайло про все знав — й анітрохи не ревнував. Був переконаний, що я дівчина розумна, що я давно зробила вибір, та й вибір то був єдино можливий — він. Ну не цей же легковажний, тонкокостий, нервовий хлопчак!
А потім була осінь. І зима. І Майдан. Левко зірвався і поїхав до Києва одним із перших. Михайло довго придивлявся: що з того вийде? Стрибати на площі та співати гімн вважав гаянням часу. І справді, такі як він швидше скидатимуться на кілера “овощу” — шукатимуть найпростіший шлях до мети. Зрештою Михайло зайнявся організацією перевезень — людей та речей — до столиці. Вибивати провізію, амуніцію, домовлятися з перевізниками та даїшниками — це йому добре вдавалося. Я раділа: обидвоє дорогих мені чоловіків — на тому ж боці, що і я. Стараються заради рідної України та нашого спільного майбутнього.
У найстрашніші дні Майдану, в лютому, коли беззбройний люд почали відстрювати, Левка поранили. Не врятував дерев”яний щит — плече пробила куля. Та він швидко одужав — ми й кількох тижнів до нього у госпіталь не ходили. Казав, немає часу хворіти. Він був усе тим же веселим, дотепним, цікавим хлопцем — однак відчувалося, що зима дуже його змінила. Він став виваженішим — і водночас різкішим. Крила у нього були завжди, а тепер наче приріс грунт під ногами.
А коли на нашу землю увійшли російські солдати, Левко поспішив у військоммат. Одразу зголосився добровольцем. Взяли. Спочатку — вишкіл, потім — чергування на блок-постах. Далі — зона АТО. Скупі дзвінки та СМС час від часу. Якщо розповідає, то кумедні або дрібні побутові речі. Жартує — але ніколи не жалівся. Ні коли спали просто на землі тижнями, ні коли форма розлазилася просто на тілі, ні коли розсипалися одноразові “берци”. Про це я дізнавалася лише тоді, коли він хвалився: “А нам волонтери одяг привезли, бо ж тиждень майже голі ходили”. Тільки раз був серйозний. Зронив щось на кшталт, що нарікати не може — сам вирішив боротися за Україну. Бо ж інакше не може. Він готовий померти за те, щоб я та мої діти могли вільно сміятися на своїй землі…
Мене від тих слів наче розірвало навпіл. А за кілька днів прийшла повістка Михайлу. Він цілував мене і примовляв: “Не плач. Я не піду, я відкуплюся. Вмерти на Донбасі — така дурниця! За кого там помирати? За біомасу, закохану у Путіна? За чергових януковичів? Моя позиція така: сильну Україну ми можемо збудувати тільки без цього тягаря. Хай Донбас від нас відгороджується. Я не піду воювати. І всіх наших треба звідти забирати. Навіщо даремно витрачати стільки грошей — на війну, на пенсії їм і зарплати, потім на відбудову? Без них заживемо краще! Під кулі ж ідуть тільки дурні! Помреш — а ота біомаса розмножиться і запрудить собою всю нашу землю? Ну ні — я бодай п”ятьох патріотів виховаю!”
І ніби є сенс у його словах. І ніби правильний я зробила вибір — створювати сім”ю з тим, хто передусім дбатиме про тебе й дітей. Ніби правильний, але… Хіба ж не дбає про майбутнє — але не у вузькопобутовому сенсі — і Левко? Але ж він і справді може загинути, не залишивши по собі дитини…
Ці думки отруювали мене не менше, аніж яд гадюки, що тоді нуртував кров”ю. І коли Левко на кілька днів приїхав у відпустку з зони АТО, я… Я побігла до нього. Він був дуже щасливий. Але він ще не знає головного. У нього тепер є син. Бо народжувати треба — від героїв. Щоб не занапастити генофонд. І щоб герої не вмирали — а продовжувалися у дітях та онуках. Михайло теж поки нічого не знає. Поговоримо про це пізніше. Після війни…
Оленка, м.Львів
Читайте також: ВОЇНИ СВІТЛА: 9 ЗНАМЕНИТОСТЕЙ, ЯКІ РЕГУЛЯРНО ПІДТРИМУЮТЬ БІЙЦІВ АТО
