fbpx
Breaking News
Якась незрозуміла сила зупинила машину у селі, саме на тому місці перед дзвіницею, де колись зустрілися Ілля й Оля. Скрипнула хвіртка на сусідському подвір’ї – і на воротях стала… Оля. Він зразу впізнав її, хоча стільки часу минуло відтоді, коли вони бачилися. Обоє солідні люди. Вона – викладач рідної мови у своєму селі, одружена, матір двох дітей. Запросила у гості. Розмова була несподівана, хвилююча
Той новорічний вечір Тетяна не забуде ніколи. Зненацька у її дворі з’явився незнайомий чоловік. – Ви думаєте, що я aлкоголік? Це не так. Я не n’ю взагалі. У мене оpганізм не сприймає спupтне, – виправдовувався хлопець. «Саме з таким напевно можна раз і на все життя» – подумала Таня
Юля з малюком сиділа на лавочці, коли підійшла жінка і попросила на хвильку приглянути за її дитиною. Через дві години Юля зрозуміла – дівчинку мати покuнула. На наступний ранок вона вирішила yдочерити її
Якщo ви не знаєте, що приготувати сьогодні на вечерю, вам приїлися всі банальні страви, то цей рецепт тoчно для вaс. Готується він на швидку руку. За 25-30 хвилин без метушні і проблем. Виходить дужe смачно і ситно! Ця страва тoчно порадує і здивує ваших рідних!
Він бачив, як їй важко прощатися з життям, як вона плаче ночами, думаючи, що він спить. Він розумів, немає cтрaшного покaрання, ніж знати термін своєї кoнчuни. Він бачив, як вона борoлася за життя, чіпляючись за саму божевільну надію
Без рубрики
Історія життя. Треба народжувати від героїв

Двоє хлопців уже кілька років закохані у мене. А я ніяк не можу вибрати, із ким бути.

Із Левком ми познайомилися на фонтані. Я сиділа і розглядала перехожих, чекала на подругу. Він фотографував найцікавіші обличчя. Зіткнулися ліктями, розсміялися. До ночі гуляли удвох по місту.

Ну, ви знаєте, як це буває — наче тисячу років знайомі. Наче росли разом і сплелися гіллям, він речення починає, я продовжую, сперечаємося жартома, дражнимося одне з одного. Закоханість була легка і п”янка, як розведене солодкою газировкою вино.

Так ми гуляли цілий липень. А потім домовилися поїхати в Карпати. Накупили провізії, спакували наплечники, сіли в електричку. Цілий день дерлися на якусь гору. Вже сутеніло, коли ставили намети. Присусідилися до якихось серйозних хлопців — іншого нормального місця не знайшли. Ті побурчали, але згодилися. Навіть допомогли нам, недосвіченим, правильно вогнище розвести.

Зранку ми розійшлися — вони у напрямку складнішої вершини, а ми покурсували у напрямку зарослів ожини. Такі ягоди доспіли — ну майже як сливи завбільшки! І треба ж, щоб там мене вкусила гадюка. Я майже не відчула болю — тільки жах. Дві дірочки на нозі. А раптом то смертельна отрута? Мені стало здаватися, що я втрачаю свідомість, що ноги терпнуть, підкошуються. Плачу, кричу.

Левко розгубився, перелякався. І раптом кудись побіг. За півгодини приводить наших нічних сусідів — вони ще не встигли далеко відійти. Один із них з ходу розпитав, яка була змія, пошукав у кущах, постановив: гадюка, отруйна. Швидко витягнув із кишені ножа, незважаючи на мої зойки, відкрив рану, прополоскав рота водою і почав витягувати отруту, спльовуючи на землю. Потім скомандував, аби всі віддали мені напої. “Пий”. “Лежи, не рухай ногою, щоб отрута не розходилась”. “Ти, піди нарубай гілок великих — робимо ноші, її треба лежачи нести”.

Тим часом Левко метушився, розтрусив чогось речі з наплечника, загубив у кущах телефон, довго його шукав. Поки ті серйозні хлопці працювали — він марнував час. Якби не Михайло, я б почала панікувати. Однак він справляв враження людини, яка добре знає, що робить. Говорив сухо і скупо, та розпоряджався розумно, до нього всі прислухалися.

Мене знесли до села, влаштували в одній із хат. Швидкої треба було чекати кілька годин — поки дотягне з райцентру. Михайло оглянув мою рану і заявив, що набряк малесенький, загрози життю, швидше за все, нема, тож можна і не викликати лікарів. Головне — не рухатися, багато-багато пити, щоб отрута виводилася, їсти аскорбінки з анальгіном, і все минеться. Він заявив, що на добу залишиться зі мною — наглянути, чи все йде добре. А потім допоможе дістатися до залізничної станції.

Я зраділа, адже на Левка уже надії не мала. Він тремтів, мов мала дитина, не знаючи, що робити. Справляв жалісливе враження. Я вирішила, що він слабкохарактерний боягуз. Посміятися з таким, погуляти містом — чудово. А от як таким жити? Це ж від кожної серйозної проблеми утікати буде!

Повернувшись до рідного міста, я вже не хотіла продовжувати стосунків із Левком. Бачила, що Михайлові сподобалася. Та й моє серце потягнулося до надійної “стіни”… У коханні він був же такий раціональний та сухий, як у горах. Квіти приносив — бо так належить, обурювався навіть на натяк про те, що у кафе я можу заплатити сама. Часто сам вирішував, куди підемо у вихідні. Мав дуже чіткий життєвий план на 20 років уперед й охоче мені про них розповідав.

Спершу все це мене приваблювало — мабуть, на контрасті з Левком і мною самою. Адже я — істота досить неорганізована, легка на підйом, мінлива, рухлива. Думалося, що у життєвих буряк якраз потрібен отакий якір — аби тримав у руслі реальності.

До пропозиції одружитися він також підійшов дуже грунтовно. Повіз мене у будинок батьків на околиці міста. Міцний, триповерховий, гаражі, грядки з квітами. І облаштований дитячий майданчик. “Це для наших дітей”, — сказав Михайло. Я одразу уявила, як донечка гойдається на качелі, синок возить машинки, а ми на відкритій веранді п”ємо чай і слухаємо, як хрущі над вишнями гудуть. Ідилічна картинка розчулювала до сліз. У тому, що сім”я Михайла завжди житиме у достатку, сумніву не було. Я сказала: “Так”.

А потім… А потім мені почало бракувати повітря. Із Михайлом марно було сперечатися — він все знав краще, все давно уже прораховував. Він ходив по житті, як по давно розвіданій ділянці, де нема жодних несподіванок. Він не підтримував жартівливого тону, та й узагалі не розумів мого стилю гумору. Йому подобалося щось просте й вульгарне.

Я все більше сумувала за Левком. І якось ми перетнулися на вулиці. І знову сиділи поруч на фонтані, сміялися, спліталися віттям, гуляли до ночі. То було вже інше літо — через вічність від нашого першого. Із Левком хотілося літати! Ми обмінювалися книжками, разом ходили у кіно. Михайло про все знав — й анітрохи не ревнував. Був переконаний, що я дівчина розумна, що я давно зробила вибір, та й вибір то був єдино можливий — він. Ну не цей же легковажний, тонкокостий, нервовий хлопчак!

А потім була осінь. І зима. І Майдан. Левко зірвався і поїхав до Києва одним із перших. Михайло довго придивлявся: що з того вийде? Стрибати на площі та співати гімн вважав гаянням часу. І справді, такі як він швидше скидатимуться на кілера “овощу” — шукатимуть найпростіший шлях до мети. Зрештою Михайло зайнявся організацією перевезень — людей та речей — до столиці. Вибивати провізію, амуніцію, домовлятися з перевізниками та даїшниками — це йому добре вдавалося. Я раділа: обидвоє дорогих мені чоловіків — на тому ж боці, що і я. Стараються заради рідної України та нашого спільного майбутнього.

У найстрашніші дні Майдану, в лютому, коли беззбройний люд почали відстрювати, Левка поранили. Не врятував дерев”яний щит — плече пробила куля. Та він швидко одужав — ми й кількох тижнів до нього у госпіталь не ходили. Казав, немає часу хворіти. Він був усе тим же веселим, дотепним, цікавим хлопцем — однак відчувалося, що зима дуже його змінила. Він став виваженішим — і водночас різкішим. Крила у нього були завжди, а тепер наче приріс грунт під ногами.

А коли на нашу землю увійшли російські солдати, Левко поспішив у військоммат. Одразу зголосився добровольцем. Взяли. Спочатку — вишкіл, потім — чергування на блок-постах. Далі — зона АТО. Скупі дзвінки та СМС час від часу. Якщо розповідає, то кумедні або дрібні побутові речі. Жартує — але ніколи не жалівся. Ні коли спали просто на землі тижнями, ні коли форма розлазилася просто на тілі, ні коли розсипалися одноразові “берци”. Про це я дізнавалася лише тоді, коли він хвалився: “А нам волонтери одяг привезли, бо ж тиждень майже голі ходили”. Тільки раз був серйозний. Зронив щось на кшталт, що нарікати не може — сам вирішив боротися за Україну. Бо ж інакше не може. Він готовий померти за те, щоб я та мої діти могли вільно сміятися на своїй землі…

Мене від тих слів наче розірвало навпіл. А за кілька днів прийшла повістка Михайлу. Він цілував мене і примовляв: “Не плач. Я не піду, я відкуплюся. Вмерти на Донбасі — така дурниця! За кого там помирати? За біомасу, закохану у Путіна? За чергових януковичів? Моя позиція така: сильну Україну ми можемо збудувати тільки без цього тягаря. Хай Донбас від нас відгороджується. Я не піду воювати. І всіх наших треба звідти забирати. Навіщо даремно витрачати стільки грошей — на війну, на пенсії їм і зарплати, потім на відбудову? Без них заживемо краще! Під кулі ж ідуть тільки дурні! Помреш — а ота біомаса розмножиться і запрудить собою всю нашу землю? Ну ні — я бодай п”ятьох патріотів виховаю!”

І ніби є сенс у його словах. І ніби правильний я зробила вибір — створювати сім”ю з тим, хто передусім дбатиме про тебе й дітей. Ніби правильний, але… Хіба ж не дбає про майбутнє — але не у вузькопобутовому сенсі — і Левко? Але ж він і справді може загинути, не залишивши по собі дитини…

Ці думки отруювали мене не менше, аніж яд гадюки, що тоді нуртував кров”ю. І коли Левко на кілька днів приїхав у відпустку з зони АТО, я… Я побігла до нього. Він був дуже щасливий. Але він ще не знає головного. У нього тепер є син. Бо народжувати треба — від героїв. Щоб не занапастити генофонд. І щоб герої не вмирали — а продовжувалися у дітях та онуках. Михайло теж поки нічого не знає. Поговоримо про це пізніше. Після війни…

Оленка, м.Львів

Читайте також: ВОЇНИ СВІТЛА: 9 ЗНАМЕНИТОСТЕЙ, ЯКІ РЕГУЛЯРНО ПІДТРИМУЮТЬ БІЙЦІВ АТО

Джерело

Related Post