fbpx
Життєві історії
Іринка згаcaла, мов свічка, на очах у згopьовaної матері. І враз Ольга згалада пoлoгoвий, пoкинyте колись дитятко, яке наpoдилoся хвoрим. І ту жaхлuву таємницю, яку носила у собі ось уже шістнадцять років

Іринка згаcaла, мов свічка, на очах у згopьовaної матері. І враз Ольга згалада пoлoгoвий, пoкинyте колись дитятко, яке наpoдилoся хвoрим. І ту жaхлuву таємницю, яку носила у собі ось уже шістнадцять років

Ольга віддано молила Бога про одне: повернути до життя її єдину доньку, її крoвиночку. Та Іринка згасала, мов свічка. Лікарі безпорадно розводили руками. А тут ще ці видіння… Вони мyчили Ольгу, переслідували… Здавалося: це навіть не сон, а відбувається насправді. Кому могла розповісти про це Ольга? Відкрити таємницю, яку носила у собі ось уже майже шістнадцять років. Всі ці роки вона намагалася забути і не згадувати про це, а зараз спогади нагадували про себе, гіркі спогади. За матеріалами

Вона була тоді лише на другому курсі. Після його закінчення хотіла вчитися далі – мріяла стати лікарем. І раптом це кохання… Воно захопило її, як весняна повінь. Ольга навіть не опиралася – плила за течією міцних чоловічих рук, жагучої прucтрасті, чогось п’янкого і солодкого, невідомого їй досі.

Чоловік, якого вона так безтямно любила, був набагато старшим від неї. Ольгу це не лякало, навпаки, потай гордилась, що її кохав вродливий, впевнений у собі, забезпечений чоловік. Засипав Ольгу дорогими подарунками. Не раз відчувала на собі заздрісні погляди одногрупниць, коли приходила у новому модному платті чи кофтині.

Читайте також: Таня довго тepпiла походеньки чоловіка до кoхaнок, його батьки теж мовчали. Та однoго разу, коли чоловік серед ночі прийшов від чергової пacії, жінка не втpимaлася. На кpuк вибігли свeкрyха зi свекром, але втpyтитися не навaжyвалися. – Ото наpобив соpoму на цiле сeло, лoвeлaс пpoклятuй!

Інколи вона все-таки запитувала коханого: мовляв, що буде далі?

– Довірся мені, – заспокоював він її, і Ольга відчувала себе маленькою дівчинкою, якій не варто ні про що піклуватися.

Вона помилилася. Коли призналася Вікторові, що вaгiтна, чекала радості, здивування, розуміння… А вийшло зовсім по-іншому. Він дивився на неї недовірливо, аж перелякано.

– Цього не може бути, – заперечував. – Я ж купував тобі таблетки.

Ольга чесно зізналася: вона забула про ті пігулки.

Він обдав її крижаним поглядом.

– Тоді це твої проблеми. До речі, аби ти знала: у мене є дружина, син… Чому раніше про це не сказав? Але ж ми не збиралися одружуватися. Я тобі нічого не обіцяв. Просто кохав. І я не винен, що ти, сонечко, усе зрозуміла по-іншому. А тепер – мені пора.

Вона не вірила, що Віктор так просто зачинить за собою двері. Але за вікном шумів тільки вітер.

Проплакала усю ніч. Уранці спохопилася: вона ж не знає про Віктора нічого. Де він живе, де працює? Якось обмовився про свою фірму, та вона навіть уваги не звернула, пропустила мимо вух.

Познайомилися вони випадково, на вулиці. Падав дощ, а вона була без парасольки. І раптом десь з глибини вечірніх сутінків виринув Віктор. Прикрив її своєю широкою парасолею.

– Така гарна дівчина, а мокне. Ось моя машина, сідай, підвезу.

Ольга на мить завагалася. Він засміявся.

– Не бійся, я маленьких дівчаток не ображаю.

Віктор справді відвіз її до гуртожитку. Та вже наступного дня чекав біля училища.

– Заїхав подивитися, чи не застудилася моя дощова принцеса, – пожартував. Відтоді усе й почалося.

Точніше, після того, як Ольга переселилась у квартиру, яку винайняв для неї Віктор.

І все-таки він повернувся. Привіз гроші.

– Ось. Тут вистачить, щоб обійшлося без клопотів. Вибач, але до лікарні підеш сама. Мене у місті багато хто знає.

Вона поплакала ще кілька днів і зібралася в поліклініку. Одразу сказала лікарці, мовляв, чим швидше, тим краще, гроші у неї є.

– Залишіть їх для дитини. Переривати вaгiтність уже пізно.

У село до батьків Ольга їхати боялася. Старалася, щоб і в училищі не дізналися. З нетерпінням чекала канікул. Єдина втіха – Віктор заплатив за квартиру наперед. Та й господиня трапилася добра: ні про що не розпитувала, не дорікала Ользі.

Немовля народилося передчасно. Семимісячне, кволе. Ользі було байдуже. Вона давно знала, що відмовиться від дитини.

– Хоча б назвіть дівчинку, щоб не була безіменна. Дайте прізвище, – попросила лікарка, коли Ольга писала відмову.

Вона вивела акуратним почерком: Вікторія. А прізвище дала дівоче своєї мами. Десь підсвідомо хотілося, аби дівчинка мала щось і від неї, хай тоненьку ниточку.

Намагалася про все забути, стерти з пам’яті і почати життя з чистого аркуша. Закінчила училище й одразу пішла на роботу. Влаштувалася медсестрою у дільничній лікарні невеликого міста. Її ровесниці уже давно повиходили заміж, а вона ніяк не наважувалася. На запитання та докори батьків віджартовувалася, мовляв, навіщо мені чоловік, де його доброго знайти? Ліпше удочерю собі дівчинку…

Батьки сердилися, а Ольга усе частіше думала про це. Про свою, загублену десь у дитячому будинку доньку. Вона розшукає і забере її. Удочерить. А тоді вийде заміж.

Котрогось дня вона справді зупинилася перед дверима дитячого будинку. Донька була тут. Ольга розпитувала у виховательки про дівчинку.

– Віка дуже розумна і талановита. Побачите, як вона малює. Тільки дівчинка хвора, від народження. Віка не може ходити.

І знову в Ольги, як тоді, коли Віктор зрадив її, щось обірвалося всередині. Віддала цукерки для Віки виховательці. Поглянула на доньку здалеку, коли та гралася з іншими дітьми. І поспішила попрощатися.

Ще кілька разів Ольга їздила у дитячий будинок. Передавала доньці одяг, домашні ласощі. І тільки один-єдиний раз зустрілася віч-на-віч з Вікою. Була рання осінь. Ольга приїхала в інтернат, у який перевели доньку. Ішла стежиною, рясно вкритою обпалим листям. І раптом:

– Допоможіть, будь ласка…

Віка!

– Я не можу переїхати через бордюр. А виховательки нема. Піднесіть трішки візок. Це – неважко.

В Ольги трусилися руки. Нахилилася над візком і відчула на щоці тепле дихання доньки.

– Ну ось, дякую, – Віка усміхалася Ользі. – Ой, а чого ви плачете?

Дитяча рука торкнула Ольжине обличчя.

– Не треба. Бачите, я не плачу…

Візок покотився далі, залишивши Ользі погляд карих оченят доньки. Це вже потім, удома, Ольга згадувала: обличчя Віки сміялося, а очі – сумні-сумні. А, може, це тільки здалося?

Більше в інтернат Ольга не їздила. Ніби боялася ще однієї зустрічі з донькою. То навіщо трaвмувати себе і дитину?

А потім у її житті з’явився Андрій. Тихий, ніби і нічим не примітний. У містечку усі хвалили Андрія: за те, що мав золоті руки і добру душу. А вроду? Один вродливий в Ольги уже був.

Вони одружилися. Незабаром Ольга народила доньку. У сім’ї панувало тихе спокійне щастя. І раптом ця безглузда тpaгедія: Іринку прямо біля дому збив n’яний мотоцикліст. Уже який день донька не приходить до тями, нікого не впізнає, не розмовляє. А Ользі, тільки ледь задрімає, з’являється один і той же сон: Іринка, а поруч інша дівчинка. Стоїть біля Іринки, усміхається, а очі – сумні. Ольга кличе то одну, то другу, а нікотра до неї не йде. І тоді вона дала обітницю – поїхати в інтернат і забрати додому Віку. Людські пересуди? Що їй до того? Андрій? Якщо кохає – зрозуміє. А ні – Ольга і без нього проживе, з доньками. Тільки ось хай Іринка одужає.

Донька справді поверталась до життя. Лікарі знову розводили руками, мовляв, тільки диво врятувало дівчинку. Ольга ж дякувала Всевишньому.

Котрогось дня вона зібралася і поїхала в інтернат. Ішла тією самою з пожухлою травою стежиною. А ось бордюр, біля якого вона зустрілася з донькою.

– Ви шукаєте Віку? Її уже немає, – літня вихователька дивилася на Ольгу байдуже і втомлено.

– Її перевели в інший інтернат?

– Ви не зрозуміли. Віка пoмepла. Ви ж так довго не їхали. Навіть не телефонували. Не знали, що вона тяжко хворіла. До речі, Віка часто запитувала, коли приїде схожа на неї тьотя. Якщо хочете, ходімо, я покажу, де її мoгuла.

Десь високо, у небесах, плакав вітер. Маленький горбик землі і тиша.

– Я прийшла, я приїхала до тебе, доню. – шепотіла Ольга. – Прости, що пізно…

І знову, як колись, у той далекий день її зустрічі з Вікою, відчула на обличчі доторк дитячих долонь. А, може, то просто повіяв вітер, що ридав у небесах…

Зіна Кушнірук

You cannot copy content of this page
facebook