fbpx
Життєві історії
Ірина вже й не мріяла про жіноче щастя. Мала дуже важку долю, у житті все давалося через гіркі сльози. Та розплата за той гріх спіткала подругу, донька пoмepла при пoлoгах, а онучка залишилася кaлiчкoю

«Прости, що вкрала твоє щастя»

З Іриною я колись познайомилася ще на тернопільському ринку. Вона на той час торгувала яблуками, грушами, виноградом зі свого саду. Оксамитовим голосом припрошувала купувати плоди свіженькі, без нітратів. Я розглядала пізні сорти ранет. «Цей сорт тільки на вигляд холодний, шорсткуватий, але довго зберігається і дуже смачний. Утім, ви, мабуть, знаєте», – сказала Іра. Я наповнювала пакет яблуками – продавчиня дозволяла вибирати, як раптом до неї подзвонили. Усмішка вмить злетіла з обличчя Ірини, вона розгублено глянула на мене. «Ви дуже поспішаєте?» – несподівано спитала. «Хочу залишити вас поторгувати замість мене. «Швидка» забрала сестру в лiкарню, а з товаром мені туди… ну, ніяк, розумієте?» – поспіхом пояснювала Ірина і, не дочекавшись моєї відповіді, побігла.

У ролі продавчині я була вперше у своєму житті. Однак мені сподобалося припрошувати покупців. Складати докупки зароблені гривні. Раділа, ніби це був мій власний заробіток. Зраділа й Ірина, коли повернулася з лікарні: «О, то у вас добре вийшло. Заберіть вторговане собі». Але я навідріз відмовилася, тим паче, коли довідалася, що її сестру чекає опepація. Тішилася тим, що яблука дісталися мені задарма. Побажала, щоб у сестри Ірини пройшла успішно опepація і поспішила на автобус.

Через два тижні я знову приїхала до Тернополя на ринок. Приглядалася до товару на лавках, як почула знайомий оксамитовий голос: «Ви мене не впізнаєте?». Ті ж іскристі карі очі, кучерява гривка з-під голубого берета – Ірина! Ми розговорилися. Її сестру уже виписали додому. Видaлили жoвчний мiхур, в якому засів великий камінь. Слава Богу, усе вже позаду. Ірина налила чай з термоса, запропонувала мені – надворі холодно ж, дощ мрячить. Мені не спішилося – автобуси до нашого містечка їздять часто, тому й погодилася. З пакунка, який розгорнула Ірина, духмяно запахло пиріжками. Ірина пекла їх пізно ввечері, щоб і донькам до школи були, і їй з чоловіком на роботу.

Читайте також: “МИ ЖИЛИ БIДНО. МАТИ, ЯКА РАНІШЕ НІКОЛИ НЕ ПРАЦЮВАЛА, ВЛАШТУВАЛАСЯ В КАФЕ ОФІЦІАНТКОЮ І ПОЧАЛА СЕРЙОЗНО ВUПUВAТИ”: ЯK ДІВЧИНА ЛEГКOЇ ПOВEДIНКU ВИЙШЛА ЗАМІЖ ЗА СВЯЩЕНИКА, А ЗГОДОМ СТАЛА “СВЯТОЮ”

«Тепер щодня все дорожчає, тому доводиться шукати спосіб, як зекономити», – подала мені пиріжок і слово за словом розповіла про своє життя.

Їй сорок вісім, а чоловікові Антону – п’ятдесят. Від дуже добрий, працьовитий, не вміє сидіти без діла. А донечок-близнючок Анну і Марію просто обожнює.

Та був час, коли Ірина уже й не мріяла про жіноче щастя. Навчаючись в училищі на швачку, познайомилася в маршрутці зі студентом економічного вишу. Везла з дому важку сумку з продуктами і він запропонував свою допомогу. Відніс сумку аж до дверей її кімнати в гуртожитку. Назвався Володимиром, попросив номер телефону. Насправді, Іра не вірила, що він зателефонує, бо куди там їй, простій дівчині з села, до студента вишу! Тим паче, Володя – тернополянин. Його одяг та манери свідчили, що він із заможної сім’ї.

Та вже зранку хлопець їй зателефонував: «Я не розбудив тебе, сонечко?». Оте «сонечко» ніжно залоскотало її серце, підняло настрій на весь день. Вони стали зустрічатися. Ірина була на сьомому небі від щастя, ділилася ним зі своєю подругою по кімнаті.

Андріана не впізнавала подруги. Вона стала сміливішою, впевненою в собі. «Покажеш свого кавалера?» – спитала Ірину, коли та чепурилася на побачення. Ірина здивовано підняла очі. Нотки здивування почула і в голосі Володі, коли сказала, що прийде на побачення з подругою.

Голуба сорочка дуже пасувала до кольору його голубих, як весняне небо, очей. Побачивши, що кохана і справді не одна, Володя весело засміявся: «І що будемо робити, дівчата?» Андріана безцеремонно назвала бар, де не раз бувала зі своїми кавалерами. Мовляв, там і музика хороша, і страви вишукані. А вони ж – студенти, їсти хочуть… Іра була вже й не рада, що взяла Андріану з собою. Їй було незручно, коли та вибирала меню. Навіщо стільки страв, коли в них холодильник повний? Голодні вони… Ех, Андріано, Андріано… Що за жарти в тебе? І чому очі твої горять, коли дивишся на Володю?

Вони пили червоне вино. Захмелівши, Андріана силоміць потягла Володю до танцю, обійняла руками його шию…

Іра спантеличено залишилася сидіти за столиком, а коли угледіла, що до неї підходить якийсь молодик, швиденько втекла з бару… Серце шалено колотило в грyдях, її кидало то в жар, то в холод, від сліз не бачила світу, не розуміла, що вибігла на дорогу на червоний колір світлофора. Ще встигла почути сильний бiль в усьому тiлі і переляканий крик перехожих та покотилася в темну прірву…

Після складної опepації Іра важко відходила від нapкозу. Не хотіла нікого бачити, ні з ким розмовляти. Заливалася гіркими слізьми її мати, заспокоював Володя: так, залишилася без однієї нирки і селезінки. Боляче, прикро, але не смepтельно. Вона молода, оpганізм окріпне і вони неодмінно одружаться.

…Якось ненароком Ірина почула розмову між Володею і Андріаною: «Глянь, Володю, яка вона бліда. Аж постаріла. Навіщо тобі каліка? Залиш її, бо лікуватимеш усе життя». Серце запекло в грyдях. Іра заледве стримала себе, щоб не закричати. Болісно прикусила губи і вдала, що спить…

Більше Володя її не навідував. Не застала вона й Андріану в їх кімнаті, коли повернулася з лікарні.

Он, яка подруга у неї – зрадила і втекла. Гіркий клубок перетискав дихання. Через кілька днів мати забрала її додому. Поступово Іра набиралася сил. Гнала від себе думки про Володю. А коли дізналася, що він одружився з Андріаною – проплакала всю ніч. Щоб забутись, відволіктися від сумних думок, стала створювати оригінальні моделі одягу. Вишивала, в’язала, шила на замовлення і згодом здобула авторитет серед кравчинь.

Мов із гopба, швидко летять роки. Якось вона поїхала до Тернополя на комісію, бо мала другу групу iнвалiдності. У дворі поліклініки присіла на лавочку, як несподівано побачила Володимира з білявенькою дівчинкою на руках. Поруч, спираючись на паличку, йшла худа, сива жінка… Щось обірвалося Ірині всередині: невже це – Андріана? Їй додався добрий десяток літ…

Іра покликала їх. Пішла назустріч. Володимир, зніяковівши, мовив: «Піду погуляю з малою, а ви поговоріть тут». Андріана, ховаючи вицвілі очі, сказала, що рада зустрічі, бо давно хотіла попросити в Іри прощення. За те, що вкрала у неї щастя. «Ти гарно виглядаєш, Іро, й не скажеш, що сорок минуло. А мене Господь покaрав. Та, якби ж то лиш мене… Онука наша, Іваночка, народилася з важкою пaтoлогією нирок. Два роки лікувалися у найкращих спеціалістів, але нирку довелося видалити. Ліву, як у тебе. Так, Ірино? Втім, не має значення яку – опepація дала ускладнення і в Іваночки відмовляють ніжки. Онука – єдина наша втіха, бо дочка Оксанка пoмepла під час пoлoгів. Ось так поглумилася з мене доля. Витратили всі заощадження, сили немає, – сльози потоком котилися по обличчю Андріани. – Прости мене, Іро, прошу!»

…Якось поїхала Іра в райцентр по нитки для шиття. Хоч одягу тепер в крамницях – вдосталь, все ж клієнтів їй не бракує. Автобус спізнювався, а дощ, розперезавши небо, періщив, мов з відра. «Сідай, красуне», – біля неї зупинилася автівка, з якої виглядав вродливий чорнявий чоловік. Іншим разом вона, мабуть, не відважилася б послухати випадкового водія, але їй конче треба було встигнути до магазину з нитками, і дощ підігнав її…

З тих пір вони з Антоном разом. І хоч подружнє життя почалося, коли їм обидвом було вже за сорок, вони – щасливі і не уявляють свого життя один без одного.

Антон працює на фірмі, Іра підзаробляє шиттям, навчає своїх донечок. Анна і Марія – першокласниці, тож доводиться Ірині разом з ними здобувати ази науки.

Іноді телефонує Андріана. І хоч Іра давно простила їй та щиро співчуває Андріані, все ж сердиться сама на себе, коли іноді, чомусь, ніяк не піднімається рука, щоб взяти слухавку…

Марія Маліцька м. Теребовля

За матеріалами видання Наш ДЕНЬ

Related Post

facebook