Коли Олександр уперше привів Ніну до мами, та зустріла її вельми неприязно. Стояла, наче на варті, з кам’яним обличчям і перехрещеними руками.
– Це вона? – холодно запитала Ганна Петрівна.
– Так, мамо. Це Ніна, моя дівчина, – несміливо відповів син.
– Дівчина… А звідки вона?
– Із сусіднього села. Ми разом працюємо.
Ганна Петрівна глянула зверху вниз, ніби оцінюючи кожну нитку на Ніниній сукні.
– І це ти вибрав собі таку? Та в тебе ж дівчат у місті було – освічених, гарних… А ця… – вона зиркнула й закінчила гірко: – не для тебе.
Ніна стояла мовчки. Їй хотілося втекти, але вона не могла – Олександр тримав її за руку. І тою рукою вона відчула – він не здасться.
Після того вечора Ганна Петрівна зробила все, щоб їх розсварити. То подзвонить синові й скаже, що чула, як про Ніну «в селі погано говорять». То натякне, що «дівчина несерйозна». А коли Олександр твердо заявив, що збирається одружитися, вона просто вибухнула:
– Якщо візьмеш її за дружину – ноги моєї в твоєму домі не буде!
– То й не треба, мамо, – сказав він тихо. – Бо від Ніни я не відмовлюся. Я вдячний вам за те, що народили і виховали мене, але це аж ніяк не дає вам право втручатися в моє життя.
Він справді одружився. Без весілля, без гостей, тільки з двома свідками. Ганна Петрівна, як і обіцяла, не прийшла.
Спочатку молоді жили в гуртожитку – у кімнаті два на три метри, де влітку не було чим дихати, а взимку з вікон тягнуло. Ніна прала руками, бо пральної машини не мали, готувала на маленькій плитці й завжди усміхалася.
– Якось воно буде, Сашку, – казала вона. – Ми ж разом, а це головне.
Але життя випробовувало їх на міцність. Спочатку гуртожиток хтось викупив – довелося переїжджати. Потім квартира, яку вони винаймали, потекла після дощу – речі зіпсувалися. Вони ночували то у знайомих, то в родичів. Та навіть у найгірші моменти Ніна не нарікала. Вона просто стискала чоловікову руку і шепотіла:
– Ми впораємось.
І якимось дивним чином вони через труднощі не тільки не сварилися, але навпаки – їхні стосунки лише міцніли.
Ганна Петрівна тим часом не дзвонила. Жила сама в своїй хаті, з образою в серці. Іноді сідала біля вікна, дивилася на дорогу й думала: А може, він усе ж таки прийде? Але гордість не дозволяла першою зробити крок, навіть набрати номер.
Минали роки. У Ніни й Олександра народилася донечка Марійка. Вони раділи, хоча жили скромно. Коли чоловік приніс із пологового квітку і стару коляску, Ніна заплакала – не від злиднів, а від щастя.
– Ми все пройдемо, Сашко, колись у нас буде свій дім.
І він дійсно ставився до неї з ніжністю, як обіцяв. Любов, загартована труднощами, лише міцнішала.
Одного разу, через багато років, Ганні Петрівні стало погано. Боліла спина, руки не слухалися. Сусідка, що заходила час від часу, помітила, що вона ледве ходить.
– Вам би до лікаря, Ганно, – порадила.
– Та ще трохи полежу – минеться, – відповіла вона.
Але не минуло. Через тиждень вона впала просто на кухні. Лежала пів дня, поки нарешті наважилася набрати сина.
– Сашко… мені недобре, – ледве вимовила вона.
Він приїхав того ж вечора. Побачив маму – бліду, змарнілу, з очима, повними страху.
– Мамо, чому не сказала раніше? – спитав він.
– Не хотіла турбувати…
Ніна стояла поруч. Без жодного докору, без гніву. Просто підійшла, допомогла Ганні Петрівні підвестися, нагодувала, застелила чисту постіль.
– Я залишусь із вами, – сказала вона. – Поки не встанете на ноги.
Ірина (сусідка) пізніше розповідала, що Ганна спочатку навіть не могла дивитись на невістку. Та потім щось у ній зламалося. Бо кожного ранку бачила, як Ніна ставить чайник, варить кашу, перевіряє ліки, змахуючи пил із підвіконня. Без жодного слова про минуле.
– Ніно, – тихо сказала вона одного разу, – чому ти мені допомагаєш? Я ж… я ж не хотіла приймати тебе в сім’ю.
– Бо ви мама мого чоловіка, – просто відповіла Ніна. – А ще тому, що мені вас шкода.
Ті прості слова розтопили багаторічну кригу. Ганна заплакала, бо їй було соромно. Лише тепер, через роки, вона зрозуміла, якої помилки припустилася.
– Пробач, доню. Я тоді… я думала, що знаю, як краще. А виявилось, що не знала нічого.
Відтоді все змінилося. Ніна залишилася доглядати свекруху. Вони разом пекли пиріжки, дивились старі фільми, говорили про життя. Іноді Ганна дивувалась сама собі: як же вона могла колись не побачити, яка ця жінка добра?
– Бог мені послав випробування, щоб я зрозуміла, що справжня любов – не в родоводах і грошах, а в серці, – сказала вона якось Олександрові.
Він лише обійняв маму й прошепотів:
– Головне, що ти це зрозуміла, мамо.
Через рік Ганна Петрівна відійшла тихо, у сні. А перед тим, як заплющити очі, покликала Ніну:
– Дякую тобі, доню, що не відвернулась. Якби можна було прожити життя ще раз, я б хотіла, щоб саме ти була поруч від початку.
Після похорону Ніна довго сиділа на лавці біля старої хати, дивлячись у захід сонця. Вітер хитав яблуню, і від того шелесту їй здавалося, ніби свекруха шепоче: Дякую…
Іноді життя саме ставить усе на свої місця. Людина може не прийняти тебе спочатку, може образити чи відштовхнути – але час покаже, хто ти є насправді. І коли ти відповідаєш добром на зло, то не принижуєш себе – ти підносиш душу. Бо справжня сила – у доброті, яка лікує навіть серця, закам’янілі від гордості.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
