– Що це означає, що у тебе троє дітей? – Ірина різко зачинила дверцята холодильника, проливши молоко на підлогу.
Її голос був спокійний, але очі швидко металися по кухні, наче шукаючи на чому зупинитися.
Андрій, сидячи за столом з чашкою кави, трохи відсів назад, ніби намагався сховатися за своєю чашкою.
– Ірино, ти що? Це не секрет, – він знизав плечима, намагаючись показати, що нічого страшного у цьому немає. – Так, діти. Але це не впливає на тебе зовсім, вони живуть своїм життям. Вони живуть з мамою, вона і займається їх вихованням.
– І ти вирішив сказати мені це після весілля? – її голос став тихим, але таким сердитим та повним розчарування. – А хто тоді допомагав тобі з фінансами, поки ти заощаджував на нашу квартиру?
– Ну мама, – пробелькотів він, відводячи погляд.
Ірина відчула, як її руки опустилися додому самі. Цей чоловік, якого вона вважала надійним, раптом став чужим.
Як лялька з потрісканим макіяжем, що втратила свою красу.
– І зарплату ти теж їй віддаєш? – в її голосі вже не було сумнівів, тільки подив.
– Ти що, думаєш, я її собі залишаю? Це ж діти, Ірино. Їм треба допомогти, – він постукав пальцями по столу, намагаючись виглядати спокійно, але в голосі знову відчувався натяк на роздратування.
– Андрію, діти – це твоя відповідальність. Але не моя.
Ці слова зависли в повітрі, немов останній акорд в п’єсі, де все було вже сказано.
Ірина познайомилася з Андрієм рік тому на святі у колеги. Він був високий, впевнений, з тією самою “теплою” усмішкою, яка миттєво викликає довіру, дуже красивий, інтелігантний і цікавий для неї. Тоді вона жартувала:
– У вас усмішка професійна? Як у тих, хто кредити роздає.
Андрій засміявся і налив собі ще.
– Не кредити, а будівельні консультації. Я інженер. Хочете, я можу знайти для вас вигідний кредит?
– Класно, – підхопила вона. – А знижка на ремонт додається?
Цей жарт переріс у нічну прогулянку, де вони говорили про все: книги, фільми, звички.
Андрій, наприклад, любив спати тільки на правому боці, щоб “серце відпочивало”. Ірина зізналася, що не любить тишу, але і шуму теж не подобається їй.
Він здавався ідеальним: веселий, надійний, уважний.
Через кілька місяців він запросив її на вечерю в ресторан з живою музикою. Вечір здавався казковим, наповненим легким магічним настроєм. Ірина, яка зазвичай довго обирала страви, сказала: «З тобою я готова замовити все меню, аби не поспішати».
Через пів року він зробив їй пропозицію. Просту, без кільця, але з щирими словами:
– Ірино, давай просто жити разом. Бути разом. Бути щасливими.
Тоді вона навіть не могла уявити, що ці слова приховують пастку. І ось, згодом вони весілля відгуляли.
Та після цієї розмови, через тиждень все змінилося. Мати Андрія захворіла і потрапила до лікарні, і діти раптово стали частиною її життя. Вони переїхали до їх орендованої двокімнатної квартири.
Діти, за якими Андрій обіцяв “наглядати”, почали заповнювати її простір.
На перший погляд, вони були звичайними дітьми: Петро, 12-річний підліток, що намагався бути лідером; Олена, 10-річна мрійниця, яка обожнювала комікси; Костя, 7-річний бешкетник з чорними, як вугілля, очима.
Але їхня присутність ламала звичний ритм Ірини.
– Я ж попереджав, це тимчасово, – сказав Андрій, коли діти бігали по квартирі, немов маленькі торнадо. – Вони звикнуть до тебе.
Ірина мовчки витирала сік з дивану, намагаючись не реагувати. Звикнуть. Якось, це все тимчасово. Але кожне їхнє питання «А ти хто?» і кожне бурчання на обід, який він «не смачний», вибивало її терпіння, наче краплі води, що точать камінь.
Ірина відчула, що стала чужою у власному житті.
– Ти допоможеш мені з ними? – запитала вона одного вечора, коли Андрій, не відриваючись від телевізора, спокійно дивився футбол.
– Вони діти, Ірино, – навіть не глянув на неї. – Ти доросла людина, маєш зрозуміти, впораєшся.
Перші тижні з дітьми стали справжнім хаосом. Ірина намагалася зберігати спокій, але всередині все кипіло від роздратування.
Її ритм життя порушився: робочі дзвінки переривали дитячі крики, квартира стала схожою на прохідний двір, а простір – чужим.
– Мама, я не витримую, – зізналася вона матері під час рідкісного дзвінка. – Вони мене не слухають. Петро ще постійно щось каже недобре у відповідь, Олена каже, що я “погана”, нанайменший просто перевертає квартиру.
Мама сказала, що з дітьми так завжди.
– Я не знала, що це стане моєю проблемою! Він обіцяв, що це мене не торкнеться.
– Знаєш, Ірино, за чоловіка ти відповідаєш не тільки словами. Пам’ятаєш, як я одна тягнула вас з братом? Ти сильна, справишся.
Ірина хотіла заперечити, але не змогла. Вона розуміла, що мати її не підтримає.
Андрій також не полегшував ситуацію. Його роздратування стало проявлятися частіше. Коли вона намагалася поговорити про поділ обов’язків, він лише відмахувався:
– Ти постійно чогось хочеш. Це просто діти. Ти ж жінка, повинна ладити з ними, ти ж сама колись станеш матір’ю.
Ці слова дзвеніли в її голові цілий день. Вона ніколи не почувалася такою непотрібною.
Одним з найбільших негараздів стало питання грошей. Андрій, звиклий передавати свою зарплату матері своїй, продовжував так само.
– Андрію, у нас іпотека. Чому ти віддаєш гроші матері? – запитала вона одного вечора.
– Мама хвора, Ірино. Я не можу залишити її без грошей. І діти часто бігають до неї, багато часу в неї сидіть, вона ледве на аптеку має, ми ж сім’я.
Ірина різко обернулася.
– Сім’я? Це наша сім’я? Чи ти досі живеш у світі, де все вирішує твоя мама?
Він повернувся до телевізора.
– Ти не розумієш, що таке відповідальність. Я не можу інакше.
Вона розгубилася від такої відповіді, відчуваючи, як сльози підступають до очей.
Кілька тижнів по тому Ірина зрозуміла, що її терпіння на межі.
Андрій хотів, щоб вони мали ще спільну дитину, але Ірина категорично відмовилася. Ця дитина стала б для неї черговим тягарем, яка б лягла ще на її плечі.
І тоді вона зрозуміла, що більше не може жити так.
Ірина помітила, як діти перетворюються з джерела дратівливості на щось геть недобре для неї. Петро, найстарший, став навіть сам часто робити зауваження їй. Якось він заявив:
– Ти мені не мама, щоб вказувати, що робити. Я не повинен слухатися тебе.
– А ти не гість, щоб вести себе так, – відповіла вона, намагаючись зберегти спокій.
Але спокій ставав розкішшю. Щоразу, коли вона намагалася навести порядок, діти сміялися, бешкетували або починали скаржитися Андрію.
– Тато, вона постійно просить нас мити посуд! І ще каже, що ми “невдячні”! – обурено заявив Петро якось під час вечері.
Андрій, замість того щоб підтримати її, просто махав рукою.
– Ірино, ну не будь такою суворою. Це ж діти, їм потрібно час.
Вона витирала руки рушником і дивилася на нього з безвихіддю.
– Час? У мене вже немає ні часу, ні сил бути тут вічною прибиральницею, нянькою і кухарем.
Андрій підняв брови.
– А хто ще, якщо не ти?
Ці слова стали останньою краплею.
На роботі Ірина почала помічати, як колеги дивляться на неї зі співчуттям. Вона вже не була тією, хто завжди приходив на допомогу, перестала яскраво одягатися, бо вже не мала за що, рідко робила манікюр, зовсім не мала часу на себе.
Тепер її спізнення і втомлений погляд говорили самі за себе.
Одна з колег, Ліна, не витримала:
– Ірино, що з тобою? Ти наче тінь себе.
Ірина лише знизала плечима.
– Все нормально. Просто втомилася трохи.
Ліна нахмурилася.
– Це через твого чоловіка? Чи через його дітей?
Ірина відчула, як серце стискається. Вона завжди намагалася уникати цієї теми. Але Ліна була права. Це не її життя. Це був театр якийсь, де вона була не на своєму місці і не в своїй ролі.
– Так, – відповіла вона після паузи. – Я втомилася від них всіх. Від Андрія, від його дітей, від цієї безкінечної відповідальності.
– Ти повинна піти. Поки не пізно.
Ці слова відгукнулися в її серці.
Коли діти перейшли всі межі, її терпіння лопнуло остаточно. Одного дня Олена звинуватила її в тому, що вона десь поділа її речі.
– Ти що? – вигукнула Ірина. – Я не чіпала твоїх речей, я не беру чужі речі!
– Вона десь поділа мої особисті речі і я їх не можу ніде знайти, вона спеціально це зробила! – плакала дівчинка, розповідаючи все батькові.
Андрій подивився на Ірину з докором, наче вона могла зробити таке.
– Ірино, я розумію, діти з непростим характером, але це вже перебір.
– Що вже, Андрію?! – викинула вона. – Ти мені не віриш?
– Просто ти іноді різка, скаржишся на них.
Ці слова дуже засмутили її.
Вона більше не збиралася пояснюватися.
Ірина сиділа за столом і дивилася у вікно. На вулиці були святкові вогні, а в голові звучав тихий голос: “Ти маєш вибрати себе”.
Андрій повернувся пізно, приніс якісь продукти і почав розмову, як ні в чому не бувало:
– Ірино, я взяв пельмені. Приготуй, я піду відпочину. День був важкий.
Вона дивилася на нього, не говорячи ні слова.
– Ти чуєш мене? – запитав він, роздратовано. – Чому мовчиш?
– Андрію, де мої гроші? – раптом запитала вона, намагаючись тримати голос спокійним.
– Які гроші?
– Аванс, який мені дали перед святами. Ти зняв їх з карти, пам’ятаєш?
Він зітхнув.
– Мама попросила у мене. Я думав, тобі не буде шкода. У нас же спільний бюджет.
Вона встала, важко було на душі.
– Ти навіть не запитав мене! Ти просто взяв їх! Ти знаєш, як вони мені були потрібні?
– Ірино, припини. Це всього лише гроші.
Її голос став рішучий:
– Це були мої гроші! Моя робота, мої зусилля! А ти просто забрав їх, наче я повинна фінансувати твою маму, твоїх дітей, твоє життя!
Він перевів погляд на телевізор.
– Ти поводишся, як дитина. Я думав, ти доросла жінка.
– Так, я доросла. І тому йду.
Ці слова зависли в повітрі.
Андрій насмішкувато посміхнувся.
– Ідеш? Куди? В твоє казкове життя?
– В свою квартиру, Андрію. Ту, про яку ти навіть не знав.
Коли всі заснули, Ірина швидко зібрала свої речі. Вона залишила записку на столі:
“Я більше не можу бути частиною твого життя. Живіть, як хочете. Забудьте про мене”.
Перед тим, як піти, вона на мить зупинилася біля дитячих курток, що були розкидані по підлозі. Підняла одну, акуратно повісила її, глибоко вдихнула і пішла.
На вулиці було тихо. Сніг м’яко падав на землю, поглинаючи всі звуки. Ірина сіла в таксі, вказала адресу і поїхала додому.
Її ключі тихо дзвеніли в замку. Коли вона увійшла, відчула знайомий запах дому, який був тільки її. Вона включила світло і сідаючи на підвіконня, дивилася на засніжене місто.
Внизу діти грали, каталися на санках. У будинку навпроти світлились вікна, і все здавалося ідеальним: тепло, затишно, тихо.
Вона взяла чашку чаю, поклала її поруч, а потім витягнула книгу. На першій сторінці було написано:
“Зараз все починається по-новому”.
Ірина усміхнулася. Це була її життя. І тепер вона належала тільки їй.
Новий рік Ірина зустріла у своїй тиші, заваривши міцний чай і ввімкнувши стару новорічну мелодію. Її квартира, її простір, була маленькою, але в той момент вона здалася безмежно великою. Це був її дім, про який чоловік ніколи не знав.
Телефон дзвонив, то був Андрій, але вона не відповідала, вирішила на розлучення подавати. Але хіба це правильне рішення? Можливо, було б краще зберегти сім’ю?
Фото ілюстративне.