Ірина Павлівна сиділа на кухні й крутила в руках весільне запрошення. Білий картон із золотим тисненням, витонченими літерами вибите ім’я доньки: «Зоряна та Андрій запрошують…». Лише одне було інакше: вона не була в числі гостей.

Перед очима знову поставали слова доньки:

– Мамо, не приходь. Я вже всім сказала, що ти захворіла…

Вона тоді застигла. Немов землю їй вибили з-під ніг.

– Доню, та як же так? Це ж твоє весілля…

– Мамо, будь ласка. Я не хочу пояснень. Не приходь. Так буде краще.

Телефон розривався від дзвінків. Зоряна всіх готувала до того, що мами не буде. Родичі й сусіди цікавилися:

– Ірино, як твоє здоров’я? Чули, ти захворіла, бідолашна.

– Тримайся, відпочивай, не переймайся, що не зможеш бути на весіллі.

Ірина стискала слухавку й усміхалася крізь сльози:

– Так, трохи підводить тиск, нічого страшного…

Люди співчували, а вона відчувала, як усередині щось рветься. Донька, її єдина дитина, власними руками вирізала її з найважливішого дня.

Вона пригадала, як Зорянка була малою. Чорнява, з великими очима, бігала босоніж по двору й кликала:

– Мамусю, дивись, я ляльці платтячко пошила!

Ірина працювала в колгоспі, потім у школі прибиральницею. Зарплати ледь вистачало, але донька ніколи не ходила голодна. Вона відкладала кожну копійку, щоб купити їй нову сукню до школи, щоб Зоряна не почувалася гіршою за інших.

На батьківські збори Ірина завжди йшла у своїй старенькій кофті, але з гордо піднятою головою. Бо знала: її дитина найкраща.

Коли Оксана вступила до університету в місті, Ірина плакала від радості. Її донька стане вченою, освіченою! Вона їй писала довгі листи, пересилала гроші, які заробляла тяжкою працею.

А потім усе змінилося.

В університеті Зоряна швидко «влилася» у компанію модних одногрупників. Там було не прийнято згадувати про село, про простих батьків.

– Мамо, – якось сказала вона по телефону, – не приїжджай у гуртожиток. Я сама приїду додому.

Ірина не надала цьому значення. Думала: донька соромиться, що вона у старенькому вбранні. «Та нічого, – думала, – головне, щоб їй добре було».

Потім у житті Зоряни з’явився Андрій – молодий підприємець із багатої сім’ї. Вона приїхала до мами й гордо показала каблучку.

– Мамо, ми одружуємося! – сяяла донька. – Весілля буде велике, у ресторані, з музикою, з фотографами.

– Доню, – розчулилася Ірина, – я так щаслива за тебе!

Вона відразу почала думати, яке вбрання вдягне. Мріяла стояти біля доньки в той важливий день, дивитися, як вона стає дружиною.

А потім пролунали ті слова: «Мамо, не приходь… Я сказала всім, що ти хвора».

Ірина довго не могла збагнути. Хіба вона чимось зганьбила доньку? Так, вона проста жінка. Так, не мала модних суконь, не вміла говорити «правильними» словами. Але ж вона дала доньці все, що могла.

Уночі вона плакала у подушку. «Боже, невже я для неї тягар? Невже моя донька соромиться мене настільки, що краще сказати, що я хвора?»

Весільний день настав. Сусідка Маруся зайшла привітати.

– Ірино, як шкода, що ти не змогла піти. Таке гарне весілля! Наречена – мов картинка. А Андрій який красень!

Ірина усміхнулася, але в очах стояли сльози. Вона лишилася вдома сама, з тим самим білим запрошенням у руках.

Вона уявляла, як там, у ресторані, Зоряна сміється, фотографується, обіймає гостей. І як хтось, може, запитає: «А де мама?» – а донька скаже: «Вона хвора, не змогла прийти».

Минуло кілька днів. Зоряна приїхала додому у дорогому вбранні, вся сяюча.

– Мамо, не ображайся, – почала вона. – Просто там було стільки людей, я не хотіла, щоб… ну, ти розумієш.

– Ні, доню, – тихо сказала Ірина. – Не розумію.

– Мамо, я тепер живу іншим життям. Там усе інакше. Я не хотіла, щоб з тебе сміялися…

– Сміялися? – Ірина ледве стримувала сльози. – Сміялися б з чого? Що я простенька? Що я тебе виростила сама? Що я ночами не спала, щоб ти вчилася?

Зоряна опустила очі. Вона не знала, що відповісти.

– Доню, – сказала Ірина, – ти можеш соромитися мене. Але пам’ятай: ти є тим, ким ти є, завдяки мені. Я не ображаюся… Я просто більше не мріятиму бути частиною твого життя.

Після того розмови вони бачилися рідше. Зоряна жила у своєму «новому світі», а Ірина залишалася в селі. Вона продовжувала ходити на город, пекти хліб, зустрічати сонце біля вікна.

Але всередині жінки завжди жила рана. Біль від того, що її єдина донька відреклася від неї.

Час ішов. У селі ще довго шепотілися: «Бідна Ірина, дочка соромиться її…». А вона тільки посміхалася. Вона навчилася жити з цим болем.

Та інколи, коли ввечері вона сідала з запрошенням у руках, їй здавалося, що на ньому лишилися не золоті літери, а відбитки її власних сліз.

Час минав, Ірина ще десь в глибині душі чекала, що дочка таки приїде, буде шукати шлях до примирення. Але поки-що цього не сталося. Зоряна насолоджувалася своїм новим життям, в якому їй було добре і без мами.

А як ви оцінюєте вчинок Зоряни?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.