Ірина й Світлана познайомилися випадково — через оренду будинку. Молоде подружжя Ірини саме шукало тихе місце неподалік міста, щоб вирватися з тісної квартири. А Світлана, самотня жінка з гучним сміхом і завжди приємним запахом парфумів, уже там жила. Вона перша підійшла до Ірини того дня, коли ті з чоловіком Володимиром перевозили речі.
— Нові сусіди? — усміхнулася вона, виставивши з вікна вазон. — Я Світлана. Тут гарно, повітря свіже, а люди спокійні. Якщо щось треба — заходьте!
Ірина тоді щиро зраділа. Вона не мала тут знайомих, а Світлана здавалася відкритою і доброю. З того дня жінки часто бачилися — то чай разом пили, то пиріжками одна одну пригощали.
Світлана мала щось таке, що притягувало людей: уміння слухати, говорити приємні слова, трохи лукаву усмішку і ту легкість, яку мають ті, хто ніколи не надто переймається. Ірина ж була іншою — домашня, спокійна, щира. Вона любила варити борщ, поратися на городі й чекати чоловіка з роботи.
Та з часом Ірина почала помічати, що Світлана надто часто «щось просить». То позичить цукор, то праску, то каструлю, то навіть гроші «до зарплати». Ірина ніколи не відмовляла — думала: допоможу подрузі, то й мені колись допоможе.
Але допомога так і не поверталася.
— Світлано, ти не пам’ятаєш, я тобі сто гривень давала минулого тижня? — якось несміливо спитала Ірина.
— Ой, Іринко, пам’ятаю, але в мене зараз скрута. Ти ж знаєш, я віддам. Тільки не зараз, добре? — і посміхнулася так щиро, що Ірина навіть вибачилася за те, що нагадала.
Минали тижні, місяці. Їхня «дружба» тривала — Світлана все частіше заходила до них у дім, навіть коли Ірини не було. Казала, що прийшла запитати у Володимира якусь пораду, чи позичити інструмент. Ірина не бачила в цьому нічого поганого. Вона довіряла.
Одного разу Світлана зізналася:
— Іринко, твій Володя — просто золото. Як тобі пощастило! Так піклується, такий спокійний, справжній чоловік.
Ірина лише усміхнулася:
— Та звичайний він, як усі. Головне, що добра людина.
Того вечора Світлана довше, ніж звично, сиділа на кухні. А коли пішла, Ірина чомусь відчула легкий холод у грудях, ніби відкрите вікно в душі.
Згодом сталися дрібниці, які тоді здавалися неважливими. Володимир почав затримуватися після роботи, Світлана рідше приходила вдень, але все частіше ввечері. Раз якось Ірина бачила, як вони стояли біля хвіртки й сміялися — над чимось дуже своїм. Вона тоді не надала значення. Подруга ж…
Та істина має властивість рано чи пізно прорости, як те зерно, що пробиває навіть камінь.
Одного вечора Ірина повернулася додому раніше. В будинку було темно, але з кухні чулося приглушене шарудіння. Вона ступила кілька кроків — і застигла. За столом сиділи Володимир і Світлана. Вона тримала його за руку й шепотіла щось ледь чутно.
— Що тут відбувається? — голос Ірини затремтів, хоч вона намагалася говорити спокійно.
Світлана підняла очі й раптом зухвало посміхнулася:
— Іринко, не роби трагедії. Ми просто говоримо.
Володимир мовчав. Його обличчя було сіре, мов попіл.
Тієї ночі Ірина не плакала. Вона просто сиділа біля вікна й думала, як швидко чужа рука може витягти з серця довіру, мов голку з полотна. Наступного дня чоловік зібрав речі. Не пояснював нічого, лише кинув:
— Так сталося. Пробач.
А через тиждень Ірина бачила їх разом. Світлана, у новій сукні, тримала Володимира під руку. Люди шепотілися, але вона йшла з високо піднятою головою.
Минуло кілька місяців. Ірина залишилася сама. Вона переїхала, почала знову з нуля, без гучних пояснень і без бажання помсти. Серце боліло, та з кожним днем біль притуплювався.
Якось у магазині вона почула знайомий голос. Озирнулася — то була Світлана. Змучена, з потьмянілими очима, з дитям на руках.
— Ірино… — тихо промовила. — Ти, мабуть, мене ненавидиш.
— Ні, — спокійно відповіла Ірина. — Просто дякую тобі.
— За що?
— За те, що відкрила мені очі. І на тебе, і на нього. І на себе.
Світлана опустила голову. З того дня вони більше не бачилися.
Минуло кілька років. Ірина знову вийшла заміж — за простого, але доброго чоловіка. Тепер вона знала: справжня дружба, як і справжня любов, не просить, не бере, не грає. Вона дає.
А Світлану потім бачили — жила сама, міняла роботу, квартиру, людей навколо. Її «легкість» стала тягарем, бо жити лише чужими силами — вічно не вийде.
Ірина ж іноді згадувала її без злості. Тільки з тихим розумінням: кожна людина сіє зерна у своє життя. Одні сіють довіру й добро, інші — користь і облуду. І з того, що посієш, те й пожнеш.
Бо навіть найсолодші слова не замінять чистоти серця. І найкраща подруга може виявитися тим, хто прийшов не зі світлом — а з тінню.
Мораль:
Довіра — не слабкість. Це дар. Але давати його треба тим, хто несе в душі не вигоду, а добро. Бо справжня подруга не прийде позичати — вона прийде підтримати. І ніколи не забере те, що не її.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
