Леся сказала Ірині Дмитрівні: шукаємо, каже, будинок для літніх людей для Валентини Павлівни, свекрухи моєї, біля столиці вони такі дорогі, хочеться знайти щось дешевше зараз, звичайно.
– Ні, ну як? Дешевше їм ще! Про який взагалі будинок для людей похилого віку мова може йти, якщо вони самі живуть в її квартирі? Я вважаю, що невістка з сином просто мають самі доглядати Валентину в її власній квартирі, і крапка. Більше навіть мови бути не може ні про що. У неї б, можливо, і проблем ніяким з самопочуттям не було б взагалі, якби вона жила одна, та й сама лише собою займалася. Але ж ні! Вона молодшого сина з сім’єю усім забезпечувала, допомагала йому чим могла останні років 13. А тепер вони її – якийсь там будинок для літніх людей.
Ірина знає дуже багато чого про життя своїх сусідів: Валентина Павлівна – її сусідка та хороша подруга мало не з юності, вони багато років дуже добре спілкуються, а коли обидві вийшли на пенсію, взагалі стали не розлий вода, щодня зустрічаються, відпочивають на лавочці разом.
– Валентина дуже часто у мене в квартирі відпочивала від своєї родини, казала, що в мене їй так добре та спокійно, – згадує сумно Ірина. – Каже, посиджу в тебе в тиші хоч пів години без суперечок, у тебе так добре, спокійно. Квартира у них начебто і велика, трикімнатна, але молодший син одружився, дружину привів жити до матері в дім і народили вони трьох дітей. 14 років вони вже разом зараз живуть. Звичайно, Валентина весь цей час допомагала їм.
– З онуками сиділа?
– Так робила все, що могла, все, що було потрібно, вона така людина, що без діла сидіти ніколи не буде, а тим паче, коли в хаті малі діти. То готувала, то прибирала, то з коляскою навколо будинку в сім ранку ходила – молодший онук у них неспокійною дитиною дуже був, спав взагалі тільки на вулиці в колясці. З молодшим погуляє, додому йде, а їй уже старшого одягли – бери, в школу веди. Я їй ще говорила – Валентино – ти героїня, тобі твої діти пам’ятник повинні поставити. Ось тобі і пам’ятник на старості років. Будинок для літніх людей тепер вони їй шукають. Ну як таке може бути?
У самої Ірини дітей немає і не було ніколи, вона сама, а ось у Валентини Павлівни їх двоє. Старший син давно живе окремо і самостійно, одружений вдруге, від першого шлюбу дитина, яка, звичайно ж, живе з колишньою дружиною, у другому шлюбі дітей немає. Загалом в житті влаштувався сам, у мами допомоги не просив.
Старший син старається в житті всього досягти сам, маму ні в чому не докоряв і нічого не просив. Взяли самі чималий кредит ще з першою дружиною, при розлученні якось там все поділили, і чоловік взяв другий кредит вже самостійно. Купив однокімнатну, потім одружився. У дружини теж була якась нерухомість ще до шлюбу. Свої квартири подружжя здали в оренду, і взяли спільний кредит на трикімнатну квартиру. Загалом зробили все, що могли для свого хорошого життя.
Як каже Ірина, все зроблено максимально розумно.
А от молодшого сина мати постійно в усьому шкодувала і постійно до останнього допомагала чим могла, і ось тепер сталося те, що сталося.
А потім Валентина Павлівна з кожним роком трішки старіла, вже не мала стільки сил та натхнення допомагати своїм діткам та онукам. Стала постійно говорити, що їй більше відпочивати потрібно. Син з невісткою стали докоряти, що вона сама в усьому винна, адже не слідкувала за собою. Але коли їй було до себе? Вона постійно щось робила вдома. з онуками сиділа.
З роками Валентина Павлівна вже сама догляду стала потребувати, але син з невісткою часу на неї не мають, адже в них робота, діти.
Тепер Леся говорить, що з дітьми і з свекрухою, яка зараз постійно лежить, одночасно вона не впорається, нічого не встигає зовсім. Молодшому ще трьох років немає. Вони з чоловіком зараз шукають відповідний будинок для людей похилого віку віку для матері. Грошей у них, як завжди, небагато, а це зараз дуже навіть не дешево. Тому шукають вони якийсь заклад, який буде набагато дешевший і вони зможуть оплатити його.
Ірина дуже шкодує свою сусідку, адже не розуміє, як можуть так вчинити діти, які живуть самі в великій квартирі своєї матері.
Фото ілюстративне.
