– Мені дуже шкода мою сусідку, Ірину Дмитрівну! – ділиться сусідка-пенсіонерка, гуляючи з онукою на дитячому майданчику. – З онуками своїми вона зовсім не справляється, дуже важко їй. У мене он Міланка – спокійна дівчинка, то на гойдалках сидить, то в будиночку з дівчатками грається. З нею гуляти – одне задоволення. Сиджу на лавці, в’яжу, з вами ось розмовляю. А в Ірини Дмитрівни хлопчики такі неслухняні! Ні хвилини не посидять самі, і бабусі не дають сісти зовсім! Вона, бідна, не встигає за ними. пів години он гуляє, а вже ледве ходить, важко їй.
Онукам 60-річній Ірині Дмитрівні 4 та 5 років, і вони дійсно постійно бігають, сміються, щось забирають у інших дітей. А поруч немолода жінка червона бігає за ними, вмовляє, вибачається перед батьками обсипаних піском дітей.
– Знову ця бабуся зі своїми неслухами йде! Ходімо краще звідси. Кудись подалі, на інший майданчик. – тільки й чую від матусь.
– Артемчику, відійди від хлопчика, швидко, я що сказала! – голосно гукає Ірина Дмитрівна. – Іванку! Куди ти? Іди сюди зараз же, не лізь туди! Відійди! Артеме! Так, почекайте мене, я сказала!
Бабусю внуки не слухають і не чують зовсім.
Самі толерантні батьки з дітьми, і ті не витримують, і майданчик потихеньку порожніє. Внучка, Міланка, подружку якої спішно повели «в магазин», підходить і сідає тихенько на лавочку поруч зі своєю бабусею.
– Мати їх з батьком працюють постійно, кредит у них! – продовжує розповідати про сім’ю Ірини Дмитрівни сусідка. – Сидіти з хлопчиками нікому. Пробували вони в минулому році няньку найняти, але дорого! За двох таку ціну просять, що їм такі гроші не снилися. Хоча навіть знаходили вони деяких жінок, але сусідка каже, що ті жінки й тижня не витримували з цими дітьми, йшли ще відразу. Казали, що знайдуть собі дітей спокійніших.
– А дитячий садочок, чому туди не водять? – відразу запитала я.
– Чесно кажучи, не знаю, що там з садочком зараз, ми не ходимо! – пояснює балакуча сусідка. – Але думаю, що якби працювали, то хлопчики були б там. Хоча садочок повністю не врятує бабусю. Нездужають вони там постійно, день сходять, а потім один за одним місяць сидять, один лише на поправку йде, другий знову починає. І все одно Ірині Дмитрівні везуть їх, більше нікому сидіти.
– Вчора на нашому майданчику тато гуляв якийсь зі своїм сином, подивився-подивився на цих неслухняних дітей, і повів їх грати в футбол! – продовжувала тим часом сусідка. – Такий хороший чоловік. Ірина Дмитрівна хоч на лавочку сісти змогла, відпочити трохи. Я до неї підсіла, а вона мало не плаче.
– Втомилася я вже з ними, – говорить! – Не можу більше!
– Так нехай не сидить з дітьми такими малими, якщо їй так важко! Дітям своїм скаже. У неї хто – син чи дочка?
– Дочка. Говорила вона їй вже, що їй з дітьми важко! Мовляв, не можу сидіти, не справляюся з хлопцями, вирішуйте якось проблему самі. Дочка навіть слухати не стала. А мені, каже, що накажеш робити, на роботу їх брати з собою? Не працювати я не можу. Привозить їй щоранку хлопчаків, дзвонить у двері, заводить в квартиру і все – сиди. Не дуже то запитує, хочеш, не хочеш.
– Тоді нехай не відкриває двері їй, подумає, що вдома немає нікого?
– Сусідка говорила, що спробувала один раз так. Але донька дітей під дверима залишила, а сама пішла. Сіла в ліфт і поїхала, а мати спостерігала за нею. Звичайно, робити нічого, відкрила двері, забрала діток, що ж вони самі робитимуть в під’їзді. З дочкою вже багато разів сперечалася на цю тему, але нічого не міняється зовсім. Та знову на наступний день хлопчиків привезла матері – сиди.
Мені так шкода стало ту бабусю, навіть не знала, що їй порадити маю.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
