Ранок у Теребовлі починався з дзвонів старої церкви та густого туману, що піднімався над річкою Гнізною.
Ірина стояла біля вікна своєї кухні, вдихаючи аромат свіжомеленої кави.
Це був її ритуал, її хвилина спокою перед робочим днем у місцевій школі.
Вона любила цю квартиру — світлу, простору, з високими вікнами, які вони з Андрієм так довго обирали.
— Ірочко, золотко, а нащо ти ці тарілки тут тримаєш? — голос свекрухи, Ганни Степанівни, розрізав тишу, наче ніж. — Тільки пил збирають. Зніми їх, я тут свої баночки з грибочками поставлю. Місце має бути корисним, а не для краси.
Ірина здригнулася.
Ганна Степанівна, яка приїхала “в гості на вихідні” ще тиждень тому, тепер господарювала на кухні так, ніби прожила тут усе життя. Вона вказувала на вишуканий сервіз — весільний подарунок Ірининої матері, який був для неї найдорожчим спогадом.
— Ганно Степанівно, це пам’ять. І які грибочки? Ви ж казали, що у вівторок повертаєтесь до себе в село.
Свекруха театрально сплеснула руками, витираючи долоні об фартух, який вона вже встигла замінити на свій, старий і заплямований.
— Яке село, доню? Я хату продала! Нема мені куди вертатися. Не гоже старій жінці самій вік доживати, коли син у місті розкошує. Андрійко хіба не казав? Я тепер з вами буду. Назавжди.
Ірина відчула, як земля під ногами стає хибкою.
— Продали хату? Андрій, він нічого не казав.
— Ну, певно, забув, хлопчина замотаний, — Ганна Степанівна вже відкривала холодильник, незадоволено поглядаючи. — І що це ви їсте? Йогурти якісь кольорові, ковбаса в плівці. Хімія одна! Я все це викину. Куплю на базарі нормального сиру, сала домашнього. Від цієї вашої міської їжі тільки недуги.
Вона почала вигрібати продукти з полиць, кидаючи їх просто у відро для сміття.
Ірина кинулася перехопити її руку.
— Стійте! Я це вчора в “Сільпо” купила, там усе свіже! Це мої гроші, моя їжа!
— Свіже! — пирхнула свекруха. — Там за прилавками одні пройдисвіти, вони туди щось підмішують, щоб не псувалося. Я краще знаю, я життя прожила!
У цей момент у коридорі почувся звук ключа.
Андрій повернувся з нічної зміни на заводі.
Побачивши дружину з червоним обличчям та матір, що розмахувала палкою ковбаси, він винувато опустив очі.
— Іро, мама дзвонила ще минулого місяця, казала, що їй важко самій. Ти ж не проти, що вона поживе у нас? Ну, поки все вляжеться?
— “Поки вляжеться”, Андрію? — Ірина витерла руки об рушник, намагаючись не закричати. — Твоя мати каже, що продала дім! Вона викидає мої речі і вирішує, що нам їсти! Ти хоч розумієш, що відбувається?
— Та годі тобі, Ірко! — Андрій махнув рукою, проходячи до кімнати. — Мама стара, їй увага потрібна. Не на вулицю ж її виганяти. Ми сім’я, маємо терпіти.
Ганна Степанівна притулилася до плеча сина, пустивши скупу сльозу.
— Бачиш, синку? Я знала, що ти матір не зрадиш. Не те що деякі — тільки про свій комфорт дбають, а про старість і не згадають.
Наступні кілька днів перетворилися на справжню суперечку.
Ганна Степанівна не просто оселилася в квартирі — вона її вважала своєю.
У вітальні з’явилися величезні баули з ганчір’ям, стара прядка (навіщо вона в міській квартирі?) та ікони в рушниках, які вона розвісила по всіх кутках, навіть над телевізором.
Ірина повернулася з роботи пізніше, ніж зазвичай — затрималася на батьківських зборах.
Удома на неї чекав сюрприз.
Її улюблений куточок для читання з м’яким кріслом був перетворений на склад консервації.
— Ганно Степанівно, де мої книжки?
— Ой, Ірочко, не бурчи. Книжки я в підвал винесла, від них тільки пил. Я замість нього свічку поставила, воно й для душі спокійніше.
Ірина зайшла на кухню.
На столі замість її улюблених керамічних горнят стояв старий алюмінієвий чайник, який наче втік з музею радянського побуту.
— А де мої горнята?
— Заховала я ту тонку порцеляну. Вона від гарячого тріскає, — свекруха спокійно різала сало прямо на новій стільниці, не підкладаючи дошку. — Я ось свої привезла, залізні. Вони вічні! Я їх ще Оксані в Тернопіль обіцяла передати, але поки в нас побудуть.
Оксана — це була молодша сестра Андрія.
Вона жила в обласному центрі, не працювала, постійно скаржилася на долю і трьох дітей, яких “нема за що годувати”.
— Ганно Степанівно, — Ірина сіла навпроти, намагаючись говорити спокійно. — Ви сказали, що продали хату. Там була чимала сума. Де ці гроші? Якщо вам важко, чому б не купити собі невелику квартиру поруч, щоб ми могли вам допомагати, але мали власний простір?
Свекруха відклала ніж і подивилася на Ірину з неприхованим презирством.
— Які гроші, дитино? Копійки то були! Хата в селі зараз нічого не вартує. Та й Оксанці треба було помогти, у неї ж діти, садочок, гуртки. Ми ж родина! Треба одне одному плече підставляти.
— Тобто ви віддали гроші Оксані, а жити приїхали до нас? — голос Ірини затремтів.
— А що таке? Андрій — старший син, він зобов’язаний! — Ганна Степанівна підвищила голос, щоб Андрій, який був у сусідній кімнаті, точно почув. — Я його на ноги поставила, ночами не спала, а тепер маю по чужих кутках тинятися?
Андрій зайшов на кухню, витираючи руки рушником.
— Ір, мама права. Оксана зараз у скруті. Її чоловік знову роботу втратив. А ми що — не прогодуємо одну жінку? Не будь такою меркантильною.
Ірина нічого не відповіла.
Вона закрилася у ванній і набрала номер своєї подруги Наталі, яка працювала в реєстраційній службі.
— Наталко, привіт. Мені треба дізнатися про одну нерухомість. Село Струсів, хата Степанівни ти знаєш, про кого я. Коли вона була продана і чи була взагалі?
Наталя перетелефонувала через годину.
— Слухай, Іро, тут щось дивне. Хату справді продали. Місяць тому. Але ціна там була зовсім не “копійки”. Ділянка велика, поруч річка, купив якийсь львівський підприємець під дачу. 20 тисяч доларів! І що найцікавіше — гроші лежать на рахунку твоєї свекрухи в нашому банку. Я через знайомих перевірила. Жодної копійки вона Оксані не переказувала.
Холод пробіг по спині Ірини.
20 тисяч доларів. Це були гроші, на які можна було не просто купити квартиру в Теребовлі, а ще й лишити трохи на старість.
Вечір п’ятниці обіцяв бути “сімейним”.
До них завітала Оксана з дітьми.
Квартира миттєво перетворилася на ігровий майданчик: малеча гасала, збиваючи вази, а Оксана вмостилася на дивані, вимагаючи чаю.
— Ой, Андрію, налий мені супчику, — стогнала вона. — Цілий день на ногах, діти такі виснажливі. Дома в холодильнику миша повісилася, добре, що мама тут тепер, хоч поїсти нормально можна.
Ганна Степанівна розцвіла.
— Сідай, доню, сідай! Андрійко, принеси тарілку сестрі! І племінникам налий, бачиш, які вони худенькі?
Ірина спостерігала за цим театром абсурду.
Борщ, який вона варила на три дні, щоб не стояти біля плити після школи, зникав у тарілках Оксани та її дітей зі швидкістю світла.
— Ір, а в тебе печива немає? — запитала Оксана, витираючи рот рукавом. — Малі хочуть солодкого.
— Немає.
— Як це немає? — втрутилася свекруха. — Я бачила в шафі коробку. Ірочко, не будь такою жадібною, це ж діти!
— Це печиво я купила для своєї мами, яка завтра приїде в гості, — відрізала Ірина. — І до речі, Оксано, як там твоя іпотека? Мама каже, що всі гроші з хати тобі віддала.
Оксана на мить застигла з ложкою в повітрі.
Вона зиркнула на матір, та ледь помітно кивнула.
— Та допомогла трішки. Але ж ти знаєш, які зараз ціни. Все пішло на борги. Ще й не вистачило.
— Двадцять тисяч доларів не вистачило на борги? — спокійно запитала Ірина.
У кімнаті запала тиша. Андрій впустив ложку.
Ганна Степанівна раптом почала часто дихати і триматися за лівий бік.
— Ой, серце, ой, тиск піднявся! Андрійко, клич лікаря! Вона мене до могили зведе своїми підозрами!
— Мамо! — Андрій кинувся до неї. — Іро, що ти робиш? Бачиш, людині зле! Яка різниця, скільки там було грошей?
— Велика різниця, Андрію! — Ірина дістала з сумки роздруківку, яку їй передала Наталя. — Гроші на рахунку. Ганно Степанівно, ви не дали доньці ні копійки. Ви просто хочете жити тут, на всьому готовому, виживаючи мене з власної хати! А Оксана вам підігрує, бо сподівається, що ці гроші їй колись дістануться.
Оксана схопила сумку.
— Знаєш що, Ірко? Ти зла жінка! Мама до вас з відкритим серцем, а ти. Пошлі, діти! Не будемо тут лишатися, де нас не люблять!
Вона вилетіла з квартири.
Ганна Степанівна продовжувала стогнати на дивані.
— Швидку, викликай швидку.
Андрій набрав спеціалістів.
Через двадцять хвилин на порозі з’явилися медики. Молода лікарка, оглянувши “пацієнтку”, виміряла тиск.
— У вас все добре. — Вона уважно подивилася на свекруху. — Зачекайте. Ганна Степанівна? Зі Струсова?
Свекруха раптом перестала стогнати і підозріло примружилася.
— А ви хто?
— Я донька вашої сусідки, баби Марії. Ви ж минулого тижня теж “погано себе почували”, коли за газ треба було платити? — лікарка посміхнулася до Андрія. — Не хвилюйтеся, ваша мама здоровіша за мене. Це просто артистичний талант. Тиск у неї ідеальний.
Андрій повільно опустився на стілець.
Він дивився на матір, яка вже не виглядала немічною, а радше розлюченою через те, що її викрили.
— Мамо? Третій раз за місяць “серце”?
— Та що ви розумієте! — вигукнула Ганна Степанівна, схоплюючись на ноги. — Я для вас все життя! А ви мені за кожну копійку в кишеню заглядаєте! Та, гроші є! І будуть! Це на мою старість, щоб я не залежала від таких невісток, як ця!
— Але ви вже залежите, — тихо сказала Ірина. — Ви їсте мій хліб, спите на моїх простирадлах і викидаєте мої речі.
— Мамо, збирайся, — голос Андрія був хриплим. — Я викличу таксі. У Теребовлі є непоганий готель, переночуєш там. А завтра поїдемо шукати тобі квартиру. На твої 20 тисяч.
— Ти виганяєш рідну матір?! — заверещала вона. — Через цю чужу жінку?!
— Ця “чужа жінка” десять років терпіла твої витівки і жодного разу не дорікнула мені, що ти тягнеш з нас гроші в село, — Андрій взяв валізи свекрухи і виставив їх у коридор. — Досить. Тепер я бачу все.
Коли за Ганною Степанівною зачинилися двері, в квартирі стало незвично тихо.
Здавалося, навіть повітря стало чистішим. Андрій довго сидів на кухні, обхопивши голову руками.
— Ір, пробач. Я був сліпим. Думав, що роблю як краще, що це мій обов’язок.
Ірина підійшла і поклала руку йому на плече.
— Сім’я — це не про маніпуляції, Андрію. Це про чесність. Твоя мати насправді не хотіла бути з тобою. Вона хотіла володарювати.
Наступного ранку Ірина почала генеральне прибирання.
Вона повернула на місце свої горнята, вимила стільницю від жиру, повернула торшер з підвалу. Її дім знову ставав її фортецею.
Андрій допоміг матері купити невелику однокімнатну квартиру на іншому кінці міста.
Ганна Степанівна була незадоволена — квартира була “замала”, сусіди “занадто шумні”, а Оксана тепер не розмовляла з нею, бо дізналася, що гроші від хати мати не збирається віддавати “на іпотеку”.
Життя в Теребовлі повернулося у своє русло.
Ірина знову пила каву в тиші, дивлячись на туман над річкою.
Вона зрозуміла одну важливу річ: прощати можна багато разів, але дозволяти руйнувати свій світ — ніколи.
Одного разу, зустрівши свекруху в центрі міста, Ірина привітно привітала її.
Ганна Степанівна лише кивнула і пройшла повз, міцно притискаючи до себе сумочку, де лежала її “старість”.
Вона залишилася зі своїми грошима, але зовсім одна.
Бо мед родинних стосунків вона власноруч змішала з полином брехні.
Чому багато батьків вважають, що діти зобов’язані жити з ними під одним дахом і життя їм псують?
Невже не можна жити на відстані, просто приїжджати і доглядати?
Чи це обов’язково до дітей їхати і там заважати їм?
Фото ілюстративне.
