Київське небо того вечора нагадувало розлите чорнило, у якому повільно тонули вогні висоток на Лівому березі.
Ірина стояла біля вікна, вдивляючись у поодинокі сніжинки, що кружляли в світлі ліхтарів. Це був звичайний вівторок, один із сотень тих тихих вечорів, які вона навчилася цінувати понад усе на світі.
Затишок її невеликої, але охайної квартири на Позняках був виплеканий роками праці.
Тут пахло свіжою випічкою, дитячим милом і ледь відчутним ароматом лавандового кондиціонера для білизни.
Вона якраз закінчувала протирати стільницю, коли почула голос, що змусив її серце пропустити удар.
— Іро, ну ти хоч чаєм напоєш?
Ірина замерла. Ганчірка в руці стала важкою, а повітря навколо раптом загусло.
Запах лимона та мийного засобу миттєво змішався з чимось іншим — незнайомим, але до болю впізнаваним парфумом.
Це був запах далеких доріг, дорогого диму та якоїсь дивної волі.
Запах Вадима. П’ять років. П’ять довгих років цього аромату не було в її житті.
Вона викреслювала його з пам’яті так само наполегливо, як нагар зі старої чавунної сковорідки.
Вона повільно розвернулася, боячись, що це просто марення від перевтоми.
Він стояв у дверях кухні — підтягнутий, засмаглий, у стильній шкіряній куртці, яка за своєю ціною, певно, дорівнювала половині її річного заробітку.
На скронях трохи сріблилася сивина, але очі — ті самі нахабні, волошкові очі — сміялися так само безтурботно, як і в той ранок, коли він пішов.
Ніби й не було цих півтори тисячі днів, які вона виривала з календаря.
— Вадим? — голос зрадницьки сів. Ганчірка з глухим звуком впала на лінолеум, залишивши мокру пляму.
— Власною персоною, — він пройшов на кухню без жодного запрошення. Його погляд по-господарськи ковзнув по чистих білих фасадах, по магнітах з малюнками малого Сашка на холодильнику, по розквітлій орхідеї на підвіконні. — Затишно в тебе. По-домашньому. Відчувається, що жіноча рука тут головна.
Ірина мовчки підняла ганчірку.
Пальці тремтіли. У голові роїлися сотні запитань, але ніби заніиіла, бо нічого більше хорошого вона сказати не могла.
— Що ти тут робиш? — нарешті вичавила вона.
— Приїхав, — він просто знизав плечима, наче це було найприродніше рішення у світі. Сів на її табурет, і той злегка скрипнув. — Кажу ж, чаю хочу. З лимоном. Пам’ятаєш, як я люблю? Три ложки цукру і тонку скибочку цитруса.
— Вадиме, це не смішно. Ти з’являєшся через п’ять років і просиш чаю?
— А я і не сміюся. Я скучив, Іро. Справді. За тобою, за Сашком. До речі, де він? У школі ще, мабуть? Друга зміна?
Ірина стиснула ганчірку так сильно, що з неї знову закрапала вода.
— Ти не маєш жодного права питати про Сашка. Для тебе його не існує.
— Це ще чому? — він щиро здивувався, і ця його безпосередність розлютила її ще більше. — Я його батько. Рідний.
— Ти перестав бути батьком п’ять років, два місяці і вісімнадцять днів тому. Саме тоді, коли залишив на кухонному столі ту жахливу записку: «Іро, я втомлююся в цій рутині. Їду шукати себе. Не чекай». Ти хоч пам’ятаєш це, Вадиме? Чи твій «пошук себе» стер усі залишки совісті?
Він поморщився, ніби від гострого зубного болю, і відвів погляд на вікно.
— Ну навіщо ти так одразу. Це все лірика. Емоції минулого. Я був молодий, дурний, шукав адреналіну.
— Тобі було тридцять три, Вадиме. Це не юність. Це зрілість.
— Ну от, бачиш! Криза середнього віку, — він клацнув пальцями, намагаючись повернути розмові легкий тон. — Я пів світу об’їхав, Іро! Я на байку промчав від Карпат до самих Гімалаїв. Жив у наметі під зорями в Марокко, ловив тунця в Атлантиці, фотографував світанок на вершині Фудзіями! Я жив на повні легені!
— А я п’ять днів на тиждень готувала гречану кашу на воді, щоб у Сашка були вітаміни, — голос її затремтів, але вона не дозволила собі заплакати. Вона вивчила цей урок давно. — Я три сезони поспіль доношувала старі осінні черевики, бо зимові просто розвалилися, а на нові не було грошей. І я щоночі засинала з однією думкою: як пояснити трирічній дитині, куди подівся тато, який обіцяв навчити його грати у футбол.
— Гаразд, гаразд, не заводися, — він примирливо підняв руки, на яких виблискував дорогий годинник. — Грошей я пришлю. Тепер це не проблема. Скільки потрібно на картку? Кажи суму.
— Нуль. Нам нічого від тебе не треба. Ми навчилися жити без твоїх подачок.
— Та годі тобі, — він хмикнув, підводячись. — Гроші — то лише засіб. Я про інше. Про головне.
Він підійшов до неї.
Від нього так сильно віяло чужим, далеким, небезпечним життям, що Ірині захотілося відчинити всі вікна, щоб вивітрити цей дух неспокою.
— Я повернувся, Іро. Зовсім. Назавжди. Хочу відновити сім’ю. Хочу бути батьком.
Це вже не було схоже на повернення блудного чоловіка.
Це було схоже на наближення стихійного лиха.
— Сім’ю? — Ірина відступила на крок, відчуваючи спиною холодну керамічну плитку стіни. — Яку сім’ю, Вадиме? Ти в своєму розумі? Сім’ї немає. Ти сам її розібрав на дрібні друзки, коли поїхав «шукати істину» в далеких краях.
— А я зберу її заново, — він посміхнувся своєю фірмовою чарівною посмішкою, яка колись звела її з розуму. — У мене тепер є досвід, є капітал. Я зрозумів головну річ: сім’я — це якір. А я, дурний, думав, що це ланцюги.
— Якір? — Ірину нарешті прорвало. — Ти хоч знаєш, що таке цей «якір»? Це коли Сашко о другій годині ночі горить із температурою під сорок, а тобі о сьомій ранку бігти на роботу! Це коли ти ридаєш у ванній від безсилля, а потім виходиш до дитини з усмішкою і ліпиш із ним сніговика, бо обіцяла! Це коли ти відмовляєш собі в новій білизні, щоб купити синові конструктор «Лего»! Ось що таке якір, Вадиме! А ти навіть не човен, ти просто тріска, яку носило хвилями, поки справжні кораблі тримали курс у шторм!
Він слухав її, трохи схиливши голову набік.
Коли вона замовкла, важко дихаючи, він сказав дуже тихо, майже ніжно:
— Ти стала сильнішою, Іро. І набагато вродливішою. Ця суворість тобі личить.
— Дякую. Це просто побічний ефект виживання на самоті.
— Слухай, що було — те загуло. Почнімо з чистого аркуша, га? Сашко зрадіє. Будемо щовихідних їздити в Межигір’я або в зоопарк. Куплю йому величезний квадрокоптер, найкрутіший.
— Сашко не любить квадрокоптери. Він боїться гучних звуків. Він любить збирати дерев’яні моделі вітрильників.
— Вітрильників? — Вадим пожвавішав. — Чудово! У мене десь навіть фото є, як я на яхті біля берегів Хорватії ходив. Покажу йому! Навчу в’язати морські вузли.
— Його вже навчили.
— Хто? — він насупився.
У цей момент у коридорі почувся звук ключа, що повертається у замку.
Двері відчинилися, і пролунав спокійний, впевнений чоловічий голос:
— Іро, я вдома! Сашка зі школи забрав, ми по дорозі в «Сільпо» заскочили, взяли свіжого хліба та твоїх улюблених еклерів.
Вадим різко обернувся на звук.
Його обличчя вмить змінилося — самовпевнена маска дала тріщину, поступившись місцем напруженню.
— Хто це? — запитав він, зціпивши зуби.
— Це Сергій, — рівним голосом відповіла Ірина, відчуваючи неймовірне полегшення.
До кухні увійшов чоловік — високий, міцної статури, з добрими зморшками навколо очей.
Він був в окулярах для читання, які забув зняти, і в звичайній куртці.
У руках він тримав важкий пакет із продуктами та синій шкільний рюкзак.
— Привіт, — він здивовано подивився на Вадима, потім на Ірину. — У нас гості?
— Це Вадим, — Ірина зробила наголос на імені. — Мій колишній чоловік.
Сергій поставив пакет на стіл.
Він подивився на гостя уважно, без тіні агресії, скоріше з професійною цікавістю лікаря.
— Сергій, — представився він і простягнув руку.
Вадим зміряв його оцінювальним поглядом: помітив недорогий годинник, звичайні черевики, просту оправу окулярів. Потиснув руку неохоче, зневажливо.
— Дуже приємно. А ви, вибачте, у якій якості тут перебуваєте? Друг родини?
— Я тут живу, — просто відповів Сергій.
З коридору почувся тупіт маленьких ніжок, і до кухні влетів восьмирічний Сашко.
Він був точною копією Вадима — ті самі ямочки на щоках, той самий розріз очей.
Але погляд був зовсім інший — не зухвалий, а теплий і відкритий.
— Мамо, привіт! А тато Сергій мені по дорозі купив, — він замовк на півслові, помітивши незнайомця в шкірянці.
— Сашку, привіт, — Вадим опустився на коліна, намагаючись зловити погляд сина. — А я твій тато. Справжній тато, Вадим. Пам’ятаєш мене? Ми колись у парку на гойдалках.
Малий подивився на матір, потім на Сергія, а тоді знову на незнайомого чоловіка. Він знизав плечима.
— Не дуже пам’ятаю.
— Нічого, згадаєш! Дивись, що я тобі привіз! — Вадим дістав із кишені останню модель смартфона в блискучій упаковці. — Це тобі. Найкращий у світі. За те, що виріс таким козаком.
Сашко нерішуче взяв коробку. Його очі загорілися цікавістю, він провів пальцями по плівці.
— Вадиме, це занадто, — суворо сказала Ірина.
— Іро, не починай. Я маю право балувати власну дитину.
— Маєш право? — вперше втрутився Сергій. Його голос був тихим, але в ньому відчувався метал. — А де ти був, коли треба було мати право сидіти з ним на лікарняному, коли в нього була недуша? Де було твоє право ходити на батьківські збори в перший клас? Де ти був, коли треба було мати право забирати його з садочка в темряві під час блекаутів?
Вадим підвівся, його обличчя почервоніло від гніву.
— Слухай, «вчителю», не лізь не в свою справу. Це наші сімейні розбірки.
— Ні, Вадиме, — раптом твердо сказав Сашко, відриваючи очі від телефона. Він підійшов до Сергія і простягнув йому дорогу коробку. — Тату Сергію, забери, будь ласка. Я не хочу.
Вадим онімів.
— Що? Як ти його назвав? — просипів він.
— Тато Сергій, — повторив хлопчик і міцно вхопився за руку Сергія. — Він мій тато.
— Ти чув?! Чув?! — Вадим метався кухнею, наче загнаний звір у клітці, поки Ірина та Сергій намагалися заспокоїти Сашка у вітальні. — Він назвав його батьком! Цього, цього бухгалтера!
Ірина повернулася на кухню через десять хвилин. Вона почувалася виснаженою.
— А як він мав його називати, Вадиме? Тебе? Людину, яка була для нього лише тьмяним спогадом на старій фотографії? Сергій — єдиний батько, якого він знає і якому довіряє.
— Це не батько! Тимчасова заміна! — вигукнув Вадим, зупинившись навпроти неї. — Справжній батько — це рідня! Це гени! Це я подарував йому життя!
— А Сергій подарував йому дитинство, — спокійно відповів Сергій, входячи до кімнати і зачиняючи за собою двері. — Сашко вже спить. І давай без криків, не треба його лякати.
— Яке дитинство?! — Вадим тицьнув пальцем на Сергія. — Скучне, правильне дитинство? Походи в поліклініку за розкладом, перевірка домашніх завдань, вівсянка вранці? Я б йому світ показав! Я б його на Говерлу на плечах виніс, я б його навчив жити на повну!
— Ти для початку дізнайся, у якій школі він вчиться, альпіністе, — не витримала Ірина. — Ти знаєш ім’я його класної керівниці? Знаєш, хто його найкращий друг? Ти хоч знаєш, що в нього недобре самопочуття на горіхи, і він ледь не задихнувся два роки тому?
Вадим відкрив рот і закрив його. Він справді нічого не знав.
— А Сергій знає, — продовжувала Ірина. — Бо це він бігав по аптеках о третій ночі. Це він сидів поруч із ліжком у лікарні, коли малий плакав. І це він, а не ти, вчив його кататися на велосипеді, який сам і купив на свою «нудну» зарплату.
— Гроші — то пил, Іро! Головне — емоції! Я йому такий колір вражень влаштую, що він про все це забуде за день!
— Ти подарував йому дорогий телефон, який Сашко віддав Сергію. Бо для нього Сергій — авторитет і захист. А ти для нього — просто випадковий дядько з дорогою іграшкою, який намагається купити його прихильність.
Вадим нарешті зупинився. Образа на його обличчі змінилася люттю.
— Іро, ну що ти кажеш. Я ж заради вас повернувся. Я все усвідомив. Я готовий виправитися. Давай виженемо цього.
— Його звати Сергій, — крижаним тоном промовив Сергій. — І виганяти нікого не треба. Я так розумію, твоя навколосвітня подорож закінчилася? Гроші закінчилися, чи просто стало самотньо?
Вадим здригнувся.
— Не твоє діло.
— Моє, — відрізав Сергій. — Бо ти намагаєшся зруйнувати спокій у моєму домі.
— Це квартира Ірини!
— Ірина — моя дружина, — сказав Сергій так просто, ніби констатував очевидний факт.
Тиша на кухні стала нестерпною.
Вадим переводив погляд з Ірини на Сергія. Його впевненість у власній винятковості тріщала по швах.
— Дружина? — прошепотів він. — Яка ще дружина? Ми ж не розлучені! Я перевіряв у реєстрах, у нас ще офіційний шлюб!
— Ну то розлучимося через суд, — знизала плечима Ірина. — Це лише формальність. П’ять років твоєї відсутності — це більш ніж достатньо для будь-якого судді.
— І ти проміняла мене на це?! На звичайного?! Я ж зірки з неба тобі обіцяв!
— Ти обіцяв зірки, а Сергій просто щовечора виносить сміття. Він лагодить кран, коли той тече. Він готує сніданок, коли я втомлена. Він просто поруч. Щодня. Без пафосу і подорожей.
— Ти ще пошкодуєш, Ірочко, — Вадим схопив свою куртку зі спинки стільця. В його очах тепер горів не вогонь пригод, а холодний вогник помсти. — Я даю вам місяць. Я доведу синові, що я кращий. Я поверну свою сім’ю. А ти, — він подивився на Сергія, — ти ще побачиш, як вона вибере мене. Бо правильні завжди програють яскравим.
Він гримнув дверима так, що затремтіли шибки. Ірина закрила обличчя руками. Сергій підійшов і мовчки обійняв її за плечі.
— Все буде добре, Іро.
— Не знаю, Сергію. Ти його не знаєш. Він не зупиниться. Він як стихія — руйнує все навколо, навіть не помічаючи цього.
— Стихіям можна протистояти, — тихо сказав він. — Треба просто будувати міцні стіни.
Чи вірний вибір зробила Ірина?
Можливо, потрібно було пробачити Вадима і таки зберегти сім’ю заради дитини, адже він таки рідний батько?
Чи варто пробачати, коли колишній чоловік повернувся і покаявся?
Фото ілюстративне.
